Тимчасом гомін розмов не уймався, як журчання потока під листям підбілу, і час до часу вибухав з новою силою. Іноді у хвилях перелетної тишини, перед іконою Спасителя на покуті тріскала золота іскра кадила, — тоді кожний хрестився живо й відмовляв молитву за душі, що сьогодня відлітають на лоно Бога.
Всі ждали на першу похвалу покійному князеві з уст галицького владики.
У якійсь хвилі знявся шепіт, хтось плеснув у руки і довгі гридні з кругластими підвіконниками облетіла тишина. У ній розсипалося срібним горохом лящання соловейка.
Всі очі звернулися туди, де архиєрей Косьма випростувався над столом у своїй могутній висоті, сивий, з кучерями на схилих раменах книголюбця і під чорною хустою, киненою верх мниського клобука.
Голос владики пронісся вітром по обледенілих серцях, рванув всіми коріннями чуття, лискавкою грому освітив велику втрату, аж по її глибінь, остаточну.
— О, хто б дав у голову мою воду й очам моїм джерело сліз! Я б плакав день і ніч над моїм Народом... (почав словами Єремії...)
— Бо там, де било серце на міру велику, сьогодня смертна порожнеча. Не заповнить її уже тисячоголосий лемент Галицької землі. Не стало з сміливих найсміливішого, защитника прадідних хитарів, витязя на займанщинах широких, пістуна золотоверхої Осьмомислової слави. Складені навхрест руки переможця, що гуляв орлом по піднебессю, — на стружинах спочила горда голова і вихровинні думки сплять повік.
— Яку ж вимовнішу хвалу пронести тобі, мирро милости, Мстиславичу? Яким жалібним голосінням оспівати тебе, носителю правди, весняний громе, б'ючий у трухлі закони? Слухай, як безутішно ридають пристановища понижених і сиріт!
— О ти, преобильна сило, що у користь свою забираєш нашу, віддих у грудях спираючу надію! Долітає ж тебе наш голос на зелених левадах вирію, де ходиш з Ольгою і Володимиром, світилами літописи? Де оглядаєш віч у віч божих юнаків, Бориса і Гліба?
— Хочемо аж там донести тобі обіт, що відумерщину твою. збережемо з любов'ю, —обіт, який печатаемо вірою і честю. Не буде того, щоби дозволили ми твойому княжому колпаку покотитися з рук малих сиріт під ноги прохожих.
— Помагай же вам Бог, достойна громадо, обстояти слушне, іменем великого батька повік закріплене право!
Трьома пальцями руки, з під'ємом у старечім усміху, владика благословив боярство.
Тільки що опустився на своє місце, роздрожаний ще пережитим моментом, забрав слово рябощокий Филип Шумавинський.
Йому вправді передавали нетерпеливі знаки, що черга на Молибожича, но він не захотів нічого того видіти, перечесав пальцями чуб чорний, з виблиском, і начав голосну річ.
Сипнув, правда, жмінку ладану до ніг покійника, але зараз перейшов на бояр, давлених ним на кожнім кроці, на ролю їхню славну і почесну в подвигах цього зокрема князя удальця.
Підчеркнув з запишаним вдовіллям, що боярство було і буде початком і кінцем княжої, — хто б це не був! — судьби, мірилом поваги й сили, само ж воно прятає у тінь свої заслуги в державнім строю, вдоволене, як це першим у народі пристало, — старими нерушимими привілеями.
Він думає, що буде речником всіх, коли підчеркне щиру готовість боярської братії піти на руку — правлінню. Безсумнівно, бояри схочуть піддержати деякі чільні думки покійника...
— Але не династію! — пронеслося хриплим визовом наприкінці стола.
Знявся шум, сутолока окликів, хтось, дишучи важко, двигнув руку як молот і з дзвоном опустив її на трапезу. Когось насильно кинено на ослін і на руках винесено геть...
Стало прикро, обличчя палали зі сорому, замовкло слово.
Княгиня схилила голову у синій, як виїмок неба, завої, зрішеній в спосіб переміточний, і вийшла живо, за нею владики.
— Хаірете!
Цю мить підвівся й Грек Іринарх. З-поміж м'яких складок скарлатного сарікіона він стелив руки у прощальнім уклоні, та черкав повітря кінцями пальців, причім жмурив стрічкою очі, які натомив копоть свіч. Не переносив чвари на прилюдному місці.
— Зовсім як волхв, або жінка! — озлоблено сміявся Кмита, скуб вус, замітавкою.
Свічі димували, — їх забули вже й рівняти.
Поки стихло, пристрасті потахли, нахилилося і'д півночі. Аж тоді посипалися вокруг столів слова справжніх похвал з уст своїх та захожих. Всі вони виславлювали велич Романову, — "он же не в невідомій земли владичствоваше, но в роускій, яже відома і слишима єсть всіми конци земля"...
Красилися споминами його геройства, як червоною калиною, а вітер зривав їх з уст і відносив між простолюддя, щоб цвили віковічним переказом.
ЗАДУШНИК
X
"В'язали руки та сирицею
Залили очі та живицею,
Скували ніжки та скрипицею"
(з нар. пісень)
"Що кинеш за себе, найдеш перед собою"...
