Св. Пантелеймон, оперізаний в силу концентричних кріпосних валів, сповився омраком, як панцирем зі срібла. Успенська церков-твердиня з монастирем у густій зелені курила димом, мов жертвенний принос. Здалеку, мов маяки серед моря градової імли, мріли кріпости, повернені у всі боки світа: Пітрич, Викторів, Сокіл. Садиби в тінистих садах і гаях на високім березі Лімниці пропали зовсім з очей, — ніби й не було блудницької дороги, спаського шляху.
Сухий тріскіт леду об гранітні блоки, мідь і скло, грохіт грому, шум ніби сповенених потоків особливо підчеркували намогильні співи. До того пісенний роззвук впровадив нагло замішання на хорах і всі очі збентежено глянули уверх...
Але тони вирівнялися якстій і поплили стрілою, мов човен по стихлій воді.
Один тільки старший княжич не хвилювався. Він обпер плече об коліна Ясині і зорів за жалібними світлами, золотим деісусом в іконостасі та могутним Архангелом-Вістником, розмальованим над його головою. Розглядав візантійські стінні малюнки, голови Херувимів у спіральних мотивах, з чашами квіток, як язики вогню. Мов ліс йшли на нього з площин мурів постаті пустинників із Теваіди та Ливану, тих, що жили в розритих могилах, пили росу небесну та їли зілля, що виростало вкруг них, на висоті простягненої руки. Суворість тіней лагодили пестрі блиски, які проміж пні свіч злітали з горішних шиб на царські ворота і квітчасте застілля аналоя.
Врешті вся увага хлопчика обернулася на боярів, що окружили вінцем домовину й торкали себе серед німої, купної молитви.
— Отряси сон, ніси бо умерл, но спиши... — ридав архиєрей Косьма над отвертою челюстю гробниці.
Малий Данило був сонний і оглядався за нянею, але її не було тут. Перед хлопчиком мелькали в півсні поморщені руки і бренів спів старої колихалки:
— А ти, кицю весела, йди борзенько до села.
По плюшечки, по подушечки...
Він впросився на руки до Ясині і став надобре дрімати. Колюмни святині, узірчата долівка, полив'яна, — лиснючий, як зеркало, квадрат з міді, де стояли мари, пропали нараз у живичнім куриві.
Якусь хвилю ще тріпоталося полум'я свічі, встромленої в коливо, посеред погрібавної миси, що стояла на домовині...
Княжич снив діточі раї під останок заупокійної літургії і владика, який саме приняв за богослуження дорогий рушник з голови княгині, з чуттям перехрестив дитя, приспане глибоко.
Після похоронів заставлено тризну для городян на розлогім замковім подвір'ю. Нищих зійшлася тьма тьменна: вони сиділи на спохиллю гори й обіч на "Бабинім торжку".
В проруб, між темничників, повезено боклаг квасу, хліби, вепра і жмут білих сорочок. У кожний знову монастир один чюм зелен-вина, дванадцять бурнастих лисячих шкірок і п'ять гривень за упокой.
Опісля двірський тивун з громадою прислуги метав поміж присутних останні дарунки Романові: обрізки паволоки, шкірки білок та куниць, скляні коралі, кольорові кам'яні хрестики, срібло...
У супроводі Богородичних дзвонів, що грали вечірню, йшов шум одноманітний і жалібний, як цього листя, що кане у смерть:
— Бог да простить!
— Бог да простить царю Роману!
— Бог да простить рідному!
Курні смолоскипи освічували широко всю охресність, запнуту синявою ночі, ніби безмежним шатром над розколиханими головами.
Поміж глітні острови людей, осторонь від даровальних скринь ходив похило, без слова, високий старуган у згрібній сорочці до кісток, як коли покаянник. Лице зі згаром, велике, сідина жмутами на підборіддю.
— На скотього бога, Йона печерак! — обрадувався хтось стрічний, кого в товпі звали Байдуком. — Трафив поминки, їдж солодкий хліб!
Нищий тряс гостро білою куделею волосся, жагуче блискав очима без брів:
— Остав говорити пусте, Байдуче! Спомин цього солодкого хліба скоро в твоїм роті у полин обернеться... Поминки, говориш? Ці будуть довгі... Чев змінить ім'я, руїни цих церков проглотить земля, вони ж тріватимуть!..
Підніс уверх владну голову, з хмарою над ясновидними очима, увесь мов вихор тремтючи у собі від жалібного пориву, з тою рукою піднятою ген понад курняву людських голов.
— Бог да простить! — загуло отдалеку і сповенена людська хвиля пірвала Йону як тріску верх води аж на протилежний, розгойданий тінями край узгір'я. Було глітно, ніби на великому храмі в день Паликопа.
Всі немов одна сім'я: купці, ремісники, крамарі, чорнороби й церковні люди, привиклі прогодовуватися чиром та лободою.
ВАТРА ПРОТИ ВІКОН
IX
"Калино моя, калино,
То ж ти біляво зацвила,
То ж та червоно зродила..."
