За дверима десь у віддалених кімнатах чути було веселий гомін, брязкання посуду й час од часу загальний сміх. То тоненько дзвеніло, то нагло вщухало скло бокала (хтось, певно, ножем), і затим одинокий голос промовляв щось. Затим — плескіт рук і знову гамір, сміх. Не скоро вийшла Докія Петрівна.
— Це ви за мною? От прикро як вийшло: я не їду сьогодні. Маю завтра до оборонця йти.
Катря мовчки взяла клунок у руки. Тільки й сказала: "Бувайте!" А вже на вулиці кляла себе, кляла. "Отак, дурна, знайшла собі товаришку. Це б де вже була. Ще запізнюсь". І швиденько подалась через площу.
Вийшла на головну, Миколаївську, вулицю. І зразу ж наче провалилася з тиші й сутіні пустого майдану в інший одмінний світ гулящої метушні, розкошів та гарячкового сміху. Пливе та й пливе обабіч улиці, заливши геть-чисто тротуари од вітрин до самої бруківки, тисячоголовий людський галасливий натовп. Ідуть парами чоловік — жінка, жадібно притулившись одне до одного, і, похітливий, крізь розмову плеще сміх. Ідуть гамірними реготними юрбами. Беззвучно сміються із вітрин ресторанів: крізь сміх їдять, з сміхом підносять бокали і п'ють. А повз них по вулиці, з шумом, часом, як сяйвом блискавки, осяюючи синюватим феєричним світлом вулицю, людей,— проносяться трамваї. Час од часу з гиком на рисаках пролітають міські тузи, офіцерня, поміщики з повіту. (Масниця ж!)
Катрі з великим клунком важко й протиснутися на тротуарі. А зійти на брук теж не можна. То, помучившись трохи, звернула за ріг і вийшла на паралельну глуху вулицю. Тут було іти вільніш. На вежі міської управи пробило дев'ять. Катря кинулася й пішла швидше, аж підбігаючи.
І якраз прибула вчасно: на годиннику над входом до вокзалу було пів на десяту. Десять хвилин лишилося. Захекана вже вбігла в вокзал. Проте, як виявилось, поїзда ще не було, запізнюється: десь замети великі. Хто зна, чи й за годину-дві буде. Та робити нічого — взяла жінка квитка собі. Потім серед жінок, що, як і вона,— з клуночками й смутні, а інші заплакані (видно, теж у тюрму приїздили), примостилася та й стала чекати. І тільки годині о дванадцятій задзвонили, нарешті, повістку їхньому поїздові. Ще й тепер хвилин з двадцять мине, поки прибуде, та не було вже терпцю чекати,— став виходити народ на перон.
Вийшла й Катря. І тільки з дверей на перон, а народ назад чогось суне. Чути й вигуки: "Заходь! заходь!" Що там таке сталося — не придумати. Може, завертають, кому не на цей поїзд? І не рухалась Катря — пропускала народ у двері. Аж доки останній уже, доки не підійшов жандарм і нагримав на неї зразу ж зайти до вокзалу. Катря знизала плечима й, не тямлячи, пішла в двері, та зразу скраю біля дверей зупинилась. Закрив • жандарм двері, а сам залишився біля них знадвору.
— Що вони за кумедію строять? — почула за спиною в себе Катря жіночий голос.
— Гарна кумедія,— на це їй чоловічий голос.— Ти придивись, може, й свого хоч через скло побачиш. Зараз вестимуть, видко.
Катря кинулась і припала лицем до скляних дверей.
Хвилинку на пероні було пусто. Раптом десь ізбоку, мабуть, із хвіртки, що хід з вулиці, почулось — ніби притишений шум, тужба ніби, потім зразу виткнувся на перон похід. Спереду йшли оружні з голими шаблями, і з боків отак, і ззаду. А в колі їхньому замкнуті йшли валкою чоловіка з півсотні в'язнів. Це ж, мабуть, і Федь. Катря аж лицем притулилась до скла, щоб розглянути, а може, й пізнати. Але від дихання пітніє скло — затуманює все. Що не протре рукою, а воно зразу і знов запливе, і знов. Та однак не добачила б: бо з перону звели їх раніш, не доводячи, навпроти дверей, перевели через першу й другу колію та й завернули за вагонами. Але й затим іще не зразу випустили з вокзалу. Уже як підійшов поїзд, тільки тоді відчинив двері жандарм і сказав, що виходити можна.
Катря вихопилась перша. Швиденько перебігла через колію і хотіла поза поїздом таки глянути, куди їх. Але не пробігла десяти кроків, як іззаду вже вдарило другий дзвінок і князівська жінка гукає: "Жінко! вітробалчанська! Куди ти?" Катря спинилась, подумала та й вернулась, до товаришки — зайшли до вагона.
І зразу ж на першому ослоні в кутку сіла Катря. Скронею, притулилася до стіни вагона й склепила очі. Та й уже рушив поїзд — сиділа отак. І вийшов за стрілки, повз убогі халупи передмістя обабіч. (Замістя вліворуч та Занасип управоруч). Не рухалася. І як уже вийшов у степ,— нісся версту по версті серед темної ночі повз убогі сплюндровані села та тихі хутори,— сиділа отак. Немовби спала, але ні. Час од часу вона одкривала очі і нерухомим поглядом дивилася перед себе. Потім закриє очі знов і сидить непорушна, хіба ледь-ледь ворухнеться риска на лиці чи стиха здригнуться повіки.
