Марія вже посаджала хліб. Зараз знайшла голку й до чоловіка підійшла, щоб ґудзик пришити. Тихін розхристав полупіубок і, як уколола вже Марія якийсь раз, сказав їй:
— Щось за ґвалт на селі знявся.
Чув, як біля шиї в нього, біля коміра, затремтіли Маріїні руки, і вона ніяк не могла попасти голкою в дірочку ґудзика. І зблідла вся.
— Де? Далеко? — спитала стривожена.
— За церквою.
Марії в обличчя вдарила кров, зіниці стали великі, як дві чорні пасльонини. Але вона вмить кинулась і заховала їх: прихилилась до коміра й довго одкусювала зубами нитку. Потім крутнулась — ночви прийняла, в піч заглянула. Там, біля печі,— в челюсті очима й принишкла. А Тихін по звичці сам у цеберку налагодив поросяті й поніс.
Гул тепер ближче було чути. По вулиці з-за церкви валила юрба. Когось били й вели сюди, видно — до сільради. І в кожен двір із юрби одривався гурт чоловіків — мабуть, трус робили по дворах.
Ближче та юрба, і голоси чутніш. У колі в червонім кожушку побачив Тихін без шапки й побитого Якима. По обличчю текла кров. За що це Якима? Аж відчув, як одразу тукнуло й заболіло в грудях. Хтось іззаду підбіг і ще вдарив Якима по голові. Той поточився, а й не застогнав. Іззаду в юрбі голосила й ламала руки стара Карпенчиха. Ще Книш старий ціпком ударив. А юрба шуміла, гула й сунула-перла собою побитого Якима — повно вулицею, аж тини ламаючи.
— Товариші! Та що ж таке ви робите? — крикнув у розпачі Тихін і вибіг за ворота. В шумі потонув його крик. Яків Гнида підбіг захеканий до Тихонового двору й крикнув у юрбу:
— До Книша хто-небудь! Ви не ображайтесь, Панасе Івановичу! Трусити, так усіх трусити, підряд.
— О, будь ласка!
Убіг у двір Яків, за ним ще душ десять. Матюха де не взявся в шапці кудлатій на потилиці, з наганом у руці. Червоний і теж захеканий.
— А шукай у цього ще! Друззя ж!
Чоловіки швидко розбрелись по подвір’ю: в конюшню, в повітці плитки розвалили — може, як у Мотузки, в плитках. Штрикали рожнами в ожеред соломи, в полову в клуні. Тихін ходив мовчки за людьми по подвір’ю.
— Та що ж таке трапилось?
— Кооператив обікрадено сю ніч. Стіну пробито,— сказав чомусь пошепки й тривожний Півненко Андрій.
— Ну, видно, їхня політика це: в Якима в полові знайшли тюк матерії і ще дещо,— не інакше, як підкинено. А в Давида в плитках у повітці п’ять пар витяжок.
— А де ж Давид? — занепокоївся Тихін.
— Та Давида немає дома.
З городу вертались: не знайшли нічого в Кожушного.
— Хоч би й знайшли,— сказав Тихін,— то знайте, що за двір я не ручусь. Може, за ніч у клуню хто й крадену коняку поставив. А я ще тільки вийшов оце надвір.
І хтось із селян:
— Звичайно. Це й підкинути можна, як злобителі є. Гнида аж скипів.
— Іч ви, які розумні! А який же дурило крадене та в скриню покладе? Зна ж, що труситимуть!
Ще сунув у двір народ. Повз ворота вулицею, скочки на конях, Филька з Книшенком летіли. Матюха крикнув:
— Вірьовку ж узяли? І прямо на станцію,— ще доженете!
З Матюшиного двору й Тягнирядно на воронім верхи вилетів. Замахнув вірьовкою в руці, ударив жеребця по ребрах і скочки гайнув за тими повз школу на млини і — просто в степ.
Вже до воріт ішли були люди, як Матюха враз зупинився, мовби тільки оце згадав:
— От дураки,— а в хаті ж?
— Та хіба в хаті сховає? — одмахнувся Яків. А проте вернувся, немов знехотя. Вернулись іще кілька чоловік.
Тихін пропустив у сіни всіх. Сам не зайшов у хату. Бачив тільки через голови в розчинені двері — одімкнула скриню Марія. Яків порився в ній і, як уже покинув, щось на ходу сказав Марії. А на ній лиця немає, як із воску виліплене. В сіни Гнида вийшов, і народ хлинув із хати. В хижі ще шукали — немає нічого.
— Ну, полізь іще на горище,— сказав хмуро Матюха до Півненка. Той поліз по драбині, й за ним Яків услід. У сінях мовчали всі. Чути, як глухо гупали по горищі чобітьми над хатою, потім над хижею.
На порозі — так хата й стоїть навстіж — до одвірка Марія прихилилась, аж мліє. Тихін їй:
— Чого ти злякалась? Нехай шукають! Матюха знічев’я грався наганом: крутне барабан,— а воно задеренчить. Раптом Гнида з горища зраділо:
— О, хлопці, є!
Всі так і заніміли в сінях. А Яків над діркою в горищі розв’язав клунок і, придержуючи за один край, кинув униз шмат ситцю. Довгою стьожкою розкрутився і впав він аж до дверей. На сірому полі квіточки рожеві з зелененькими листочками. Тихін мов остовпів. Зблід. Дивився тупо, не кліпаючи віями, на стьожку ситцю. Кинув до дверей хатніх поглядом,— на порозі вже Марії не було,— у глибині хати до стовпа, що під сволоком, прихилилась і головою, й постаттю всею. Очима сюди — широко розкритими, немов у божевільної. Тихін все зрозумів. А ще, як глянув на отой ситець,— чому те згадалося, як не забулося? — таке було на кофточці в неї, ще як була дівкою, а він теслював на хуторах.
