— А я ж при чім тут? — ворухнув він бровами, начебто з жалем. І бачив Давид — написав у графі — "ні". Потім іще щось писав недовго. І раптом поклав ручку й затягся цигаркою.
— От що,— по паузі казав,— громадянин Мотузко. Ми з вами не діти, чоловік ви — не дурак, а люди це всі свої. В хованки гратись нам немає чого.
Це пише він акт дізнання з приводу крадіжки з кооперативу. Ну, він не буде з ним, як з Карпенком та Кожушним, волинити. То од тих треба йому, щоб "призналися". На цьому слові він одверто зробив наголос і цинічно всміхнувся. Бо їм у дорогу треба в далеку, а діло слідчому передати треба. А його, Мотузчине, діло днів через кілька все ’дно буде припинене. Він знов всміхнувся, але якось криво.
— Так що підпишіть, товаришу, оцього акта — і на тому точка. А в нас є інша тема для балачок, цікавіша за цю.
Він з цим подав аркуша Давидові і ручку кинув по столу до нього. Давид прочитав — під усіма тими відомостями про нього стояло стисло нерівним почерком написане: "В справі пограбування кооперативу зізнання дати відмовляюсь". Дописав Давид: "Нічого не знаю" — й підпис. Начміліції те прочитав.
— Даремно це. Чи "відмовляюсь", чи "нічого не знаю" — різниці нема! А як ті два скажуть, що всі втрьох були, то вже кому ж повірять?
І він недбало одкинув аркуш на стіл.
От про що вони будуть балакати. Тільки нехай не дивиться на нього Мотузка отак, мов перед ним гад який сидить. Навпаки: у нього ще настрій якийсь чудний сьогодні. І буде одвертий до дрібниць. Що ж їм — уперше бачаться і востаннє. То все, і кооператив — звичайно, темне діло, щоб відвести очі. Але про це ж умовились вони, що — точка. Мова про інше: по-перше, хай буде відомо Мотузці, що всі його дописи до "Голосу праці", за винятком першого, у нього в кишені.
— Да, да,— не вірите? У першім писав про Матюшин мордобій та про наймичку, що то в клуні хотів... А в другім — про Кушніренкового листа. Вгадав?
Давид аж одкинувся на стільці й пильно глянув на начміліції. А той зробив паузу й знову заговорив:
— Так от про цей лист. Де він? Оддай! Він раптом аж перехилився на стіл і заговорив нащось пошепки:
— Все одно, і я скажу в очі та й ти сам знаєш, що тебе ми хоч так, хоч так, а вб’ємо. Бо питання стоїть: або ти, або я.
Очі загорілись і стали великі та круглі, тонкі ніздрі нервово тремтіли, і верхня губа засмикалась, а з-під неї — зуби білим разком.
— А оддаси — в цю ніч і розстріляю. Сам, куди. скажеш. За одним пострілом, не дам і тріпнутися.
Він, схвильований, закурив і одкинувся в кріслі. Давид сказав:
— Листа я не оддам. Мене ж обшукували. Немає в мене.
— Ти комусь дав його. Скажи!
— Ні.
— Брешеш!
У двері постукав хтось тричі. На голос Сахновського — "зайди" — увійшов чорнявий міліціонер і поклав на стіл два червоненьких квитки. Начміліпії спитав, чи не починається ще.
— Ні, ще тільки гриміруються. Не було ще й дзвінків,— сказав міліціонер і вийшов. Сахновський повагом поклав у гаманець квитки і, ховаючи в кишеню, дивився довго на Мотузку,
— Хороший ти парняга, як подивлюсь я на тебе! І комуніст, по тобі бачу, з тебе не як наші оці сволочі: Матюха тощо. Але нащо було тобі?.. Проти життя не попреш, як не попливеш проти води. І от — уже захлинаєшся ж.— Знов очі блиснули: — Де лист?
Давид не дивився на нього.
Сказав:
— Немає листа.
Тоді начміліції хитнув головою, і вмить Тягнирядно та рудий міліціонер зірвалися з місць і швидко знов скрутили Мотузці руки за спиною і зв’язали. Сахновський, застібаючи френч, холодно пускав слова:
— Сю піч ти й спробуєш першу порцію. І так усі два дні буде. Дорого це: не варт ціни такої два дні життя, та ще й у темному льоху. Ведіть його!
У льох знов пхнули — аж упав і посунувся головою вниз по сходах. Але двері хоч за ним і зачинили, та й вони були тут. Спустились до Давида. В рудого шахтьорка блимала — тьмяно освітила цегляне вогке склепіння, сиве од цвілі вгорі і мокре внизу по кутках. Ногою зіпхнув Тягнирядно Давида на холодну мокру землю й перекинув його ниць. Рудий сказав:
— Тільки ти ж, Оверку, дивись. Хоч і в земвідділ йому дорога, а лікар все ’дно буде оглядати: щоб не дуже синяків було.
— Повчи, повчи!
Тягнирядно докурив цигарку, кинув і поплював у руки. Тоді одною ногою став на спину Давидові, потім і другою й гуцнув, немов спробував, чи витримає.
— О, цей ще витримає! Геройський парняга,— немов аж із жалем поділився він з рудим.
За цим він узяв руки зв’язані Давидові й потяг догори, надавивши одною ногою на плечі. Стиха, дужче. Давид ахнув і застогнав. Попустив Тягнирядно.
— Ну що ж, Давиде, оце ж так до світу будемо. Доки не пропадеш. І рудий озвався:
— Признавайся краще зараз. Чув же, що начальник казав, і хвилини не мучитимемо! В кого письмо?
Давид щось глухо сказав, бо обличчя йому просто в землю і ніяк не підвести. Почули лише: "Гади!"
