З-поза верб вихилилися їздці: Скобейко й Добриня та повагом, раді погоді, минали чисті сільські мазанки з квітниками проти вікон. На першім стрічнім обійстю якась старуха увихалася біля зернотерки, молола кукурудзку і золотий пил сідав на її пальцях. Дід, рум'яний, як яблуко на Спаса, ходив по садкові обіч, поміж улиї, витягнені довгими шнурами, й вискубував щебрець, від якого бджоли сліпнуть та не потрапляють в улий.
Він рвав лихе зілля з корінням, кидав у гребінну тайстру, а за ним втішно підтанцьовувала мала, з жовтими кісками онука і співала ніби комар увечері, тоненько:
— Днинка лісом іде,
Пчілок спати веде,
Пчілки мої —
Дрібні, маленькі,
Тут вам улий,
Тут вам одринка...
— Далеко до Синевідська? — загримів із коня Скобейко. — В лад ли їдемо?
— У смерки поспієте! — згомоніли в один голос. — А може спочинете у нас, а вдосвіта далі?
Ні, у них не було ні часу, ні охоти після недавно пережитого роститися дорогою. Розпитали, куди шлях гладший, напилися погожої водиці, напоїли коней і за хвилю втратили з виду кмітське дворище охайне та багате, як добре загосподарована держава.
У якійсь хвилі Скобейко прихилився над головою вороного й глядів: оружна ватага назустріч? Купці з возами на шляху, чи грабіжники в зброї?
Порох сріблив сосни, сонце розгорювало іскри в зеленій імлі, а проміж все те чорніла фантастичним звидом людська сутолока...
Аж коли навперейми боярам майнув многолюдний хоровід, виявилося, що це гуркіт кмітських родин з хатним знаряддям, з тяжко хворими мандрував до цілющих болот в оселях боярина Рогати. Йшли з гомоном розмов, дехто з побожною піснею на устах: спереду кожного запрягу йшов один кінь, іззаду другий, а на дрюках усередині зачіплено ноші, де хорими кидало з краю в край... Так само на ношах торчала барвиста постіль, скрині й посуда.
Незагодя туман вкрив гомінку ватагу в дорозі, а перед їздцями простерлися шафірові обриси далини. Ще трохи і скільські гори вгорнули їздців у сутінь і росу.
Тут вказав їм дорогу прохожий богомолець, там міняйло з гребенями із мамутової кости, або пастух, майже нагий, що заганяв і'д кошарі свою худібку, — раз перестрів їх навіть монах на маленькій латастій конині, що їхав до Галича з письмами ігумена галицькому митрополиту.
Той розповів, що в монастирі все гаразд, а Дуж, про якого питають, саме зійшов з гір з убитою здобиччю. Кажуть, жубра поклав на диких помірках, на Кривім полі...
Рушили з місця, — весело, бо на вирубі край дороги заперлилися, як бісер, хто знає з яких джерел, самі зелені проміж папороть гірські водотоки. Де вода, там життя, монастир мабуть близько!
І справді, у прозорім вечірнім повітр'ю рисувалася чітко сильвета масивної будівлі, підперта широкими виступнями проти часу і стихії, огорожена глибокими ровами й валом, як ялося кріпости.
Сутеніло, коли під'їхали під зводжені мниські ворота. На голос дзвона глянуло з бічного віконця гладке лице послушника з волоссям до рамен, у світлих дрібушках. Жв'якнули ключі за поясом у брата воротара, що приніс зі собою пах шавлії та оделяну, — він присушував зілля для потреб монастиря.
Вскорі явився ігумен, отець Самон, ще молодий монах з глибоко впалими очима аскета. Він знав Добриню з його ловецьких набігів на доохрестні бори і на свій здержаний лад зрадів гостям із столиці. Новини мандрували в той час пиняво крізь дебри та гуляйполя...
Ігумен вів гостей мниською оселею, немного ліпшою від селянських осель, критою соломою, з кошарами, гумном та житницею.
Одна церков вражала око, ніби заклята в камінь думка про річи вічні. Двері з міді горіли здалеку невгасимим черленим посвітом, от як щит, справлений проти ворога.
Вічне світло сяло перед ликом святих, між якими царила Вона в смугнастій завої та багряній хусті на білім рубаттю, з дитинкою, легко притуленою до обличчя, Синевідська Богородиця.
Ігумен повів гостей у мниське житло, з соняшним годинником зовні, проміж пнучі рожі, а там у розлогі кліти, повні білини й зілля, де стояв стіл продовж низьких стін і висіли грубо різані полиці на посуду.
Брат трапезник подав незагодя вечерю: рибу, вино з яблук, коржі з кменом, ліскові горіхи. Сіра братія, наполовину гаптярі церковних риз та інтарсіятори, разом дванадцятеро людей, засіла край столів і вдоволялася молочною кашею, — по чотирьох на одну мису.
Тільки один з монахів, рвучкий як огонь, Агатангел сидів оподалік і мрачно їв свій утлий вечірний пай: це був іконописець під епітимією. Він забаг красити одноманітний лик святих грою душевних зворушень, терпінням і усміхами, як хоче сикіененська школа. Йому хотілося вийти геть, на простір, поза догму довгих прижмурених очей і вузьких рук у вічній мертвоті, послужитися перспективою, пейзажем, чуттям, а може навіть піти на таку грішну сміливість, щоби цей пейзаж брати просто з природи?
