Спершу йшли понад пустирем побіля брязкотливих кузень край дороги, в шумі метушні робітничої вулиці. Швидко, часом підтюпцем на морозі в благенькій одежині, бігли назустріч їм зашмаровані робітники в депо, обгонили юрбами дівчата-тютюнниці, невиспані, бліді. По бруку валками сунули биндюги важко по вибоях. Коні в стопудових санях, як паровики,— аж крешуть підкови об брук.
Кварталів за три-чотири навпроти плацу, де саме муштрувались солдати, жінки звернули уліворуч на центральну Миколаївську вулицю й пішли по ній. А тут рано ще. Тихо й безлюдно на широкій просторій вулиці. Поодинокі стоять на перехресті вулиць городовики, як граки настовбурчені. Зрідка перехожі. Та тільки двірники мітлами змітають сніг і піском посипають тротуари.
Ще не доходячи кварталів кілька, побачили, що наїзд великий. Обабіч улиці на цілий квартал і в бічних од тюрми вулицях теж стояли, як на ярмарку, сани побіля саней. Коні випряжено, повкривано попінками. Біля саней чоловіки гуртами гомонять, курять. Багато жінок. Але більше жінок уже на майдані перед самою тюрмою, у білих кожушинах і в жовтогарячих дублениках, у сивих і в чорних свитах, по-різному зап'яті хустками,— не з одного, видко, повіту з'їхались. Чимало жінок міських — у ботиках, у кофтах і в пальтах. Теж позбивались в юрби, гомонять собі, де-не-де й заплаче котрась. І кожна смутна та змарніла, із клуночком чи з кошиком. Та все поглядають на важкі, обковані залізом тюремні ворота. Але було ще рано. Наглухо зачинені ворота. І тільки перед ними уздовж високого сірого муру рипить по снігу вартовий у великім кожусі, у валянках, з гвинтівкою на плечі. Туди вкрай, назад украй, як маятник. І на мурах в куткових вежах вартові стоять. А в похмурому двоповерховому корпусі — багато маленьких заґратованих віконечок: тьмяно видко рух, приплюснуті до шцбок обличчя, й чути невиразний звідтіля заглушений шум. Лунко одбило вісім в центрі міста на вежі. Стали товпитись жінки біля воріт, встановляти чергу. Зайняли й Катря з Докією Петрівною місце собі. Потім Катря пішла до майдану в натовп розшукати, може, когось із Замісти. Багато вже було жінок із Гір. Знайшла й замостин-ських, стала розпитувати за брата. "Може, чули: Бондаренко Федь, слюсар з заводу?" Але хто зна, багато їх на Замісті й побито було, й забрано. Оце й суд уже був. Декого вже на тому тижні й повісили, а то в Сибір на каторгу. Про Федя не знали. Ішла далі Катря — питалася. І врешті-таки натрапила, що знають.— Тут сидить. Десь і Маруська тут, ішла з ними разом. У писастій хустці. Катря подякувала й мерщій кинулась шукати в натовпі оту писасту хустку. Скоро й знайшла. "Здрастуй, Марусино".— "Здрастуй, Катре". Поцілувалися щиро. Смутна Маруся, змарніла — де її кров та врода з лиця поділися. Теж ніби хворіла. Розбалакалися. Тут-таки, в тюрмі, Федь, суд оце був: засудили на каторгу.
— Ой лишенько! — схлипнула Катря.— Ну, як же його жити тепер в світі білому?
— Треба якось жити,— сказала сумно Федьчиха й зітхнула важко. Потім іще стала розповідати за себе. Без роботи зосталась. Там на заводі звільнили були через Федя, що отакий він, як більмо їм на оці. Стала, була, на тютюнову фабрику. Та й теж недовго: майстер чіплятися почав. Та ще як довідавсь, що чоловік у тюрмі, так просто й заявив: "Хоч до мене ходи, а, як ні, то призведу, що сама на Катеринівську підеш полтиники заробляти". Ну, терпіла, терпіла та й захаркала очі. За це й звільнили. Трудно жити. На слобідці, як після чуми, скільки того народу перебито, забрато. Та й ті, що зостались,— багато без роботи сидять, без шматка хліба з дітьми малими. Оце недавнечко одна отруїлася — двоє дітей залишилося. А скільки звихнулося.'Як молода та коли ще вродлива, а безробітна — отак звечора і йдуть, як на роботу, на ту ж таки Катеринівську вулицю.
— Ой горенько,— журно й розпачливо хитала Катря головою.— Ну, а з чого ж ти, дочко, живеш?
— Ходжу де підлоги мити, шмаття перу. Не знаю, що далі буде, та думаю так, що ні труїтися не буду — дітей не посиротю, та й на Катеринівську нехай не виглядають.
Тоді поблизу збоку злий жіночий простуджений голос (видко, все чула):
— Не зарікайся, чесна. Всі ми були такі. А от як візьмеш дитину до грудей, а замість молока та сукровиця піде. Яка ти тоді станеш!
Жінки обидві разом глянули в той бік. За два кроки од них стояла худа, змарніла молода жінка з дитиною на руках і з кошиком. Очима у великих синцях жорстоко дивилась на них. І щось було в її змучених очах моторошне, наче з кручі над ямою себе в одчаї взріла. Маруся стривожена одвела погляд од її очей і раптом затулила долонею лице й затремтіла в німому риданні.
