А люди плетуть, що Святоша у Буді сів поруч самого короля! Значить, у сутичці з угорським випадом, такий молодий, погиб!
Озлився, не рад скорбним міркуванням, смільчак Влад із Прислопа:
— Дам соболів тому, хто знає, чого ми тут і доки? На Перуна, течемо, гей вівці, у стодідьчі потоки!
Вказав порухом князя, діймило його мовчання:
— Дуба вести б на возі — й дубом відчиняти оці ворота!
Князь, як на те, обернувся, прижмурив око із згоїною почерез лиховісну брову, звернувся до боярів проти себе (говорив гостро, тихо, рідко...):
— Гляньте туди! — сказав і закреслив указним пальцем, виіскреним перснем, ламану лінію понад чорнобір.— Від отієї гребенини, де, мов жінка, лягла опукими грудьми горілиць, аж до купи горбів... Самітню ялицю на гостроверсі бачите?
Він піднісся на коні, підпер долонями боки й говорив суворо в ясну ніч, наїжену гострицями скель поздовж неба:
— Кичери сунуть чета в чету... Там я витну в пень смеріччя й вирубаю шлях на той бік угорських границь... На Ужок проб'ю гори! З полонин погрожу франкам!
Його хижий вид заграв смугою реготу, білиною зубів:
— Угри повз Вягру, Сяноком до мене, я ж — ужоцьким провалом до них! Сидітиме Арпад у Буді на прив'язі, не знатиме години...
Загомоніло між боярами, оклики перемішалися. Князь нахилився вперед, виріс:
— Чую, бликає він аж на Наренту, пахне йому Рагуза... Я ж он тим південним склоном ступлю в долину Латориці, вкрию списами мармароський бір. Доки хоч один пастух нашим словом покрикує на маргу, візьму... До Тиси моє!
Високе іржання князевого коня облетіло ліси. Чудово чорний, мов гебан у сріблі зір, він шарпав удила, облитий нараз рясним потом. Може, іржав уже колись під дзвін мечів та крик ранених у кривавій росі? І смерть, кінська примара з відкритими яснами, схилялася над ним?
— Острогу б йому, владико? — не втерпів забобонний Делята.
У нього самого кінь став теж підриватися з витягненою шиєю в улискливих кісниках та тручати в переполоху других, аж криваво заграв бурштин очей і насторожилися гриви серед усяких бовтиць.
А Свен не чув, він мріяв на ходу, палав захопленням, радощами майбутнього:
— До Тиси твоє! Так і буде, княже!
Він був завжди готов захоплюватися, справдішній варяг прудивітер, що йшов до бою з окликом радості, наче на весілля. Він був дуже молодий, проте забув уже число змагів за життя, цілунків, браних силою, добичі, прогайнованої дорогами за усміх з-поза довгих вій... Поет у похвалах жінки, коня та копія, він тягнувся за славою в тіні великих воєнних світил, ніби шуляк, приворожений сонцем.
— Дворище! — сповістив нагло тисяцький Зорян, що поїхав навиперед усім. Зачулися голоси, хтось там питав:
— Миром днювали, Сивашу? Ще пастушите?
Замаяв частокіл, здорові буки за рядом. Житло — старовина, під плитяною ще укривою, стіни з ціляків. На крівлі голова лося, ніби у казковому стрибі з хатою на в'язах, з місяцем поміж роги.
— Вогонь попри вас, витязі! — лунко загукав хтось із дворища.— Бувайте! Корж саме з попелу, ще душі пару їдять!
Старі жовті очі жевріли приязно у скупищах зморщок та блимало у тьмі зеленчасте волосся, подібне до освітлених ялиць і таємничих зел довкола пнів'я.
Це дідуган у згрібній сорочці й чорному чересі спирався на воротях, широких, як іконостас. Ворота були укріплені дерев'яними цвяхами в запорах давньовічних — із вирізами саме тільки, щоб крізь них, коли сперти лікоть на правім коліні, цільнути з туга-лука в серце ворогові.
Стоян наскоком до дідугана:
— Хто? Чий?
Цей гордо, не зараз:
— З царини цієї... Кметь... Свій!
— Нас двох у Бога! — з повного відмірив йому шану Мстиславич і зручно зняв шолом — блиснуло різьблене чоло.
— Квітко, обсипана росою! — торочив Свен, клав ласі очі на ясну косу, що маяла серед наміток жіноцтва. Воно готовило гостину, розставляло повні дзбани й миси верх столів на обійсті. Мигтіли добрі сукняні безрукавники, біленькі опліччя, ноги в яскравих капчурах, дзвеніли тонко й радісно скляні сніпчики у вухах. Всі молодиці в живих рум'янцях, мабуть, від ваги наголовного вбрання. Це була туга підборідь із мережкою, над чолом півкруг з твердого більця, а тоді завій із забором усякими волічками.
— Кинь оці печери, Уле, лісовичко з Явірполонини! — молив Свен розспіваним голосом.— Золотокоса Сіфо, розкоше очей! Чи не ти оце їздиш на зеленій мітлі й водиш турів із червоними уплітками на рогах? Одно слово — а сьогодні ти в моїх теремах, у серпанках із перлами, в ходачатках із парчі!
