Але вже другого дня — ціла ніч була для роздумів! — менше сміху стало. Особливо після того, як стало відоме всім ставлення волосного комітету до приїзду пана Погорєлова. Сам Рябокляч і роз'яснив ще першого дня, коли цікаві та трохи й знепокоєні селяни стали допитуватись у нього. Мовляв, аніякого тут дива нема. Приїхав, бо ще в якійсь мірі і він тут хазяїн. Хоч і обмежений в правах земельним комітетом. До Установчих зборів, на яких вже остаточно і безповоротно народ вирішить, як з ним бути: туди чи сюди. А тим часом буряки хоче сіяти? Хай сіє! Якраз і уряд наш, Центральна рада, всіляко заохочує землевласників до цього. Бо за війну таки вкрай занепало цукрове виробництво. А цукор — це ж не тільки чай, без якого ми з вами і обійшлися б легко, це ще й валюта для торгівлі з іншими країнами — "біле золото". Отак треба, мовляв, на цей факт дивитись — з державної точки, а не кожен із свого припічка. Півста десятин наміряється. Ну, це він зопалу, мабуть. Де він насіння візьме на таку площу! Та це вже його клопіт. Може, він і на всі сто роздобуде. Тим краще. Комітет не заперечує. Навпаки, всіляку підтримку подасть. Та й село. Адже від цього й селянству неабияка користь. Що-не-що, а заробітки гарантовані. З весни аж до морозів.
"Та ні! Ти вже, Рябокляче, хоч за нас не розписуйся! — обурювались вітробалчани після цього головиного одкровення.— Досить того, що сам розписавсь та за свою партію! Але ж де наші очі були? Он куди, виявляється, прийшли ми без малого за цілий рік революції. Туди, звідки вийшли: у старий режим. Тільки й того, що без царя. У ту ж таки поміщицьку кабалу знов. Оце так доляскались у долоні!"
Самим дивно було: хіба ж розумні люди, далекозоріші (хоч би й тих-таки більшовиків узяти) і в газетах своїх, і на мітингах,— пригадували тепер вітробалчани,— не застерігали народ від зрадницької політики есерів, не викривали Центральну раду як кубло контрреволюції! Так хіба ж вірилось тоді! Бо правду-таки приказка каже: "Поки грім не грякне, мужик не перехреститься". Треба було, щоб аж отаке скоїлось!..
За один отой день та за ніч важких роздумів у багатьох вітробалчан наче полуда з очей спала. Краще вже стали тепер розбиратися в становищі, яке склалося зараз у них, у Вітровій Балці, на десятому місяці революції. Тим-то запальніш і одвертіш, аніж досі, обурювались і па волосний комітет, і на сільську Раду. Та й на себе самих. Бо кінець кіпцем самі ж винуваті: нащо обирали таких? Чи коли вже зробили помилку, був час виправити. В три шиї давно треба було гнати і того ж Рябокляча, і Пожитька, а з сільської Ради — Кушпірен-ка-п'яницю. Та настановити замість них чесних людей. Котрі не на словах — на ділі дбали б про селянство, а не про свою партію чи, як Пожитько, за свою кишеню. У розмовах навіть перебирали вже й підхожі кандидатури на заміну тих. Чим хоч би й Петро Легейда не підійшов би на голову сільської Ради? А йому на підмогу ще таких, як Гордій Саранчук, Овсій Куниця, Кирило Левчук... Зараз уже людей підхожих в селі вистачає.
А от з волосним комітетом складніш буде. Бо не сама Вітрова Балка вирішуватиме. Обиратимуть комітет на волосному сході. Отам треба буде дивитись обома. Щоб не поміняти шило на швайку. Найкраще, звичайно, коли б свого вдалося провести. Спинялись на Невкипілому, Прокопі Ивановичу,— чим не кандидат?! Кремінь-чоловік. Чесний, безкорисливий. Цього не купиш, і цей не продасть! Кровно відданий революції. І безпартійний. Не буде партійне начальство з повіту командувати ним. Робитиме, що ми йому загадаємо. Біда, що хворіє часто. "Та що неписьменний,— підкаже хтось.— Не справиться!" А от у членах комітету бути йому сам бог велів. Коли б він і в цьому складі комітету був, напевно, все було б інакше. Він би не дав Рябоклячу з Пожитьком ціле село десять місяців за ніс водити. Та й привести аж до такого: заробітками на поміщицьких буряках порадував. Ох і порадував! Тіпун йому на язик! Отак чисто, як Антон Теличка Гор-пину отоді. Що довелось бідолашну дівчину водою одливати. І мимоволі пригадували свої гіркі роздуми минулої ночі, що тоді, на самоті, доводили до розпачу.
Тепер, удень на людях, розвіювались поволі всі оті страхіття. Навіть соромно було признаватись про свою недавню розгубленість. Пусте! Нема вороття старому режиму. Ні з царем, ні без царя. І даремні потуги гатити греблю, коли вода вже прорвала. Буде так, як народ хоче! І годі вже на когось там кивати, невідомо чого виглядати. Не гаючи жодного дня, треба самим до діла братись. А починати, звичайно, з маєтку. Земля під снігом, почекає трохи. Чи доки він буде очі муляти!
