— А ви думаєте! Чи легко хлопцеві переживати оце все. Та й взагалі — час такий неспокійний. Це вже втихло трохи. А то ж як на війні було: стрілянина, з гармат же били, як барикади розбивали. Я от сама,— бачили ж мене влітку,— хіба остільки сивини було в волоссі! А то ж така дитина. Ну, а тут іще й з батьком. От і смутиться хлопець.
І певну рацію Віра Михайлівна мала, думаючи так. Хоча й не цілком. Дійсно, пригода з батьком спершу просто приголомшила була Павлушу. І жаль було. Але більше було жаль себе та матір. Тоді ж на різдво як приїхала,— схудла, змарніла за кілька днів. Як це вони й будуть тепер самі жити! І хоч тішила мати, що й старшина Чумак, і отець Ксенофонт обіцяли на його користь покази давати, дуже не вірилось, що з цього щось вийде. Та хоч і не засудять,— пригадував розмову дядька Сави з матір'ю,— однаково із школи то напевне звільнять. Куди він тоді? "Догрався з вогнем!" Єдину надію покладав Сава Петрович на Галагана: зв'язки в нього і в суді, і з інспектором земських шкіл. Аби тільки захотів. Зараз то немає що навіть і натякати йому про це: лютий дуже за свій маєток. Пізніше нехай, як уляжеться трохи. Оце одна надія. "А без руки хоч і випустять; після суду, куди він? Що ти сама, Докіє, на двадцять п'ять карбованців робитимеш? А Павлуша як?"
Оця розмова глибоко врізалась у пам'яті хлопцеві. Ще увічливіший, запобігливіший став з Ґалаґаном. На улиці при зустрічі, хоч би й через улицю з другого тротуару, завжди скидав шапку й розкланювався. І все шукав нагоди, щоб свою відданість йому виявити та й ласки запобігти. А нагоди все не траплялось. Став тоді хлопець в самій уяві своїй вигадувати всякі пригоди й переживати їх, тікаючи од неприємної дійсності в привабні мрії.
І особливо привабна була одна, що наштовхнув на неї випадок.
Якось побачив Павлуша у Лесі Мілоччин альбом. До половини він уже був списаний віршами подруг "на спомин". Павлуша прочитав усе підряд — дурні вірші.
Мила роза, Мила цвет, Мила розовый букет...32 —
і таке подібне.
Попадались й хороші вірші. Один особливо вразив Павлушу. Починався він такими рядками:
Только утро любви хорошо,
Хороши только первые робкие встречи...'
Глянув на підпис — "Н. Михно". (Це старший брат Вови,—чотирикласний. З ним чи не найчастіше Павлуша 1 й зустрічав Мілу.) "Так он воно що!" І не міг уже стриматись, щоб і собі в альбом не вписати щось свого навперебій "суперникові". Довго думав, підбирав усе щось незвичайне, щоб не тільки поряд з Кольчиним, а серед усіх вирізнялося.
І надумав написати українського вірша. Вибрав з "Кобзаря" — теж було про кохання. Чепурненько виписав на сторінці і підпис: "П. Діденко". Прибіг другого дня до Лесі схвильований: яке враження справило на Мілочку. Леся розповіла, нібито розсердилась дуже: що це альбом тільки для найближчих друзів. Але потім пересердилась. Розповіла, що папа, прочитавши, похвалив. Сказав, якщо сам Павлуша написав це, то дуже хороший вірш, просто-таки поет росте з нього. Допитувалася й сама Мілочка в Лесі, чи справді-таки сам написав. Павлуша зрозумів, яка це мить важлива для нього. "Справжній поет росте!" — "Да,*це не погано для початку!" Звичайно, Павлуша розумів, що на одному вірші, та й то чужому, далеко не заїхати, треба все нові та нові. А де їх взяти? Щоправда, "Кобзаря" б іще хватило надовго, та він не такий дурень, щоб не розуміти, яка це непевна річ, як легко на цьому "зрізатись". До того ж трохи неприємно було й від свідомості, що все це сталося ніби через якесь шахрайство. Ні, треба самому-таки вірші писати. Став пробувати — не виходило. Тоді хоч-не-хоч знову-таки вдався до "Кобзаря". Тільки тепер уже був обережніший: не списував цілого вірша, а два рядки з одного, потім підбирав до них з другого. Смислу не завжди можна було добрати, але рифма завжди була повна. Потім так напрактикувався хлопець, що й свої вже рифми підгонив, а то й цілі рядки. Проте знати було — Корній так і казав прямо, що списане з "Кобзаря". Павлуша гаря-чився, доводив, що це й кожен поет отак починав (про це й у біографіях їхніх сказано) — з "подражанія". І кожного вірша переписував чепурненько на гарному папері, надписував угорі: "Мілочці Г. посвята" і передавав через Лесю. Міла брала. Як не допитувався хлопець у Лесі, що казала при тому, дівчина нічого не могла згадати приємного для Павлуші. Просто взяла, нічого не сказала, поклала в книжку. Павлушу це трохи непокоїло, але духом не занепадав: "Нехай, нехай читає, а там і Леоніду Павловичу покаже". Навмисне й писав дуже скромно, щоб не соромно було Мілочці показати й папі.
