— Сідланий кінь, опружений,— говорив півгрою,— корець хліба несе... Оцей ремінь нехай і трісне — мені нічого! Колом ударити — не пошкодить!
Князем прошибла бистра думка чересами отакими опружити в похід простолюддя, шкурою буйволів зброї полки замість заліза, яке насідає ржа. Він згубився хвилину в пильній застанові.
А ведміжник, рад нагороді, оповідав залюбки про свої з ведмедем ходи по горах. Як у дуплах складає він собі кості, як за десятки гонів занюхає печену в лісі рибу...
Як кидає плиттям у ріку за пстругами й відбирає рибакам повні торби, дарує смертю...
Як плеще в долоні перед вівцями, а вони біжать до нього наперегони, думають, дурні, що сіль дає...
І як ганяє коня полониною, щонайміцнішого, доки не вмучить, а коли вже добре попоходить, ймає, лапами вимне, на собі задушить.
Той самий, що вчора воював на Гощі, сьогодні толочить Перколабу, завтра ж, певно, на Грайполі овець душитиме... Ніде більше, як одну днину! Ніде довше, як одну нічку!
Князь підніс руку, встав високо:
— А досвіта — в ліс! Сіктимемо заруби по горах! Підемо у провальні долини! Протопчемо нові стежки!
Одобрили слово кметі й бояри. Ніхто ж перед тим не важився на цю велику працю!
— Тільки ногу переставиш, чуже!
— Ми можемо їх забрати, а вони нас!
— Щораз пасуть худобу по цьому боці!
— Сотню топірників постав мені на світанку,— так князь Сивашеві.— Будь тивуном, суди!
Тоді до себе:
— Угольний камінь покладу під просіки на Ужок! Завади вишкірю, з мечами при боці військо рубачів!
— Відки він візьме стільки рук? — проніс Свен у приливі милосердя.
Князь мовчав. І дід ні слова. Він добув з угла хоромів трембіту вдвоє свого росту й вийшов із нею на майдан, під безліч зір. Тривежа гора проти нього, як казкова небесна соха, встрявала в скиби хмар, немов ждала на руки, що нею переорють далеч на той бік гір.
А за хвилину вдарив об ліси зов із дужих грудей. Короткі, закінчені, кожний про себе поклики, вістили щось над міру нове, дивне, повне ваги. Доручували поспіх, вистукували знак великої збірної ходи, ритм розмірений, скок окрилений, на пучках пальців.
Трембітали всім, всім, що час віча — досвітній, місце: потік у Кривуті, царинного діда чертог.
— А топори? — зауважив князь.
— Хіба годен пірнути у ліс без бардини? — здивувався музика.
Ще говорив, як навколо нічного неба знялися накликування далеких гірських трембіт, старіших від усіх дзвонів, які є де на світі.
— Оце подає голос сотня топірників,— засміявся Сиваш.
— Сон хіба! — стиснув руками чоло Свен Гіллє.
А володар потягнувся дрімливо від пригадки про сон, від Свенових слів і кинув на трави кирею, аж злисніли збитки нагрудника та засіяли панагії у золотому ланцюзі: святі образки із гороженої емалі, в огні топленої маси між стяжечками золота.
Лицем проти бору, оддалік людей, князь шепотів:
— Витривалому смертному будьте в допомогу — ви, кріпкі плечі мої, й ти, мечу з лезом тонким!
Тоді тільки ліг на ведмежу шкуру, розстелену на обочі, бо не любив пастки стін, хочби похідного намету з ряден, сичених восковою ріддю.
І Свен ліг відпочити побіля ватри з ялівцю. Він полинув думками на бурштинові побережжя, над озеро Тінгваля, у рідні ліси, повні розбурханих потоків і солов'їного співу.
А тоді з фуркотом кіс і квіток загуляли вкруг утомленого Свена усі Лялі сіл.
— Що це? Веселий сміх Улин?.. Стихло... Ні, знову той самий шепіт, чарівний і гордий, здавлений хихот, нечувана образа...
Сперта об безсонну старуху, що на призьбі до зір нитку суче, Уля спить чи вдає?
Не спить вона: крізь два пальці, сперті на губах, чути її тихий, мелодійний свист. Подвір'ям біжить сова з чорними мазками продовж щок, замкнутих у руде коло. Дівчина гладить її проти пір'я, пестить мимолетними доторками уст... Птах перекручує голову аж на плече, лає з утіхою, як котюжка, кваче, мов качка над теплим бовтом, далі хропить з ігри, ніби людина, зморена важким сном.
Ганебна оце ніч! Не візьме він, Свен, дівки оцієї, непросте з нею,— проти чарів хіба сила його? Заснути б, приспати жагу! Та хіба годен пірнути в безтямі попри цей сміх із местним причитуванням, йому, лицареві, кутаному з повиття у шкуру, кормленому шпіком лисів та буйволів?
Пройнятий гнівом, він жбурнув себе біля Стослава, розкинутого горілиць на збоччі... Тільки здрімле, тур Свенові звиджується рудочолий, із рум'яною ув'язкою на рогах і мокрими ворушкими губами, що мичуть траву саме край його вуха...
