Під здержливий шум довкола столу Віссаріон скінчив читати "Сказаніє пресвітера Йоганна про райську ріку" та глянув прижмуреними, мов від запорохи, очима на білу дорогу столового застілля, обставлену чубатими мисами й грубим шкломпугарів. Здвиг боярів круг питва та їжі колихався, як поле, припорошене квітками. З усміхом на опуких устах, з непривички, чтець засунувся у підвіконну глиб, під протеси, попідтикані овечим руном і запашним зіллям.
Дивився звідти, повний милосердя, на трудні спроби ігумена найти в довгогодинній розмові з князем предмет спільного зацікавлення, коли нараз майнуло у дверях наполохане обличчя брата проскурника. (На рукавах витертої ряси світив білий пил, він готовив саме ціж для розчини...). Брат проскурник глянув наполохано у глиб хати й пустив перед себе мужика: розхолітаний, мов трепета, в самій підмотузеній дранці так, як кинув косу чи ціп на току.
В двері — та об землю перед князем, гей дерево з-під сокири.
Той глянув, устав.
— Чий смерд?
— Ратьборів.
— Ти був у поході між лучниками?
— Був.
— Звуть Поглодом? Той тільки мигає очима.
— Гривну за похід виплатили?
— Бояринові — я закуп, господине...
(Губи йому повисли, облиплі чорною кров'ю...).
— Що ж тобі дошкулило, сиротище?
А той як не заголосить:
— У мене була сестра, Божанка... Боярин наважив... Доти порався, аж пішла, без барвінкової та без короваю... Кажуть, набридла йому за плач і тугу, то він оноді косами її задушив, на мочар із ратайним виволік...
— Рабиня його була? — так князь поволі, що слово, то зокрема.
— Ні, ми всі кметі, вільні... Тільки торішнього передновку годі було скоротати. Зазичилися в боярина, начислив удесятеро, закупами стали я й батько... Прасолить боярин душами, багатіє... А Божанці коніпне боярське рядно з-над поточини пропало, від торішнього Купайла відслугувала...
— Оставайся ж тут до часу,— весело сказав князь.
Він кинув сіромасі букату сиру зі столу й шукав, що б іще взяти, коли той подався ніби від удару: випорпав з-поза пазухи завузлену платнику й жилавим ручищем чорнороба поніс перед князем ясне, як роса, блискальце.
Ковток це був чоловічий: срібне плетиво, з львиною, на подобу людської, головою в емалі.
— Божанчин ковток... Від вас...
Стало так тихо, що чути було, як дивно дзижчав огник лампки на покуті, і кожний стулився в собі, як мушка. Це ж бо тужила за землею чиясь душа, ненапоєна щастям, прогнана без часу в безвісті. Вона ходила поміж бояр, просила пригісного — з кожного пугаря виноградну каплю, солодку...
Князь помовчав твердо, в упір, а тоді стиснув у хрящеватих пальцях беріг столу й заговорив сонливо так, як сопілка свище в тугу, з вирахуваним глумом, чи тільки смутком, лютим, як їдь:
— Куна — праву.
І враз, наче поразили його нестерпність порівняння, розбіжність злочину й кари, безприкладна зухвалість привілею, писаного сильними для сильних,— він ударив сміхом під сволоки, аж стужа сіла.
Так, дикою веселістю палали челюсті розкритих, гірких губ, стрічка білого світла блимала з-під жорстоко прижмурених повік. Рамена відкинув позад себе у мрійнім местнім забутті, велична голова коливалася бурним реготом... Це князь сміявся, наче греблю прорвало, без стриму, без упину, за всі часи, аж ігумен піднісся стурбовано, білий, як горностай,— і знову сів.
— Вже ми тут гідно понабувалися, гей! — обтряс із себе враження Вовк Переслужич і з грюкотом виколупався із-за столу; з якого пинявою течійкою слези в розлитий мед. Під обтислою паволокою черево боярина закочувалося тричі так само, як волохате підборіддя. Він зиркав довкруги, розпатланий та понурий, ніби лісовик, викурений із зеленого лігва.
Зчинився шум: бояри посхоплювалися з місць, але тільки поставали, гей гуси у мряці, одинцем.
— Ліпше б я поїхав у Чертеж! — затужив знагла Славно, попів син, і судорожно рісив згортки свити під пояс, закапуваний сріблом.
І знов упротяж:
— Там постриги...
На стіл ринули тіні й змели доразу веселицю боярських крашеняків, огні цинових мис. Між листям, що схилялось у вікно, цоркотіла дрож і крикливо щебетав птах, що поверх дерева очапірився.
Якраз вітер рвонув люто укривою хати, погнав по дебрах і яругах голосисті потоки та на Минській горі попліч монастиря сколихнув серце дзвону. Дерева й води грали благовість віднови, що летіла з бурею крізь рудавини і шкрепіття, мела дороги під ярий день.
— А щоб тебе Обида поняла! Володар хоч із мосту та в воду! Що йому закон? Сам поверх закону! — п'янів від княжого сміху смільчак й одчайдух Васько з Гологір.— Осточортіло чути пугу, як свище! Пробіг, люди!