Матюха глухо сказав:
— В’яжіть його!
Тихін сам одкинув руки назад і схрестив їх за спиною. Да, тепер хай в’яжуть. Хоч би ж слово сказав, що не він то, чи що. Хоч би своїм: і Півненко, і Гордій тут же. Ні слова. Мов не було його зараз у ньому. А так — просто на ногах — його тулуб, голова ще, а в ній усе переплутане. І ні жалю, ні гніву. Навіть не чув, як скручували руки вірьовками туго, чи боліло. Дивився, не кліпаючи очима, в розчинені двері сінешні, і що бачив він? Кому вслід хитав тихо з журою головою?
Яків зліз з горища й зібрав матерію. Тоді перекинув із сміхом, з глумом Тихонові через плече, як рушником старостів на весіллі. Довгий іще край,— через друге плече перекинув, навколо шиї обмотав, і ще край по спині спускався, аж до п’ят. Одхилився і зареготався, а тоді вдарив у лице.
— Оце, громадяни, такі ви? Душити вас, сволочів!
— Ведіть!— сказав Матюха.
Всі повалили з дверей за Тихоном. Один Яків забіг у хату й Марії кинув з порога:
— Все харашо! Вспокойся! — і грюкнув дверима, Ні, ще вернувся-таки й защепнув хатні двері з сіней: так вірніш буде.
XXVIII
Біля сільради вся вулиця запруджена народом. Як ярмарок. Шум, крики. Голосила жінка, а старий Книш з ґанку до народу промову виголошував. Та хіба за таким шумом що розбереш? Кричав щось:
— Знистожити таких треба! Це — не мене, не тебе ограбив, а весь народ! Народне ж то, кооперація. На словах партійні, а на ділі — бач... Може, то й коні вони водили?!
З юрби аж ревли:
— А хто б же?
— За які то гроші хоч і Мотузка коня вже собі купив?!
— Знистожити таких!
Але в юрбі це — окремі крики. А вся вона шумувала, глухо гула: "Не віриться мені, щоб Давид або Яким..." — "Своя політика, хіба не видно?.." — "Та що ж народ дивиться!"
—О, ще одного ведуть! — крикнув Книш із ґанку. Юрба з Тихоном уже звертала з вулиці. Був приснув регіт, але недружно: звідти, од ґанку. Юрба лиш колихнулась і пропустила Тихона, обмотаного в ситець, Матюху й Гниду за ним.
Знов од ґанку крик і регіт:
— Бач, перев’язався, як на весіллі!
— Рота йому ситцем набити!
— Ах ти ж!..— хтось лайнувся, і через голови людей з натовпу цеглина важко гупнула Тихона в плечі. Чумак тоді руки звів:
— Та ви ж таки люди! Ну що ж таки ви робите?!
— Замовкни!
— Чи ви повірили, що справді злодії перед вами?! Та голову на одруб даю, що це чиста провокація! Чи Тихін? Та він як-як на світ дивиться. За що ж знущаєтесь?! Хіба не знати, чия це робота? Тоді ж не добили,— і досі харкає кров’ю, так отепер уже!..— і не доказав Гордій, бо в ухо з усього маху Матюха вдарив наганом, аж Чумак похитнувся і глухо охнув. Гнида кулаком ще вдарив, і дужі руки схватили й поволокли по сходах за Тихоном у сільраду. Ззаду ще крикнув хтось одиноке:
— Та за що ж Гордія?!
— Хто? — гнівно й гостро глянув з ґанку Матюха на гурт од огради, звідки те чулося. А потім поривний збіг по сходах униз до отих чоловіків і став бити Півненка. Згріб і поволік за собою в сільраду.
Натовп затих, але на мить. Знов загув, зашумував. Ще чийсь жіночий крик шарпнув сірий ранок, і хтось заголосив. На ґанок вийшов знов Матюха й за ним рудий міліціонер у червоному кашкеті з наганом у руці. Мовчки оглянув оком юрбу голова, немов когось вишукуючи.
Натовп аж завмер під його поглядом страшним. Матюха, знати, вдоволений — затягся, кинув цигарку недбало на ґанок і знов пірнув у двері.
Складали протокол.
...І було сонце під обід уже, а народ не розходився. Хтось одхлинув, хтось надійшов. Селяни никли головами й гомоніли стиха. Їх закликали в сільраду,— котрі в понятих, допитували й інших. Жінки божкали, хитали головами журно й тішили стару Карпенчиху, Чумачиху та півнівських жінок. Стара Карпенчиха невтішна. Уже з клуночком у руці — зараз же в район гнатимуть. А її не допускали в сільраду зайти, не прийняли й передати хлібину синові. Тут же сновигали діти поза оградою, по подвір’ю, а якийсь навіть на тин ізліз і звідти пильно дивився у вікно в сільраду, час од часу ділячись з товаришами своїми спостереженнями.
— О, б’є Андрія Півненка!
— Невже б’є?
— Ой, їй же бо! Ой, б’є ж! Прямо по голові наганом! Шумує натовп. Заглушені з сільради крики й стогони рвуться, та за шумом не чути надворі. В юрбі в декого в очах і блиск погас. Хтось розповідав, як десь теж отак обібрали кооператив.... Про приїзд попа на неділю автокефального... Багато курили й нетерпляче, а хто й з тривогою, поглядали на вулицю до церкви. Книш, палко довівши своїм бесідникам, що всякі оці нові попи — "розпуста, та й усе", бо тільки віру підривають,— позіхнув у жменю й теж глянув на вулицю.
— Довго немає. Не видно ще там?
— Та так що не видати!
(Продовження на наступній сторінці)