Але минали дні за днями, а наслідків поки що ніяких. Ото тоді й став Павлуша нездійсненні бажання свої "зреалі-зовувати" у мріях. І особливо до серця була йому одна. Дня не міг потім прожити без неї. Знову і знову з хвилюванням, не меншим, як і першого разу, переживав запаморочливо приємні події, незважаючи на те, що всі вони розгорталися вже як по писаному, щоправда, кожного разу з новими деталями. Але починалися завжди з одного.
Нібито несподівано зовсім. Одного разу якось готував уроки дома з хлопцями. Нагло — дзвінок у передній. Потім Пашин (покоївки їхньої) голос: "Павлушо". Що там таке? Виходить Павлуша в передню, і здивованню його немає меж: Ґалаґанів кучер, як є, просто з санок, у своєму довгому плисовому каптані з блискучими ґудзиками. "За вами, паничу, Леонід Павлович послали". Навіщо, чого,— нічого не знає. Здивований вкрай і, звичайно ж, "ні про що не догадуючись", одягається Павлуша. Корнюша з Борисом заздро дивляться на нього. Потім у санках, важно розвалившися, їде він по місту. Ось уже й Дворянська вулиця. Біля парадного під'їзду Галаганового особняка кучер хвацько спинив коня. На дзвінок вибігла виряджена покоївка. Ждуть, видно, бо й не спиталася, хто він, а мерщій допомогла роздягтися і провела просто до кабінету. Не сам Леонід. Павлович у кабінеті, ще якийсь огрядний, гарно одягнений чоловік із ним. Та це ж...— пізнав Павлуша,— поет український з Києва (восени торік до міста приїздив, був увечері з Ґалаґаном і. в Дорошенків). На м'якій канапі сидять собі, покурюють. Показав Леонід Павлович і Павлуші крісло поряд, привітний такий.
"Читав, читав. Поет справжній з тебе росте, Павлушо,— от що хотілося сказати тобі, з чим тебе поздоровити!" Пригадав, що після першого вірша, як тільки прочитав у Мілочки в альбомі, уже й відчув це і — як видно з усіх інших віршів — не помилився. Ось і шановний добродій... фахівець цієї справи, теж переглянув їх. Павлуша насторожився. "Да, прочитав,— сказав відомий поет поважно і розтопірченими пальцями гребнув патли,— вірші путящі. Ще трохи є "под-ражанія", ну та це і з кожним поетом так було, і зо мною так само було замолоду,— не страшне. А талант безперечний. От тільки чого вони в вас, юний друже, сумні такі, чи, може, горе у вас якесь?" На всі груди зітхає Павлуша. Розповідає про батька. Галаган здивований, та чого ж це йому Сава Петрович не сказав нічого? Так це ж негайно треба уладнати! І навіть мерщій звівся, щоб їхати до когось. Одне слово — нехай Павлуша не турбується, все буде зроблено. Ну, і звичайно,— "не цурайся ж, знаєш тепер, де живу? — завжди буду радий!" А другого дня, тільки з гімназії хлопець додому, батько вже чекає в кімнаті: оце тільки-но з тюрми випустили, зовсім, і до суду не тримали. Сьогодні це думка й додому. От матері радість — і не думає, і не гадає!..
А на ранок вставав розбитий, з синцями під очима і з тяжким відчуттям неприємної дійсності. Батько таки в тюрмі. Уроки не вивчив. По дорозі до гімназії іноді зустрічав Мілу, вітався (Леся таки познайомила з нею), а*вона коли кивне головою, а часто й не помітить навіть. Погано на душі. І в класі — чергова двійка,
...Докія Петрівна зітхнула на останній сторінці щоденника й поклала його на столі. І майже в ту ж мить десь у віддаленій кімнаті, де весь час притишений було чути брязкіт тарілок та гомін, раптом заторготіли разом стільцями, потім почулися кроки сюди по коридорчику і перший до кімнати зайшов Павлуша, а слідом за ним Чумак і Борис. Привітались обидва з Докією Петрівною. Потім розійшлися по своїх ліжках і повкладалися. поверх ковдри. Павлуша сів біля матері. Побачивши щоденник свій перед нею на столі, похмурнів зразу ж і, щоб одвести увагу материну в інший бік, спитався, коли ж це вона з дому, що й поїзда ж такого немає — вдень?
Мати сказала, що вранці ще приїхала. Була вже й біля тюрми,— передачу батькові передала. На синові розпити про батька розповіла, що дізналася: слідство ще не закінчене. Ну та на нього й докази не які,— ото що збиралися в школі та що Григорій Наумович отоді зупинявся. Найгірше справа в Цигулі та особливо в Невкипілого: обвинувачують же в нападі на станового і вбивство чеченця закидают^, але нібито немає доказів.
— А коваль як? — поцікавився похмуро Павлуша.— Він-то якраз і був найбільший заправило.
— Е, Павлушо, немає вже Юхима-коваля! — і навіть зітхнула. Потім розповіла', що сказали Катрі в конторі: помер у тюрмі.
Павлуша нервово здригнувся. Але дуже ця звістка його не вразила. Ну що ж, мовляв, мало хіба народу мре. Не поцікавився навіть, од чого помер.
— Да, мамо, Славку трохи з гімназії не вигнали...
— За брата? — занепокоїлась Докія Петрівна. (Що Григора Наумовича було заарештовано тоді у Глибокій Долині, знала іще й раніш.)
(Продовження на наступній сторінці)