— Дзелень, дзелень!..— забило на вежі, видко, дев'яту годину. І в ту ж мить жінки з клунками рушили до тюремних воріт, однак не підступаючи близько — по стежку, втоптану у снігу вартовим. А згодом одкрилося в воротях віконце й стали приймати для в'язнів передачу.
Та Катрі з Докією Петрівною не скоро випало: людей таки дуже багато. Уже коли ті гудки прогули на обідню перерву і після обіду вдруге, а ще й потім не зразу підійшла їхня черга. Аж задубіли обидві, ноги й руки заклякли. Не догадалась Докія Петрівна заздалегідь написати цидулки, а потім як стала — ледве вивела каракулями. І собі, й Катрі. І передали разом: одна — валі'зку, а друга — клуночок. Ще й додала Катря словами, що в лікарні лежить, щоб легше було знайти. І так не відходили вже, стояли поблизу, на відповідь чекаючи.
Першій Докії Петрівні була відповідь — хвилин, може, за десять повернули порожню валізку і записку коротеньку, що все одержав, що суду не було ще, і щось далі було, *але старанно закреслено другим олівцем. А невдовзі гукнули й Катрине прізвище: "Гармаш". Подали клунок, навіть і не розв'язаний. "Нема такого". Катря розгублена взяла клунок, а вже тоді у віконце благально:
— Та як же нема? Та де б же він? У лікарні ж, кажу.
— Раз нема, значить, нема,— одрубав передатчик.— Давай далі!
Катря в розпачі нетямущими очима глянула благально на жінок, що обступили її. Але вони тільки зітхали співчутливо. Нарешті, котрась раду дала — піти в контору дізнатись. Не мають права, мусять сказати, де поділи. Це ж людина-таки, не будь-що. А ось зараз за рогом Тюремної вулиці і вхід до контори.
— Атож, Катре, більш нічого, як у контору піти треба,— сказала Маруся і взяла в неї клуночок з рук, подержить тим часом.
Катря пішла. І не верталася довго. Маруся ждала тут її біля воріт, у черзі, потім і собі пішла до контори. Стала біля ґанку піджидати. І ось вийшла, нарешті, Катря з дверей, плаче. Маруся до неї мерщій.
— Що таке, Катре? Що трапилось? — І вже сама догадалась: в руках несла Катря (думати більш нічого) стареньку, побиту _міллю кожушину, видко, Юхимову, й великі чоловічі старі виброджені чоботи. Більше вже й не допитувалась. Стала заспокоювати сердешну, розговоряти, що слізьми горя не виплачеш, що і так хвора та немічна, а ще як так убиватися; що берегти себе треба, бо не дай бог щось трапиться,— на кого ж тоді діти зостануться.
— Ой діти-діти! — Катря склепила в тузі очі й тихо, неначе заперечливо, хитала головою.— На кого ж ви тепер зосталися, діти мої?
Раптом ніби згадала щось і заціпила себе. Тихенько поклала на сніг кожуха і чоботи, старанно закуталася теплою хусткою і знову взяла в руки кожух і чоботи.
— Кажуть, що з рани... помер,— вимовила тихо, як би подумала вголос. І помовчавши трохи: — А від кого ж рана?!
Лице сухе й суворе в жінки. І вже не плакала, хоч і стояли очі повні слізьми, як криниці водою. Катря нахилилась і без рук витерла очі об стару Юхимову кожушанку. А затим, мовчазна і неприродно рівна, тихо пішла од тюрми.
XXIX
Дома вже був Павлуша, вернувся з гімназії, коли Докія Петрівна після оборонця зайшла до нього на квартиру до Якубовських. Чепурненька покоївка, що вийшла на дзвінок, упізнавши Павлушину матір, привітно всміхнулась і помогла роздягтись. Потім шмигнула кудись у двері. І майже в ту ж мить з дверей із їдальні, як гуска, перевалюючись з ноги на ногу, вийшла господиня, Віра Михайлівна. А за нею слідом Павлуша. Зашарівся з радості.
— Ви це просто з вокзалу, мамо?
Мати хотіла вже відповісти, але Віра Михайлівна перепинила її.
— Іще набалакаєтесь. Іди, йди, Павлушо, дообідуй. Мама нікуди не втече. Я вже постережу. Іди.
Хлопець знехотя вийшов з кімнати. А господиня з Докією Петрівною посідали до хлоп'ячого робочого столу, що стояв посеред кімнати. Віра Михайлівна й розмову почала. Не стільки з цікавості, як "для годиться", спиталася, яким це поїздом, та що чути про Макара Івановича, та як там на селі зараз. Докія Петрівна розповідала, але всі думки її вертілися навколо одного — Павлуші. На нього вона й звела-таки, нарешті, мову. Мовляв, що це з Павлушею — худий отакий? Чи він не хворів часом? Віра Михайлівна оживилася:
— Еге ж. Уже й сама думала, до лікаря водила. "Від перевтоми",— сказав. А від чого та перевтома? Занімається не більше, як і раніш. Коли б не менш іще, бо двійки став приносити. Апетит нівроку. А от— сон — поганий. Іноді полягають, підійду,— наслухаю: ті два, чути, сплять. А він і в ліжку ворочається.
— За батьком, мабуть,— зітхнула мати.
(Продовження на наступній сторінці)