А через хвилинку вже від воріт щось стиха кинула Зінька, він не розчув. Але щось таке радісне! І побігла на городи в ніч. Давид стояв і вслід їй не одірветься. І як уже стихло, а не хотілось у хату йти. Ніч така ж зоряна й прозора. Хотілось, як колись у ночі оті, як житами брів, розкинути широко руки, й іти кудись, і співати всіма грудьми пісню молодечу... Щоб аж ніч слухала, щоб аж слухали зорі.
ХХV
Ілько не знав нічого. Відчував, що задумали щось лихе, що всі були стурбовані. Хіба ще коли був отакий і Данило розпатланий і стривожений, як вибіг сам надвір до Ілька та посилав в Обухівку за Матюхою? Але що їх отак збентежило, не знав. Листа запечатаного побоявся тоді ж розкрити, бо помітять, а зараз аж жалкував: щось задумали.
Одкинувшись тулубом назад на коні, щоб не так трусило без сідла на рисі, він увесь час сторожко прислухався назад. Але тільки й чути було — пирхав кінь іззаду й гуркотіла по накоченій дорозі Матюшина бричка.
Ні слова ще од самої Обухівки Ілько не вловив — у бричці мовчали обидва, і, як оглядався, бачив дві цяточки блискучі цигарок у темряві.
В Рокитному, як в’їхали в глибоку балку, трохи затих гуркіт коліс — стишились. І вперше Матюха щось нерозбірливо спитав чи cказав Гниді. Той відповів:
— Да, іменне!
Ілько нап’яв поводи й ще дужче одкинувся на коні й вухо чуйніш насторожив. Знову говорив Матюха:
— Що, казав же — не воловодься з ним! Так ні, якісь плани дурацькі задумав! А тепер, може, такого вже накоїв... Дурно Льонька не тривожився б! Може, таке...— і далі не чув Ілько, бо знов чути — стьобнули батогом, і ззаду загуркотіли колеса, хоч і було ще на гору. Торкнув і парубок свого коня ногами й догадався: про Давида мова йшла.
До хутора вже більш не стишувались. Аж деколи Ілько вскач мав пускати свого коня, коли ззаду Матюшин вороний насідав. Од вербичок з дороги на толоку з’їхали. Із темряви виступили чорні плями будівель: велика хата в садку з освітленими вікнами, дві рублені комори, довжелезна повітка й загони. Загавкали люто собаки й кинулись до воріт.
Тільки з брички сплигнув Матюха й кинув віжки наймитові.
— Не випрягай же, до ясел постав! — і пішли з Яковом у хату.
В кухні поралась наймичка біля печі. Огириха з невісткою за столом вареники ліпили — чепурними біленькими трикутничками розкладали на ситі. Щось гомоніли з рудим міліціонером, що сидів у шинелі на лаві.
Матюха поздоровкався за руку з обома жінками й хитнув на одхилені двері в їдальню, мовляв — там? Огириха сказала, що там усі й що ждуть уже.
Як роздягався і вішав кожуха на вішалці біля дверей у світлицю, чув — у нещільно причинені двері брязкали шпори Льоньчині, а Огир старий важко й повагом, мов волами їхав, говорив:
— Через оте ж і занепадає релігія. Куди вже наш отець Євлампій годиться? Старий уже. А тепер не те життя. Треба, щоб і в політиці добре розбиралися, бо на самих заповідях не заїдеш далеко. А й ми ж іще хороші! Коли вже ми, хазяїни, та пуд той боїмось одірвати, що ж кенесе вже тоді. Ми повинні всім приклад показувати. А вже ж даром хто схоче — це ж і не сам він приїде, а ще ж і півчі, душ, мабуть, на двадцять.
Матюха згадав, що в неділю в Обухівку автокефального попа запросили. Аж похмурився.
"Тут цієї напасті ніяк не здихаєшся, а вони про попів знайшли час",— думав хмуро, витяг з полушубка наган і поклав у кишеню.
Зайшли у світлицю, їх там уже ждали всі. Данило аж із стільця схопився, зраділий. Він був розгублений, і завжди чепурно причесана "полька" була розтріпана. Круг стола сиділо кілька хуторян. По хаті ходив схвильовано, заклавши руки в кишені галіфе, начміліції — дзенькав шпорами. А Тягнирядно тупо дивився під ноги йому й думав: "Хороші чоботи в Льоньки — шеврові". І думав, що в нього колись були отакі, ще як у банді Христового був. А це ж у тюрмі більше двох років — опустився зовсім. Треба поправляти діла.
Матюха перший підійшов до начміліції і пошепки та стривожено спитав:
— Ну що там таке, Льонько?
Той глянув на нього й кліпнув білявими віями.
— Да, брат!.. Ось узнаєш!
Кинув погляд на Огиренка, на старого Огиря й на хуторян. Хазяїн догадався й підвівся важко з стільця й чоловікам хитнув головою.
— Не будемо заважати молодим. Ходім у ту хату, люди добрі, ще побалакаємо,
Всі мовчки вийшли — залишились тільки молоді. Як зачинились двері, знов Матюха перший — нетерплячий і збентежений:
— Ну, та що ж у вас там скоїлось таке? Сахновський підійшов тоді до стола, помацав у френчі, витяг папірець якийсь і сказав:
— А те скоїлось, що один дурило з тюрми написав, а другий листа не знищив. От і понюхайте тепер, чим воно пахне!
Матюха й Гнида оторопіли і, не кліпаючи очима, дивились на начміліції. Огиренко похмурився і почервонів, не знати, чи ображений, чи винуватий. Підійшов Тягнирядно важко до стола. Сахновський оглянувся на двері й розповідав:
— На пошті сьогодні листа перехопив — заказний у "Голос праці". Пише... ну, багато там усячини пише, а наприкінці про конокрадство, про фінагента.