Ці слова Йони печерака, що у скитанні без кінця й краю зачіпив об його дворище, спонукали до призадуми Самбора, боярина на Купновичах та Ломні. Він рішив дати одного зі своїх непокірних рабів, як задушника до монастиря св. Богородиці в Синевідську, до ніг чудотворної ікони.
За вбивства, підпали, сирітську кривду Самбор поставив оце не марну свічу, але людину, ціною трьох гривен. Із-за неї, мабуть, церков згадуватиме його як ктитора і молитвами монахів загородить шлях діяволу, злосмрадному Ефіопу...
Аж тоді задушник Дуж виявив свою вартість. Він був сіткар і ловець без соперників.
Ніхто так як він не умів дути в тонкі гусі кісточки у приманку орябкам і ніхто не плів так тонко й рівно перевісів для цих птиць. Він розставляв сильця проміж гілля кедрини й ожинові корчі, та причіпав проти кожного очка по ягоді калини пірнатим смакунам на принаду. Вони злітали живою хмарою і повисали у петлях, сколихуючи лісову глушу смертним лопотом крил...
Дуж пізнав скоро всі оленячі пійла, проходи лосів, стежки диких вепрів, гнізда вірлів над урвищами. Ходив з дубовою рогатиною на медведя, не побоявся у розпалі навіть звірового свята, "розігрів", коли живина всевладне царить над чоловіком.
Бува, — підходив ціле стадо оленів: одягнувши на голову оленячі роги та листя лопуха, він чіхався об луб'я ялиць у чорному десь урочищі, чимраз ближчий стада, що вийшло до вечірнього водопою... чимраз ближчий... а коли олені привикли до його виду, вбивав зубчатою стрілою щонайгладшу звірову.
Він пропадав, бува, на цілі навіть тижні, особливо в порі осінного риковища, і сходив відтак з карпатських островерхів вбраний в пера готура, хвости білок, крила джої, та зісував униз на великих зелених гіляках свою ласу добичу, обвішаний птаством, як бог добрих ловів.
Зате зимою, коли вихор гуляв по білих просторах і збивав хмари над монастирем, Самборів задушник стукав у двері келії отця Теогноста, де молодий, як бджола трудолюбивий монах переписував на бавовнянім папері Євангеліє-апракос для мниської книгівні. Тут Дуж слухав іноді, вгребаний у кут храмини, як монахи рішають катехетичні питання, як воюють могутним оружжям: словом.
В гірських глухих западнях, у пралісах, мигтючих сріблом прудких жереловищ, під стукіт наковтачів, дзеркіт плисок і величний шум зеленого собора, вбогий задушник пробував того самого: говорив з птаством і соснами. Він мріяв, що переконує та веде за собою людей.
І не було для нього втіхи понад цю, коли одним ударом палиці промощував дорогу стрічним озерцям, замкненим між камінь і дике коріння, як нарід рабів у жмені насильника.
Через рік-два, став він спадати на старі дороги, між поселян та осадчих Самбора і все, передумане в лісах, довірене ялицям і вірлам, повторював чорним від злиднів, закурілим від димів чадних хиж керворобникам до смерти.
І сталася річ нечувана: вони обжалували свойого боярина перед покійним князем, — закинули свойому власнику грабіж, лихву, убивство під різками закупа і запроторення в раби за довг безлічі вільних оселян.
Виграли справу!
Нінащо не придалася спроба очищення себе з закиду сімома вижами й послухами своєї доброї слави: Самбор мусів повернути шкоду сім'ї убитого, заплатити "за голову" і втратив право виконувати суд над своїми підданими.
Справа стала голосна з краю у край волости й потягнула за собою довгий ланцюг других жалоб до княжих ніг.
Надер вітер дожджу, а дождж — навальниця!
Хтось доніс невдачникові, Самбору, хто є винуватцем його сорому і втрати. Він скипів ярою люттю, а першим відрухом мести було вислати довірених людей зі стальними оковами та дорученням ігумену Самину: видати ворохобника в замін за найвартнішого з Самборових рабів.
Ігумен відповів лисячим хвостом:
— Дуж вернеться, як скінчить лови. А треба вам скорше, то йдіть під угорські ворота і возьміть собі його!
І Дуж підглядав далі оленячі пійла, травив лисів та бив з маленької пращі лісові кури, що падали з висот на лісову в'янь як живі пригорщі землі.
СИНЕВІДСЬКИЙ МОНАСТИР
Х
"Ой пив би я та водицю.
Водиця не чиста:
Нападало у кирничку
Яворово листя".
(з нар. пісень)
— Заганяй Кумчик! Лови Бровку! За ухо її, волоцюгу!
Мала чередарка з веретеном у руках, у довгій, червоній плахотці, гей краснолюдок, здоганяла свою неслухняну овечку, а пси у поміч її лаяли з усіх сил.
Ляск бив об горбовиння, як коли від пожежі.
Це було полуднє, коли отара вишукує тінь, а пастухи кидають довбати всякі забавки з дерева, розкладають огні, їдять хліб, сир та п'ють джерельну воду.
(Продовження на наступній сторінці)