У півсні Свен устав, опинився на царині, блукав довго, ніби у хмелю, від дерева до дерева, аж прийшов під тис чорнолитий, де глянуло на нього колись крізь гілля Улине, з золотою вією, око...
Побачив її... У світлі блискавки, в проймаючому шепоті листя, на високій закосиченій колісниці (довгі віжки — струни, самі коні, як гладь), оперта плечем об випростувану тінь у шоломі, Святошину, Уля ринула з маревом у дебриверхогір'я...
— Творче Одине, Апсараза!
Князь спав, засунений твердо в підголовок лігва. Йому мроїлося саме, що кинув Галич, де міг тільки опиратися ворогам,— "до сосни плечима, на Дунай очима". Стіл свій, золотокований, із розкотистим випадом на всі боки сусідських земель, він ніс, як того хотів, у Перемишль.
Люди перли в ліс, перерубували шлях на угорський бік полонини. Встав новий день, уже третій з черги. І знов їхав князь осторонь дружини, клав око на те, що чиниться довкола. А чинилися речі грізні: із стогоном нагло зірваних струн рили улоги живі, чорні вежі. Вікові ялиці падали в провалля зі срібними шепотами на дні. Чатиння ронило живицю так розтратно, що запах здавався криком.
— Смерть у горах! — співав жалібний вітер між листям божеської дівини й китягами чемериці.
Орли-риболови не повернулися вже до гнізд занести молодим скибу над'їдженої риби, схопленої у розщіпленій призмі глибини. Бджолоїди губили на льоту шибки лісового меду, слухали лячно, як над пущею гупотять топори...
Позривалися готури, й простоволосі тікали жовни. Орябки й деркачі летіли куди очі несуть. Як руді стріли, так стривожені білки. Золотими угарками шугають куни у тінях модрин. Лиси, жовті, гей шафраня перуть хвостами трави.
Скаче й Уля, грізноброва, по зрубах Явір-полонини, відки тікають очманілі дугопері ватаги. Скаче й Уля, кличе понад оголений бір:
— На поміч, танкові створи з зеленим волоссям! Цундраві лісовички з малими ніжками, кучері, як на коні грива, з моря, чи звідки! І ви, смеркові божата, що скачете тільки в один бік, як кіт за мишею! Оманниці, що спираєте людей по плаях, по піхтурках, крок наперед, два кроки назад! На поміч полудниці, нічниці, потерчата, нявки!
Ой Леле! Не зараз бути тут гульбам і пісні!
Сьомої днини зполудня, князь і його бояри станули на братній полонині. Глянули: там, де колись був ліс, збочем на Угорщину, шклилася полоса, видерта наскрізь. Шлях був рівноберегий — простоїзна дорога в староборі. Просіка бігла, ніби зухвалий камінь, жбурнений в чужі скиби, що від них не ділила її ніяка вже природна границя. Пролупала її сила велика, відверг її гін лютий!
Було ясно й зимно; табун хмар плив низом понад сіножаті. Розгульна вітрова пісня не втихала ні на хвилину між чудове будяччя й мандрагору. Співали трави й каміння, як співає сопілка.
Серед цього князь глянув соколиним зором в ужоцький хід, що стояв перед ним, ніби ворота під бойове тягло. Він свиснув по-юнацьки — робота ціпка!
— Якісь он кільця золоті розсипані по травах з того боку гір,— тужив Свен Гіллє.
— Це грає вісімнадцять бань монастиря в угорському Берегові,— пояснив світоход Делята.— На Атос ідучи, у Степана Неманії чертоги я поступав туди гідних напитків ради.
— Чи не градова хмара он, огненними рантухами трясе по криворівнях?.. Добре, що колиба не за горами,— сміявся немолодий Милорад із відламком половецької стріли у коліні.
— Що ви? Вогненно спіють грозна в угорських винницях... Рябіє марга, чернеча хвала!
— Ждіть! — живо пообіцяв їм князь.— Мир стоїть до війни, війна ж стоїть до миру! Недалеко вже завтра, коли, як обрив углиб, звалимося на пушту, рознесемо Буду!
Він пристрасно забажав у цю мить, щоб табуни дорогих коней гнали вже перед його полками і щоб переможці кидали бранок із ластівчаними брівми на свої весело чічковані сідла. На його вилицях блимнуло яре полум'я, брови стрілили високо.
— Недалеко вже завтра,— проніс удруге,— як у цьому Берегові питимемо по береги налите вино!
Вітер рвав віддих із уст, шарпав слова, як клоччя, а княжий кінь у підскоках збивав зелень на дикій височині.
— Тут я поставлю чати кріпше стін! (Так князь, приборкуючи коня...). Над джерелами, на сторожі засіків і стад моїх поселю як стій полонену Литву, збагачу її вольностями...
І князь побачив заздалегідь, як у Книзі Законів, на цілій карті, мов завойовник, що йому завжди буде затісно, він, Роман, напише уставом, букви гей вежі:
"Бранці, поселені в наших землях, на межах гір, є признані руськими горожанами".
— Так, Литву прикую до скель,— радів жагуче,— а сам...
Він м'яв очима залюбки звабливий пай сусідський і глузував із щирої душі:
— Го-го! Один плиг із верховини —один плиг тільки!
(Продовження на наступній сторінці)