Нетерплячі тепер ходили гоголем. Кепкували всяко над поміркованими. Донаминалися, мовляв. А коли б нас послухали, не було б тепер з паном мороки. Та чи він би приїхав на голе дворище?! "А певно, що не приїхав би",— погоджувались помірковані, але не вважали, що така вже морока і тепер з ним буде. Запрягти конячину в сани та й одвезти, як рязанські мужики зробили, на станцію. їх непокоїло інше: як саме до розподілу маєтку приступити. Як зробити, щоб було якнайкраще, щоб не було скривджених. "Чого захотіли! Та тут і сам премудрий цар Соломон не зумів би всіх ублаготворити. Буде всього: і нарікань, і плачу, й матюків. Дай боже, щоб хоч без крові обійшлось! Та без червоного півня". Отож-то й воно!
Більшість схилялась до того, що робити це треба навіть і зараз — без поспіху, організовано. На загальних зборах громади. На тих же зборах і нову сільську Раду обрати. З людей чесних, тямущих. їм це діло доручити: по списку щоб потім видавали, що там кому буде визначено громадою. Кому корівку, кому півдесятка овець, в залежності від складу сім'ї. Перевагу віддавати, звичайно, слід багатодітним сім'ям і, в першу чергу, вдовам та сиротам.
На цьому легко погоджувалися всі. Хоч і керувалися різними міркуваннями та почуттями. У одних це походило від щирого добросердя чи звичайної людяності, але в більшості — від тверезого розрахунку. Адже всі оті сім'ї, коли будуть задоволені вже в якійсь мірі молочиною для дітей, тим самим позбавляться права на свою частку при розподілі робочої худоби. Аякже, одним здобрійте! А це значно полегшувало становище. Хоча й тоді — півсотні коней, тридцять пар волів, а дворів без тягла — півсела, двісті з чимсь... Як же тут можна всіх задовольнити?! Хіба що кінь на два хазяїни, а пара волів — не менш як на чотирьох. А інакше нічого й не можна придумати. Отоді буває, що й озветься котрийсь: "А може б, справді, послухати, як ото Артем підказує?" І якщо Артем тут же, в гурті, то не примушує довго себе просити: сам радий нагоді:
— Це не я — само життя підказує. Вихід один, і саме його наша партія більшовиків вказує селянам: на перших порах хоч би прокатний пункт організувати — з робочої худоби та інвентаря.— І гаряче доводив, яку користь кожен із селян, а біднота— особливо, мали б від цього.
Селяни слухали, бо вмів-таки хлопець говорити, не так, може, й красиво, але цікаво і до ладу. Нелегко було щось протиставити його переконливим доводам. Проте більшість таки трималася свого. А на виправдання висловлювали хто щирі, а хто удавані побоювання. Та чи це з нашим народом! Щодня тільки й роботи, мабуть, було б тоді, що одні скублися б, а інші розбороняли їх. Цур йому! Не нами сказано: гуртове — чортове.
— Але ж і чотири господарі на одну пару волів — теж гурт!
— Так хоч менший. Та й це ж не назавжди. За рік, за два один котрийсь із них викупить воли у решти, а вони на ті гроші теж собі хоч по конячині придбають.
— Отож, отож! — ловив Артем на слові і виказував своїм опонентам колючу правду у вічі: — Мало того, що вдів та сиріт, молочиною рота заткнувши, хочете залишити з голими руками напризволяще, ви ще й іншим таку ж саму долю готуєте. Отій решті, отим кожним трьом із чотирьох. Хіба ж не так? Самі кажете: один котрийсь викупить воли. Виходить, лише один стане хазяїном, хоч поганеньким, а ті троє? По конячині, кажете. А де ж тих конячок набрати? Коли їх і так по одній коростявій на два двори не припадає! Щоб купити, треба щоб хтось продав. Не Іван, то Степан без тягла залишиться. Господарюй, як собі хоч, на своїй нормі. В куркульське ярмо знову — "ший ставай!". Оцього хочете?
Ні, селяни, ясна річ, цього не хотіли. їх навіть сама розмова про це дратувала, і тим дужче, чим важче було спростувати Артемові докази. Тим-то завжди розмови ці кінчались аж нічим. Не знаючи, як заперечити Артемові, в дечому навіть погоджуючися з ним, вони для самозаспокоєння або просто ухилялись від продовження розмови на цю тему, або переводили її в інший план широких узагальнень і починали філософствувати. Мовляв, що правда, то правда: відколи світ стоїть, не було між людьми рівності, та й не може бути. Бо неоднакові люди з самої природи: один — дужий, другий — недолугий; один — розумний, другий — дурень; один — працьовитий, другий — ледащо. І як ти їх не рівняй!.. А через те, що жоден із них не вважав себе, природна річ, ні за ледаря, ні за дурня, то й виходило, що всі оті лиха та прикрості, від яких допіру застерігав Артем, їх не обходили, стосувалися інших. Отож нехай інші й мудрують собі, а ми вже, мовляв, якось і так обійдемось: будемо хліборобити отак, як заведено з діда-прадіда.
— Діло ваше. А тільки — скажете, брехав! Не тепер, то в четвер, а таки прийде коза до воза! — казав у таких випадках Артем, ховаючи за жартом своє невдоволення з себе як агітатора. Де ж пак! Такі очевидні речі, а втлумачити людям нема кебети. Та й вони добрі! Хоч кілок на голові в них теши!
(Продовження на наступній сторінці)