(з нар. пісень)
Там, проти цього ось вікна, де на обійстю горить скирта чатиння старим похоронним обичаєм, нещодавно до землі кланялася князеві покорена Литва у білих семрягах, лосячих сагайдаках, писаних кожушанках, простоволоса... А на порозі, де тепер приймає жалібних гостей сідий Захар Рогата, (чуб поза вуха, сухі, боєві черти, тверда думка очей) — рік тому товпилися візантійські посли в наволочних ризах, з жемчужними "базілєос" на раменах, — били чолом перед хвалою Мстишиного сина...
А ще он там, на полив'янім квадраті долівки перед престольним кріслом стояв торік поблідлий від вражіння папський нунцій і слова, якими льстив князю, оспівуючи латинські розкоші, завмерли доразу на його губах від виду найлютішої з погорд: лискавки меча над головою.
О, як вражало це перше місце при поминальнім столі, місце покійного князя! Над високим мозайкованим опертям світив темно круг із золотої бляхи, протятий трираменним хрестом. Вид цього крісла, пустого, пронизував серця спомином втрати над всякий опис...
Продовж холодного льняного застілля з лісом пугарів, жбанів та курних мис, бігла синя стрічка, заплетена барвінком, як знам'я жалоби.
Стіл, біля якого сиділо вісьмох високих духовників побіч знатніших .огнищан, був осяяний повагою, належною галицькому архиєрею Косьмі і його гостю, владиці Перемишля.
Тінь дерева над отвертим вікном давала духовним головам гідне тло, — вечірню заграву, як старе золото. Вони виглядали у попалі заходу ніби низка медальйонів на дверях іконостаса.
Говорено про недавну пожежу багатого Воскресенського монастиря в Рогатині, про незвичайного співака — соловія, якого викохав для Господа співолюбивий перемишльський владика, згадали й бунтаря — закупа, якогось то Дужа, що як шуляк скаче по всій волости, невловимий...
Сідоголовий Косьма заговорив, було, про неймовірно тяжку хвилю для держави, але перемишльський архиєрей наче й не чув нічого. Він звернувся до сусіда ліворуч, Твердяти Остримирича, а лихо зарубленим шрамом від копія почерез вилиці: цей під Мозґавою обіч покійного князя боровся, польському Відновителю в допомогу — криваве пригістне привіз.
— Оці північні вітри і часті дощі — сказав проворно, — коли муть держатися далі, зіб'ють зерно із збіжжя та оставлять хліборобові гнилу солому.
Костко Бибельський, звісний дерун і хитрій, що тільки пазив, яким духом віє, похопився відповісти, хоч не до нього вели річ:
— У хлібороба тогіднього ще хліба напрятано вдовіль... Тільки тоді, як їдеш селами з путним боярством, стрільцями, сокольничкнами, осочниками, то навіть такий, що має землі на двацять косарів у днину, стулиться, як мушка, будьте він зроду-віку на сирім корені сидить...
Штрикнув пальцями з хижого вдовілля:
— А я його на допити, різками, вогнем...
Присутні минули цю балачку згірдним мовчанням. Один Абрузович, вельможа на Плісниську, не витерпів:
— Справу Войславового Торопа ви вже оборудували? Той найсторожився ображено:
— Велике діло, — пробурмотів у бороду. — Я його велів замучити, я його й заплачу!
— У Костки по селах бідність вельми велика... — півголосом передавав архиєрею намісник Молибожич. — Десятьох його смердів спомагається ледве на дві сохи...
Тут замовк, бо отрок стояв вже над його раменем з димною мисою печені. За товстим куском поросятини зі сочивом боярин забув з місця про чоловіколюбні міркування, натомість пояс свій, закроплюваний сріблом, вчинив дещо свобіднішим.
— Плещуть, що Словит вернув, — говорив і'д сусіду Абрузович, з кучерями до рамен, як Авессалом. — Цікаве, що він там за пазухою від Лестька привіз? Спокою б тепер побільше, а цей...
Славно Кормильчич слухав сторожко обіч, але від себе не добавляв ні слова. Його крилаті брови зійшлися в одну і кинули тінь на хижу лискавку очей, що освітила на мить зелені верхів'я і грозовиті провалля його душі. Від часу, як покійний князь прогнав одного з Кормильчичів, що на ловах у Плісниську зухвало славив Ігоровичів, чимало лихої крови поплило через Славнове серце...
Його увагу з черги заняла княгиня: вона явилася саме, дякувати гостям за пошану, обійти столи з привітом.
Напроти Твердяти сидів чужинець, останний із знатних Греків, що пару літ тому попали в Галич з почотом царя-скитальця, Олексія Комнена. Він заступав на тризні свойого владира. Знуджений Візантієць слухав пів-ухом свойого сусіда, балакучого Саву Апостола:
— Кажуть, що наш старенький Косьма одарений духом прозріння... Коли стоїть при дверях церкви, видить, з якою думкою хто входить туди. Бачить, як за розпутниками йде ангел, плачучий вельми...
Грек позіхав крадьки, пив мід і мріяв дремливо про легкокрилі хійські вина.
(Продовження на наступній сторінці)