Місяць минав саме, як за цю єресь сидів ось тут на покаянні.
Став накрапати дробен дощ і гості відчули з вдоволенням дах над головою і свіжу страву у простодушному гуртові. Чтець Арсеній, кучерявий як вихор, з очима, отіненими чорною, неділеною на переніссю бровою, глянув звисока на мниську братію, (стояв на ступенях проміж вікна), переждав хвилю, аж стихло, а тоді постелив голосом, сповитим у світло, як мова арфи:
— Юноша нікий... живий блудно, імі великое оусердіе ко пречистій Діві Богородиці. Тому нікогда путешествующу і гладну сущу, явися Пресвятая Богородиця, сладку йому пищу приносяща, одначе на блюді нечистом: и рече ему, яждь. Он же отвіща: пища всячески приятна єсть, но блюдо скверно, и того ради не могу ясти. Рече же Діва: сице і молитви твоя, имиже оублажаєши мя, пріятні суть, но серце нечисто, того ради не благоволю в них. І от сего видіння юноша начат каятися і приятна бисть молитва его...
Чтець зупинився, вкруг стала мовчанка. Кожний мимохіть глянув вглиб своєї істоти, — монахи сягали мовчки до мис і ломили хліб.
Хоч сумерк йно що нахилився, спалахнули ніби анфракс липові скипи на світичі. Приглухий брат келейник згорблений дремливо, як Семен Стиліт, жбурляв прикороткі угарки в посуд з водою, поки в один раз ігумен не двигнувся понад всіх та не оповістив грімким зовом:
— Любов Божія і боязнь суда Його будет со всіми нами!
Знялася мовчалива суятня, тихий ляск ходаків і братія виходила у хороми, вузькі, ніби переддвер'я раю, сама, як сонмище святих зі старогрецької ікони. ;
А Добриня від втоми, чи під вражінням прочитаного вставав без поспіху, — туга людини, перед якою розгортається звид далеких доріг, наводила йому на ум обиди давно розсипані в порох, манила оплакувати якісь калинові мости життя, банувати за годинами, у яких серце билося найвище, за місцями, де ярився лицарський гнів і шуміла над шеломами в сонці золотопера слава.
Йому хотілося кликнути великим зовом, дарма, що посеред святих стін монастиря: — Гуслю, а живо!
У той раз зринув з-поза пліч хороводу могутній обрис ще одного мниського гостя, що куняв досі осібняком: Добриня захопив оком пругастий арабський виссон, який закутував когось то так цупко, що цей здавався, бути від чуба до п'ят у повійках, як маґ. Тінь дивогляда облетіла в ломаних лініях стелину і вкрила собою мовчазний хоровід, що ступав одинцем повз ковані двері.
Добриня поспішив ласим зором за отсим раменем, простертим верх голов, пробоєм, і вітер споминів розгойдав думки воєводи. Він з'ясував неймовірну річ, що великан, приліплений у сутолоці до кедрової дошки одвірка, йому не чужий, а рух, яким він стрибнув із світла у тьму, — "той сам".
І Добриня подався вперед від наглої постанови, — ще мить і він викине з себе оце важке слово, нарешті! Але вже ігумен брав його під руку, вів на привітне, плетивом дрібних рож заснуте підсіння, звідки видно було сад із завішеним в блакиті нароженьком, говорив:
— Хочете? Поведу вас до келії захожих, де зупинився оден знатний світовий проходимець... Може придасться вам знати, що він всі недуги магічною формулою в трикутнику лікує, альхімію в мене розводить...
— Чи не цей з головою в полосатих веретах, як коптійський жрець над курильницею, або зебра, що її я бачив у молодости моїй над Салєфом?
— Він лікар, фільозоф і астрольоґ — строго проніс ігумен. — З воздушних явищ судьбу пророчить, з відносин чисел до себе долю віщує, демонів на поводах держить... З сімома найвищими духами у царині духа раз у рік пробуває...
— Звідки ж виводиться рід його? — ввічливо поцікавився Добриня й позіхнув у наставлену долоню.
— Він натякає, що з Італії перед костром втік, довгі роки проміж всякі, де не є, монастирі, високого ума ради кочує.. Вивчив мову Мефодія і Кирила, та все-таки помітно, що чужинець.
— А може він просто мантій? — розсіяно зворкотів витязь, рад витягнути кости на запашній мниській соломі.
З вагою, думками далеко, ігумен відповів:
— Він хтось безконечно більше, воєводо.
— Значить, горлоріз?
Монах замахав обома руками як в обличчі богохульства і став ще блідіший від чару власних слів, від шепоту просто в ухо Добрині:
— Він — вічний скиталець, от що!
— Чудасія! У Синевідсько забрів?
І тут Добриня вп'ялив в ігумена свої полинялі очі з іскрою в глибині, хитав чубатою головою, як з доброго жарту.
(Продовження на наступній сторінці)