— А, так ти ще й так? Дєйствуй, Оверку!
Тягнирядно знов поволі, мов боявся зробити йому боляче, насправді ж пильнуючи, щоб якнайболячіш було, то тяг поволі, то смикав стиха, то дужче руки, Давидові.
А! це був такий невитерпний біль: руки немов викручували в плечах, і груди наче ламались. Він стогнав, вигинаючись під важким Оверком, об мокру землю бився до крові й чув — примішався ще запах її до запаху гнилої картоплі й мокрої землі. В голову прилила кров і чути, як дзвеніла в жилах у голові. Ось-ось, здавалося: ще трохи, ще одним перебоєм пульс — і од тиснення крові лусне череп. А, хоч би швидше!
...Блиснули ще перед очима підковами копита. По мерзлій голій землі вітер — сипнув у лице снігом колючим із землею. Це ще він пам’ятав, а далі — ні. Як у провалля. І перше, що відчув,— у плечі заболіло, мов шмат заліза червоного хто приклав, а голос жіночий стиха:
— Товаришу, обережніш. У нього ж плече.
Одкрив очі — в автомобілі ранений він, сестра біла й строга поправила на ньому будьонівку. Шофер хрокнув ріжком, і з дороги шарахнулись убік червоноармійці — піхота, колона за колоною.
— На Перекоп?—хтось із ранених з автомобіля крикнув.
— Дайош Перекоп!
В кудлатій шапці червоноармієць, із забинтованою головою, витяг кисет, червоний, шовковий, і закурив.
Давид хитнув головою. Той скрутив цигарку й подав йому.
— Першого кінного?
Хитнув головою Давид. І став розповідати червоноармієць, як же й рубались вони. Довго розповідав, із запалом. Говорили інші ранені. Сестра біла тихо, немов, із журою, хиталась постаттю в автомобілі. А Давидові в плечі такий біль! Заплющив очі.
...І вже десь у госпіталі. Біло й так тихо. Хіба застогне хто. Але то більш уночі — і гарячкове белькотіння, і стогін. А Давид тоді довго не спить, згадує про далеке село, вгадує-думає, що зараз там, як живуть. Потім згадаються зоряні літні ночі та буйні жита... аж поки прийде нечутно біла сестра з тонким профілем і покладе руки на гаряче чоло.
— Спіть уже!
Склепить Давид очі, а не спить. Думає — як вона схожа, як отак боком, у профіль... І попливуть спогади. Потім — тьмяніші, потім — мла.
Давид кинувся, розплющив очі й ворухнув посмаглими губами. І в роті сухо, і горить. Втяг повітря вогке жадібно ротом, а в темряву з болем обличчя й тихо покликав:
— Сестро!
Тихо. Шурхнув, видно, пацюк десь у кутку. Дихнув, а в ніздрі — запах гнилої картоплі й сирої землі. Ворухнувся — зв’язано руки. Усе згадав. І в плечі так боліло невитерпно. І хоч би води ковтнути. Згадав, що бляха на дверях холодна ж уночі. З стогнанням ледве зрушився з місця й довго по сходах ліз. Двері холодні — припав устами гарячими й лизав язиком, як шматок заліза, розпеченого дочервона.
А за дверима тиха ніч і, мабуть, зоряна. Десь здаля глухо бовкнуло — раз, два. Дві години. І шум десь голосів здаля, мов звідки виливався. Пісню завели — далі, далі. А голоси ближче, і жіночий дзвінкий сміх. Ось зовсім близько в саду, з-за льоху. Повз самі двері пройшли шумливою юрбою. Бряжчали шпори. Жінка писнула і, мабуть, вирвалась од когось, бо засміялась дзвінко й хвилююче. На ґанку вже тупали ногами, ще сміх. Потім двері грюкнули — і все стихло.
Ніч. І десь іще далі, як-як чути, видно, аж на Подолі, двічі, як відгук:
— Бо-у... Бо-у...
XXX
Зінька знала все. Ще того ж дня, як заарештованих погнали в Щербанівку, увечері підслухала — Матюха жінку заспокоював:
— Цить, Лізо, все буде гаразд. Льонька — той чисто обработає. Цих тільки нажахає, а завтра й випустить. Тих двох у тюрму спровадить — без Давида вони не страшні. Ну, а Давидові... Далі, як за шелюги, не поведуть: "тікати буде". Сю ніч ще ні, допит буде. Ну, а на ту ніч напевне. Цить, Лізо!
Того ж вечора й пішла од Матюхи.
Спала ніч... Хіба спала? У Мотузки в хаті й світла в той вечір не світили. Сидів старий і ще якісь чоловіки в темряві на лаві, похнюпившись, і говорили стиха й в’яло. Мати вже не тужила, сиділа під комином, упавши головою на руки, і тільки час од часу зводила голову й дивилась тупо перед собою великими од жаху та болю очима. Похита тихо головою: "Ой горе, горе!" І знов упаде на заломлені руки. Діти на полу й не шерхнуть. Біля матері Докійка притулилась маленьким тільцем до її колін. Христя біля припічка стояла похилена.
Коли Зінька зайшла в хату, ніхто, хоч поночі, а й не спитав, хто це. І мовчки Зінька в темряві підійшла до Христі й стала — журна. Потім головою до її голови притулилась і гірко удвох затужили.
Так минула й ніч. Не стелившись, полягали спати, але чи склепив хто очі на часинку? Може, діти. А всі дивились у темряву, чи, може, хто й закрив повіки, і слухали, як тихо дзвеніла жура в хаті, як хтось зітхне, а хтось у тиші хрупне заломленими руками.
(Продовження на наступній сторінці)