XXXI
Уже сонце під обід — Катря добралася додому.
Нікого не видко в дворі — всі, мабуть, у хаті. Катря тихо перейшла подвір'я до хати і на хвилинку спинилася біля порога, занепокоєна вельми, не знаючи, як їй зайти і що це їй дітям казати. Потім тихенько, крадучись, щоб не рипнути, одчинила двері в сіни і навшпиньки пройшла аж у той куток, поклала кожух і чоботи Юхимові. Постояла й у сінях іще, доки хоч трохи вгамувалося серце. А тоді отак, як є — з порожніми руками,— увійшла в хату.
І зразу ж, тільки поріг переступила, діти — всі троє, де не були, так і застигли кожен на своєму місці — очима на матір: спершу на лице їй, потім (чи це, може, тільки здалося матері) — на її порожні руки всі троє глянули і не зводили з них очей.
Мати захвилювалась, але набралася сили і, як тільки могла спокійно, привіталася з дітьми. Потім зразу ж стала руки терти, мовби так померзли, аж зашпори зайшли. Отак пройшлася й по хаті, ніби гріючись, до столу і назад до печі, потім притулила руки до теплого комина, може, хвилинку отак, а чи й більш мовчала вона й не озивалися діти. А врешті не втерпіла Орися.
— Ну, мамо, що ж ви виїздили?
Та мати ще й тепер помовчала хвилинку, а тоді одійшла од комина, не роздягаючись, сіла на лаві й сказала до дітей:
— Слухайте, діти, що я буду вам казати. Тільки ж будьте ви розумненькі, не плачте марно. Плач не плач, а що сталося — так уже є.
По цій мові кожен з дітей зрухнувся з місця: Остап устав з лави і стояв тепер біля скрині насторожено; Орися, навпаки, сіла на лаву, очима зляканими дивилася на матір, а долонею затулила рота собі і вже тихенько заплакала; Артем, близько підступивши до матері, стояв біля неї якийсь настовбурчений, з низько на очі насупленими бровами і жадібно дивився матері в вічі.
Зітхнула мати.
— Нема вже, діти, нашого батька.
— А де ж? — хрипнув Артем.
— Помер, діти! — і замовкла, тільки тужно хитала головою.— Отак у тюрмі й помер. Кажуть, що з рани.
Одну хвилину всі, приголомшені, не зводили зляканих очей. У незвичайній тиші, що була в хаті,— коли ж і дихання спинили всі,— навіть ухом кожен чув, як гупало в грудях серце, і раптом голосний крізь долоні Орисин плач пронизав тишу. Біля скрині важко зітхнув Остап і схилився над нею. Найдовше Артемко тримався: стояв проти матері настовбурчений, з широко одкритими на матір очима. А потім і він раптом скривився, з болю зуби зціпив — аж щелепи виступили, і з стогоном обхопив руками голову й затіпавсь у риданні.
Цілий день потім у вдовиній хаті стояла туга, як чад. Наче почаділи, тинялись мовчазні по хаті мати й діти чи сиділи подовгу, не рухаючись, на одному місці в тяжкій "задумі та жалобі. Діти спали потім од перевтоми т— хто де приткнувсь. Прокидалися й знов — хто плакати зачинав, хто просто не знав, де себе діти.
Приходили жінки — провідати. Розпитувалися в Катрі, розважали, як уміли, плакали з нею. В хаті — як справжній похорон. І хоч на лаві не лежав на покуті померлий, та, присутній незримо в пам'яті їхній, він і всі думи їхні, і мову привертав до себе. Так, мовби й справді лежав перед очима. Навіть на лаві тій всі якось уникали сідати. І так було до самого вечора. Потім на ніч прийшло кілька жінок — "душі стерегти".
Допізна горіла свічка на покуті перед образами, а жінки сиділи собі купкою і гомоніли стиха.
Допізна сиділи й діти. Потім спати поклалися. Орися так біля матері навсидьки й заснула,— перенесла мати її на постіль. Остап на піч заліз і, чути, довгенько не спав — ворушився, шарудів на черені, далі не стало нічого чути. Артем на полу ліг і не засипав найдовше. Чув, як і півні перші проспівали, ще й після того не зразу заснув. Лежав сам собі лицем до стіни, під рядниною зігнувшися — аж коліньми до обличчя, та й принишк отак. І що вже думок, думок у голові в сердеги та жалю в серці.
З усіх дітей Артем найтяжче, найболючіше переживав утрату батька. Остап — що доросліший та й батько таки не рідний — журився й ірлакав, але не так. Орися — дужче: рідний батько, а до того ж і — дівчина. Але, може, якраз через оце, що дівчина, і їй було теж не так, як Артемові. Спершу, як сказала мати, і геть-то убивалася, тужбу зняла на всю хату. Але вже під вечір і затихла, ніби в одвічній жіночій покорі. І тільки од матері не одходила й на крок.
(Продовження на наступній сторінці)