Кіпніс перестав запрошувати додому і навіть признаватися, ображений на мої "відгетькування". Аж тоді я сама до нього призналась і нагадала йому, що він не раз запрошував зайти. Ніхто ж з українців-літераторів не запрошував, а буває така хвилина, що кудись треба бігти... Почути людський голос... Нікого! Тоді світ видається пустелею...
Удома в Кіпніса виявилися дружина Віра, дочка Беба, риженьке, обсипане веснянками дівча, і хлопчик Льоня. Велика бібліотека. Тільки мешкання тісне, одна кімната в комунальному домі із спільними коридорами та кухнею. Втім, Кіпніс також мав пая до будинку "Роліт".
Віра була українка з Олешок, а говорила російською мовою. Це була друга жінка. Беба — від першої, що померла. Отже, Беба була чистої жидівської крови, а Льоня вже гібрид. Таких українсько-жидівських шлюбів у письменницькому колективі було більше: Анатоль Шияв одружений із жидівкою, Олекса Кундзіч також, Андрій Малишко був тоді одружений з Дашею-жидівкою... То був один із засобів боронитися від закидів у націоналізмові. Видко, скористався цим засобом і Кіпніс, що "ходив" у жидівських націоналістах.
Переконавшись, що це — родина, я відкинула свої страхи й підозріння, тим більше, що в цій родині зустріла дуже теплу атмосферу. Кіпніс і його Віра вміли продукувати багато щи-рости й витворювати приємне почуття, що в цій хаті з тобою хочуть говорити. Не треба боятися, чи вчасно й до речі ти прийшла, — завжди тобі раді. Це для мене була велика розкіш і розрада. Відтоді і аж до війни я вже була постійним гостем у Кіпнісів. Зрідка він і до мене заходив, а як зустрічалися на вулиці несподівано, то не розходилися, поки не переговорили все, що на душі.
Кіпніс був "лепетя". Завжди почуєш від нього якусь цікаву історію.
Крім того, Кіпніс більше орієнтувався в подіях і може не до кінця розказував, що знав, але щось можна було й вловити. В моїй ізольованості це було для мене основне джерело інформації й орієнтування в подіях.
Взагалі ж треба сказати, що жиди-приятелі уміють виявити велику людяність — і безкорисну, — коли бачать твій скрутний стан. Цього годі було чекати від своїх українців. Хто подав мені помічну руку, як я примирала з голодування в перший рік мого київського пробування на Левашівській? Шабельницький. І як делікатно! Я навіть почувала себе потрібною. А Гофштейн! Якби не він — ніякої Соснівки я не побачила б. Ніхто із оздо-ровної комісії, покликаний дбати про стан здоров'я членів української секції, і не подумав, що мені потрібне було лікування. Тепер Кіпніс відчув, що мені нічого так більше не треба, як оцієї дружности. Увага! На тлі остракізму й погорди до такої одіозної постаті, як Докія Гуменна, що все більше розливалися в колективі письменників.
Не легко було ці особисті приязні пов'язати із щоденними колючками у суспільному. Чому на всіх ключових позиціях української культури — у видавництвах, головні редактори газет — якісь щупаки, аґуфи штокке, ліфшиці, а не питомі українські кадри? Нема в українців на те розуму? Ні, є багато блискучих! Чому всюди привілея інтрузам? Але чи Кіпніс і Гофштейн ці порядки створили? Людяність є людяність, все ж таки.
Не знаю тільки, чим вразила я Кіпніса одного разу цієї зими. У МК письменників було раз оголошено суботник. "Роліт" будувався дуже помалу. Не вистачає робочої сили чи фінансів, то на цей суботник закликаються члени-пайовики. Я читаю це оголошення, (на дошці в коридорі, де всі об'яви вивішуються) і бачу поблизу Кіпніса. Питаю:
— Ви прийдете?
— Я не думаю, що прийду, — признався Кіпніс.
— А я піду! І знаєте, що? — блиснула в мені у цю мить несподівана думка, так і вирвалась не встигла я її притримати за язиком. — Я ходитиму на суботники, а житимете в будинку ви!
Що на це відповів Кіпніс? Всміхнувся блаженною посмішкою і сказав: — Я тобі прощаю ці слова!
Але так і сталося. Я на суботнику Кіпніса не бачила. Носила там цеглу разом із іншими письменниками та уявляла, як будинок виглядатиме, та намагалась здогадатися, котре це саме моє мешкання. Так ніколи я його й не побачила...
ЗО
А тим часом, хоч зникали письменники один за одним, на Місцевком письменників сипалися блага. їх було так багато, що ще й мені перепало. Я кажу про подорожні до різних курортів. Вділили й мені безкоштовну двотижневу "путьовку" до санаторії в Хості на Кавказі. До Севастополя залізницею, а звідти до Хости пароплавом, Чорним морем.
Грошей на краще місце у пароплаві не було, то довелося взяти найдешевше, третю клясу. Там покотом сиділи й лежали, напхом напхано, нема як пройти крізь тіла й клунки. В теорії я вже живу в безклясовому суспільстві, а на практиці ось як: перша, друга, третя кляси. І що ти зробиш? Капіталізм вигнали в двері, а він влетів у вікно. Що зробиш?