Опертий об одвірок, він дивився тепер, куди б вистрибнути від власних слів у безпеку, й облизував запеклі губи, гнучкий, як пард, червоновусий, почерез плече цяткована шуба.
За Васьком станув Добриня, прозваний апостолом, клав йому руки на плече і глагоїв:
— Що ви, братику, що ви? Він тільки як блиск на небі, або на землі цвіт черешневий...
Саме в цю пору попри вікна, померклі від червоних тіней, у зябному вітрі, що ворожив недобре, переходив старий бортник Авіва, з сивою бородою в пояс, як сам Білобог, що на зелених грунях богує, приязний... Це був передвечірній обхід Авіви й він молився за свою крилату худібку-годувальницю:
— О Господи, від востока до запада сонця поможи мою бджолу зібрати, чужої не займати! На поміч, божі отці Зосиме, Савватію і ти, свята П'ятінко, Параскевіє! На поміч, Смеркле, рахувальнику, вимітальнику!
— Грякнув перун: світ осліп, у бервена вдарив град, гранчастий, з вухами.
НА УЖОК ПРОБ'Ю ГОРИ...
Князь їхав попереду дружини, оддалеки, рад тривав сам. Дружинники не квапилися здоганяти його — хто любку згадував, хто талан-достатки, а кожному було на думці скоре лігво.
Вечоріло. Живичний шум уколисував, хлюпіт води гомонів до вуха, баяв...
Потік, що привів їздців аж сюди, сновигав тепер мілким заливом верх ржавини, моргав між дженджурою й бредульцем та цоркотів пошепки, як розсипане намисто.
А князь думав пильно про намірене діло, для якого їхав оце з досвіту до ночі, байдужий на красу своєї землі й приваби спочинку у важкій дорозі. Владна це була мрія і полонила ціле його серце.
Місяць спалахнув понад голови такий вимитий росами, аж списи їздців заграли сапфіром, а ковпаки поплили під небом, гей вежі. За копитами в росах сивів відблиск, пасмужив царину, як рух доокільний пасмужить глек на станкові.
Хтось там підніс руки в куниних відлогах угору, витав місяць, вечірню світицю:
— Путь добра нам, дорожнім,— і тобі, ясенбоже, місяцю Володимире...
Ліс розсікся в цю мить набоки, простелив спохилля, як мальоване.
— Красний Брід! — пізнав місце молодий Свен Гіллє, дружинник із Скандії далекої.—Тогідь сполював я тут тура напричуд. Роги — гілляками, у двадцять вирізів, а кожний виріз, гей дубове весло. Уставився онде на мене, як гологора... Лоб в упір, на розчохах хабуз гойдається, а над чолом у гребінчастій короні червона стрічка палахкоче...
— Глухі десь нетри викинули на берег таку звірову,— міркував сивочубий Милорад із Завишні.— Тільки,— тут скубнув рідкого вуса,— ув'язка оця багрова відки на рогах узялася?
Томир, пильний співак, затягнув упівголоса стару коляду, мотав головою в брунатних кучерях:
— Де біль качала? В тура на розі... В тура на розі...
— У тому й річ,— засміявся Свен,— що не бракло тоді й богиньки-краси, чи побережницької дівки, роздягненої над оцим потоком, з одним тільки рантухом волосся, як сонце, верх наготи. Чаїлася он там, під тисом чорнолитим, півлицем прилягла до дерева, поклала на мені витріщате, з золотою вією око... Я вибрав тура. Пустив смертельну стрілу йому в саме вухо, далі бардинкою причмелив гаразд,— вона ж, русалка, чи Ляля, майнула мені в очах, як жовтий вітер над ланом, заруділа темними колінами між вовчі ягоди. Кричала...
— За туром оцим відай? — обізвався Милорад.
З думкою уже про інші речі, Свен слухав, як чуби смерек шумливо обкручували нічний шепіт довкола нього й себе.
— Ватра! — сповістив весело наряджений, як кукла, Стослав із Витані. Він підкреслив списом огненну смугу, що саме зчерленілаялиці.—Мемо скоро вечеряти!
Тут кінь його, що йшов збочем, спотикнувся на якійсь запорі, і їздець насилу тільки не вилетів із сідла.
Це була могила з берізкою, перевитою вишитим рушником у головах ще й поясом, багатим колись, тепер уже лахміттям. На деревині гойдалися китиці з качурових хвостів, вмочені у розтоплений, зелений віск. Течійка сплила уже до сонця, скапи перемішалися грубо з лелітками...
І ще, приторочене на бічній гілці, висіло там обтяте волосся, довге, сонцеподібне,— воно маяло з вечірнім шепотом у той самий шарпаний ритм, що розбурхував сосни.
Їздці на мить зніміли — полонила їх мимоволі невпіймана, як тінь, дівочість, привид плеча, повз якого оті пряди розснувалися колись злотоглавом. Звиділася довірлива глибка на чистій, молодій шиї та виіскрений рух сокири, що ним красу цих кіс обрубано до лавиці у жертву могилі...
— Юнача тут домовина,— сказав Радивой.— І судженої коса на ній...
Він подався нараз взад від дошкульного враження й грімко окликав усіх:
— Це ж Сватошина могилка, не чия! Його це лицарський пояс із левом у спряжці візантійської роботи...
(Продовження на наступній сторінці)