Хто зблід. Всі затаїли подих. А начміліції помовчав трохи й заговорив далі:
— "Прокуратуро, зверни свою увагу. А ми й матеріалець деякий припасли: лист одного конокрада з допру до своїх товаришів". Оце й усе! Хватить з вас? — грізно обвів він очима.— Ні, друззя! Якщо так ми будемо й надалі вухами ляпати, то незчуємось, як нас усіх к чорту пе-решльопають. Чи думаєш,— повернувся він до Матюхи,— подивляться на тебе, що ти партійний? Ще гірш тобі буде! А ти з ним панькаєшся!
— Та це ж оцей базікало! — на Якова він гнівно глянув.— Все плани в нього не виспіли. І через якогось гада та хоче всіх у тюрму спровадити! — Потім на Данюшу зиркнув.— І, роззява! Ще тоді казав за оцей лист. Як ти голови своєї в чорта не загубиш?!
Данюша, червоний і спітнілий, витерся хусточкою й повів розгублено плечима.
— Ну, хто зна, як воно вийшло!
Та він і зараз ніяк до розуму не добере — хто б таки його міг? Знає напевно, що дома десь витрусив. Бо ввечері приходила Кушніренкова жінка й принесла листа. Данюша в піджак поклав. Удень же нікуди не виходив з двору, а кинувся на другий ранок, саме мати їхати зібралася в Обухівку, передати Матюсі хотів,— лап — немає. Думав, Ілько, може, знайшов. Казав тому, як знайде та не скурить,— розписка, мовляв, якась,— карбованець дасть.
— Дурень! "Карбованець дам"! Та він реготався з тебе. Думаєш, він дуже в тебе благонадійний? Подай сюдв Ілька!
Огиренко вийшов за Ільком, але в хаті його не було, послав наймичку надвір за ним, щоб зараз же, "на носках", був.
Затим стали радитись. Що лист у Мотузки — це "факт",— як казав Матюха. І що його треба вирвати у нього — це теж "факт". Тому, що хоч і ліквідувати його самого, а лист чорт його знає, може, й не в нього вже, може, комусь і передав — мало хіба їх: Тихін, Яким...— як більмо на оці. Чули ж, може, й Данюша, й Сахновський, що у них у неділю було. І досі ще Матюха нестямився. На всю губернію осоромили, партком уже знає, напевно. Ніяк не можна й дня довше ждати. З Яковом вони балакали — надумали, як це зробити, щоб і їх позбутися та заразом і себе "ребілітірувати". А тільки Льоньці доведеться попрацювати.
Ілько зайшов.
— Кликали мене? — спитав і стояв без шапки, в драній свиті біля порога, підозріло й трохи стривожено дивлячись на них. І не в Данила чогось спитав це, а немов чув,— на Матюху дивиться. Той підвівся і, мов зовсім спокійно, мовчки пройшовся по хаті біля Ілька. Начміліції сказав суворо до наймита:
— А підійди ближче! ’
Ілько подався нерішуче до стола й знову став.
— Ти батрак! У спілці "Всеробземліс" состоїш? — спитав, аби спитати, начміліції, потім перевів очі з нього на Матюху, що саме за спиною в Ілька спинився, та — морг! Тільки хотів парубок щось відповісти, як Матюшина важка долоня з усього розмаху у висок його — трах! Аж поточився сердега й з хлипом схватився за висок. І поки не отямився, Матюха тоді швидко до нього обличчям до самого обличчя й швидко спитав:
— Де листа дів? Не бреши, я знаю!
Ілько весь похолонув, тільки горіло лице. А в голові, як блискавка: "Як він узнав?" І хоч був ошарашений несподіваним ударом, але відчув: "Не можна, нізащо не можна казати!" Так і одповів:
— Який лист? Я й не бачив ніякого листа.
— Ах ти ж, байстрюк! Не бачив? — Матюха вп’явся поглядом в Ількові засльозені очі.— А Давидові хто дав? Сам мені показував.
Ілько здивований здвигнув плечима: ніякого Давида він не бачив зроду й не знає. Матюха думав — коли це Ілько був в Обухівці за оці тижні. Згадав — тоді ж перед тою неділею привозив Огириху. І сказав навмання, хоч певним голосом:
— А як приїздив отоді, привозив матір? Думаєш, не знаю? Ви ж бачились тоді з ним? Ілько вже сміливіш:
— Та я його зроду не бачив. А тоді, як приїздив,— хай і люди скажуть. Я просто з двору й додому поїхав.— Це як сказав, подумав: "Бреше, не знає! Ну, чорта з два!"
Матюха весь спалахнув.
— Та вже ж і не святий дух йому звістив! Ти, видно, хлопче, ні в кого ще в руках не був, та й маніжишся. У мене ти заговориш. Де лист? — знов присікався до наймита й ударив в обличчя. Хлопець зігнувся, але мовчав. Втирав зашкарублою долонею кров і не дивився вже ні на кого, а додолу.
Матюха сатанів. Скривавлене обличчя хлопцеве і з очей страх будили в ньому гостре чуття звірячої люті й хмільної насолоди. Од Ількового заюшеного обличчя, од відчуття своєї необмеженої сили й влади над ним ніздрі роздувалися в нього і, здавалося, ловили пожадливо запах теплої крові. Потім він на Тягнирядна хитнув головою. Той підійшов до Ілька — здоровенний проти нього, як віл.
— Бери його!
Матюха за цим словом витяг з кишені наган і рушив до дверей.
(Продовження на наступній сторінці)