Свен уявляв собі в цю пору понад усякий сумнів, що в нього різьблені стелі, алебастрові фризи, скрині, сперті на яспісових гранах, турові роги зі срібною подобою звірів, що розривають один одного... Він радісно застромив руки за пояс із бронзи, переплетений ремінням: знав, що візьме дівку й так, хочби навіть погостював зле!
А Уля ходила танком у задирчастих осміхах, коротка коса на розсип,— вона повернула до Свена хлоп'ячі ще плечі з міцно затисненими руками, згорненими в скоку до грудей. Насталені як до бою, тверді, мов ранні овочі, груди ці вмліватимуть терпко й солодко, коли бігти отак...
Вона звузила очі, як це чинять жінки високого роду, й із глумом дикої тонкості відповіла Свенові Гіллє:
— Мені — тереми? Мені? А бачив ти, як б'ються в гнізді канюкові молоді? Або як удень причаєне див-дерево вечір вушка догори підносить?
Стригла темними пальцями поза свої малі вуха, люто привабна, зовсім перелесниця, лісова краля:
— Га-га! — сміялася зневажливо блиском в'юнких брів.— Хіба віддала б я за твої казки біг оленя, князя яруг, як скаче по грунях, бегетить по ріжах під жерепом, жене передо мною в ігрі зі шпиці на шпицю?
Хтось немов дунув нагло — так Свен погас від оцих слів: він нагадав загу про вбитого в бою Гельгі Гєвардсона та його живу, чарівну жінку, що їздить поруч марева на дикові з золотою щеттю. Вони стрибають по фіордах, по страхітних розколинах у нічному тумані, там, де царює Один на восьминогому дерев'яному коні, якого копіт пригадує одноманітний оборот коліс.
— Апсараза! — стрепенувся Свен від спомину побоєвищ.
Як після упадку з висоти, Свен почув тепер, що він подоланий перемогою понад сили,— проте вперто кинув кучері д'горі.
— Соцького Святошу ти знала? — проніс із їдким здогадом.— Чи знала ти Святошу з Лисіх Ям, Уле?
Змовчала, немов не впало ніяке слово.
— Ото мені босонога гординя,— закликав серед туги.— Ото згрібна побіда в попружці з конопель!
Улині плечі сміливо й чисто маяли уже вдалині, з коси жовтим огником облітала нетоя.
Різкі обличчя, дорогі таламани, столи повні їжі, незнаної у долинах. Блиск ватри, тіні глибокосині і яскраво— червоні. Столітній чабан-скоморох брав лаву в зуби, міцні, мов кремені, й, потемнілий від зусилля, обносив її довкола,— як умів, величав гостей. А Сиваш із дотепним осміхом оповідав князеві про борсука, що ніччю бува на колибу вилізе й тонкою струєю крізь щілки гасить огонь, розкладений долі... Та лісовий кіт за всі звірі поганий звір —дійки коровам відкушує, а вівцям губи... З дерева ловця затне, жінкам до грудей скаче...
Мстиславич чув любе тепло понад брови,— відпочивав. Над його вухом щебетала стернадка, затишно гойдалися тіні... Добре було князеві між тими, що голіруч крутять в'язи борсукам, кидають за ведмедем дерев'яними булавами й туго стискають ремені, набивані цвяхами для забезпеки в роботі.
Край стола гуділо в цей раз, гей огонь на вітрі. Там сіли бояри, самі юнаки, й реготалися від доситу, від бойкої крові.
— От чудасія! — бив долонею в коліно Милош насмішник.— Змія цей бачив,— кажіть! У лице, чи, може, ззаду?
Заплескали в руки від грубої втіхи, бо дранкавий верховинець, молодячок із прозористими, гей поточиння, очима, відповів безпечно:
— Іззаду я його бачив, не в лице.
Буря веселощів прогомоніла не зараз, а він пустив очі світами, чудовий голос порівно:
— Була мряч, та загодя пересунулася... Я пас вівці на улозі, гляджу — змій, ввесь зелений, з буковини летить. Огонь із нього сиплеться — ніби толока горить... Покотився я мурогом долі, а він горою крилом б'є, у Чорногору, у плесо... Думав я, що небо отворене, просив царства у цей раз...
— Го-го!—зареготалися в один голос.— Два царі, горе нам!
Не зараз стихло, а Милош, нелюд,— далі:
— Як же просив ти, сирото?
Відповів запросто:
— Господи! Дай мені царство й більш нічого!
Засмівалися до сліз, аж князь глянув криво, став страшний. Перегуділо сяк-так, стихло.
— Гей, ведміжнику, до нас! — кликали з другого кінця столу.— Ми на ведмеді ходимо інакше, як ти!
Коренастий парубок із мідяним ковтком у вусі стояв широко у палахкоті ватри, у тремкому посвіті чатиння. На ньому був молодецький пояс, кроєний аж під плечі, весь у спряжках, калитках, замках... Як полубічок, міцно обручами набитий, так стояв ведміжник перед величним здвигом отим, сміявся з цікавих очей, що з усіх боків оглядали панцир довкола його черева й грудей. Він дивився на гостей вибачливо й самопевно, як той, що має виконати в житті велику працю.
(Продовження на наступній сторінці)