Тут мені трапилася пригода, яку я ще не зібралася втілити в оповідання. Саме, як окреме оповідання.
Сиджу я там межи тілами й клунками із своїм довгастим диктовим баульчиком і роздумую про комунізм, соціялізм, капіталізм, безклясове суспільство, державний капіталізм, — коли проходить поміж цими третьоклясними пасажирами якийсь працівник пароплава. Заговорив до мене, сказав, що він — помічник капітана. Інтелігентний, молодий, цікавий. І я розповідаю, що їду на подорожню до Хости, письменниця.
Він пропонує зайти, посидіти в його каюті. Що ж, не дуже то мило сидіти долі на покладі, а тут лізе в руки нагода побачити, як то в каютах для першої кляси. Не відмовляюся.
Тісно, але чудово! Затишно і зовсім інші відчуття. Знову ти людина з інтелектом, а не якесь бидло. Покурюємо собі турецький тютюн, — і тут же помічник капітана додає, що він його дістає від контрабандистів. Зовсім такий, як у нас удома колись курив батько, Стамболі і Месаксуді. Такого запашного тютюну в наші часи нема... Дуже цікаво розмовляємо, переважно про літературу. Господар мій очитаний і в курсі всіх літературних новинок. Я вже пустилась у "філософування", — ох! моя слабість! — Я тоді борюкалася з думками, чого це я потрапила в цей світ, як я тут не маю місця, все чуже... Оця моя гіпертрофія вразливости... — Щось отаке плела... — Не маю хитросплетіння в свойому розумові, я нежиттьова для сучасної неписаної моралі. Відступаю перед перешкодами, не маю смаку в "завойовуванні благ". Краще обійтися, краще аскетизм... Я роздаю щирість, скільки в мене її є, а натомість дістаю образи...
І чого це я таке тоді молола, що на мене найшло?
А тут з'являється й вечеря на столику з якихось непомітних для мене сховків: камбала, шпроти, виноград, вино... Вже й дванадцята доходить, а ми говоримо-розмовляємо. Та треба ж і честь знати. Мені пора! Поговорили ми, а тепер я вже піду. Приємно зустріти такого цікавого розмовника.
Тоді цей помічник капітана каже, що я не повинна поспішати, бо він десь інде переночує, а я можу на оцій його койці спати спокійно. Ніхто мене тут не потурбує. Ось замок із середини.
Я виспалась чудово! Вранці й виходжу з каюти, вмиваюсь, іду на горішню палубу другої кляси і там, на своє диво, уздріла Фелікса Якубовського. Він теж їде до Хости у ту саму санаторію. Він дуже жваво цікавиться, чому ж це він раніш мене не бачив? Де ж це я була?
Помічника капітана я більше не побачила, хоч ми ще довго пливли, — я вже в товаристві розвеселого Якубовського. Він весь час розповідав анекдоти та все вертався до теми, де я взялася, висловлюючи різні здогади, бо я не відповідала на питання.
От і вся історія. Але "пуанта" її — аж у самому кінці. Коли я виходила з пароплава у Хості і в юрбі йшла сходами вгору на чардак, чую, хтось потарабанив пальцем по мойому баулові. Озираюся, — це один з матросів із прикрою усмішкою і чимось гиденьким у очах.
Не забуду тієї хвилини. Чому він затарабанив? Може тим казав, що він знає, що я за птиця, аж уранці з каюти помічника капітана вийшла. А може той помічник був знаний з того, що водив дівчат до каюти для орґій, та й на мене мав такі види, тільки мій охоронний панцер не дозволив і він мимоволі виявив шляхетність, несподівану й для себе? А хіба матроська команда цьому повірить?
Це було б цікаве оповідання, але до нього ще треба "людей та друччя".
В Хості, як і скрізь, товариство в мене не зав'язувалося. За столом — Якубовського анекдоти, але далі — сама. Хоста не такий розкішний курорт, як Сочі, що тут недалеко. В якійсь екскурсії ходила і я до Сочі, бачила ті пальми, палаци, де раніш жила одна аристократія, а тепер — друга. Порівняно з Сочі, Хоста просто собі мале сільце. Навколо — гори, ліс. Я ходила сама в ті ліси і одного разу надибала яблуню, обсипану яблуками золотий ранет. Думала, що то — чийсь сад, але ні... Ніколи нікого тут не зустрічала. А смак яблук — неймовірний!
Я щодня приходила і ще й із собою брала по кілька яблук. Як виїжджала з Хости, то вже було чимало в баулі. Все те привезла я додому. Тоді саме була з Гуманя мама і я мала маленьку втіху, що щось із Кавказу привезла.
31
Тепер пам'ять видає із засіків і закамарків таку сценку: я щось із Новоселецьким розмовляю біля столу МК, а підходить Косинка і каже: — Чую я, що тут буде якесь "двіженіє води"?
Це був натяк на поголоску про бенкет. Наближалися жовтневі свята, і хтось придумав усолодити їх бенкетами... Найвища хвиля голоду в селах почала спадати, новий урожай... В місті теж почалося харчове пожвавлення, а в установах навіть справляли "бенкети". От і в письменників мав відбутися такий бенкет.
Це я останній раз бачила Косинку.
(Продовження на наступній сторінці)