Став прощатися. Тиснучи Орисину руку, Павло відчув і її пальців слабенький потиск в своїй руці. І сумовиті очі на змарнілому лиці дивилися зараз на нього привітніш, аніж досі. "Слава богу!"— зітхнув з полегшенням. Але разом з тим розумів, який хисткий іще в неї оцей настрій. Треба б його якось закріпити. І надумав раптом.
Прощаючись з Гармашихою, спитав про Артема, чи надовго він додому. Катря, трохи здивована цим запитанням і навіть насторожена, бо знала про їхню взаємну неприязнь, що останнім часом переросла в одверту ворожнечу,— відповіла непевно, мовляв, і не знає гаразд. Мабуть, хоч поки рука загоїться. Павло навіть обурився.
— Що-бо ви, тітко Катре,—"поки загоїться"! Та ні в якому разі! Чи йому життя не миле? Коли не сьогодні, то завтра неодмінно треба йому кудись із Вітрової Балки податись!— І на розпити знепокоєної Гармашихи виклав, як стоїть справа. Адже всі оці дні таки справді гайдамаки шукають його у місті. Дивно, як вони сюди не здогадалися. Але ж чи так вже й не догадаються? Навряд! Тим більш, що ота дурна Пріська, Гусакова жінка, розклепала вже на все село. А хіба можна поручитись, що не знайдеться такий у Вітровій Балці! На це він мастак — ворогів наживати. За один день вчора, не одного придбав. З Телички Антона починаючи, паном Погореловим кінчаючи. Та й сама Пріська, до чоловіка поїхавши, хіба ж не похвалиться! А спокуса неабияка: нагороду немалу отаман куреня об'явив за його голову. Це ж — факт!
— Та хай бог милує!— жахнулась Гармашиха.
— Отож!
— Мамо!— аж руки благально притисла до грудей Орися.— Ну, звеліть йому! Сьогодні вже хай не ночує вдома! УІ.^ — Оце було б найкраще,— підтримав Орисю Павло.—
Тільки не кажіть, що це я попередив. Бо знаєте самі, який він гонористий. Узнає — на зло мені упреться. Бо таки дурень. Вважає, коли ми з ним — політичні супротивники, не в одній партії, то вже й особисті вороги. А я йому не ворог. І не таке вже серце в мене, як він гадає,— шерстю поросле. Людське!
— Спасибі, Павлушо, що сказав.
Та Павлові вже важко було спинитись.
— Чи думаєте, що мені горе у вашій сім'ї байдуже. А це ж таки було б велике горе! Що ваші сльози, тітко Катре, твої сльози, Орисю, не краяли б серця! Та знаю, що вже й зараз, од самої непевності — як воно буде, не матиму спокою. І не вам мені, тітко Катре, дякувати. Я вам спасибі скажу, якщо наполяжете і все обійдеться гаразд. На цьому й прощавайте.
— Щасти тобі!
Павло обстебнувсь, надів шапку. І враз, мовби оце тільки тепер згадавши:
— Бач, як не забув. Іще в мене справа до вас, тітко Катре. Але це вже хотів би наодинці. Без свідків. Ні, не тебе, Орисю, я маю на думці, а он — повів очима на піл, де лежала і саме прокинулась Мотря.— Проведіть мене хоч за поріг. Бувай здорова, Орисю! Не поминай лихом. А на святвечір, за кутею, згадай-таки бурлаку бездомного, що десь самотній, на чужій чужині...
— Згадаємо!— стиха мовила дівчина.
Коли вийшли з Гармашихою з хати, Павло спинивсь у сінях і почав без зайвих слів:
— Про Орисю хочу. Дуже непокоїть вона мене. Ще поки не бачив... Та вона ж зовсім слаба ще! Берегти її он як треба!
— Та бережемо. Як можемо.
— Я не про те. Дуже невчасно Грицько вернувсь. Душа болить, коли подумаю, що буде з нею, як немов викриється. Вона ж іще нічого не знає про Грицька?
— А що викриється?— насторожено спитала Гармашиха.
— Тільки ж Орисі про це — ні в якому разі! Полюбовницю знайшов собі Грицько. У Славгороді.
— Що-бо ти!— аж відступилась від нього Катря.
— Факт.
— Кого б же? Та й коли? За один день?
— Хіба для цього діла багато часу треба!— Але все ж для більшої переконливості блискавично придумав:— Не тепер. На початку війни два місяці в запасному батальйоні служив у Славгороді. Тоді й спізналися. І, видно, не на жарт голову закрутила. За три роки війни не забув. Тільки в Слав-город та й до неї мерщій.
— Та що-бо ти плетеш?!
— Правду кажу. Ту ніч, що не вернувсь до Бондаренків, у неї ночував.
— Ой лишенько!— у розпачі мовила Гармашиха. Нараз прислухалась пильно. Ні, не почулося. Справді, слабим голосом Мотря гукнула її з хати —"мамо!". І заплакала злякано Софійка. Катря смикнула двері й, зойкнувши, кинулась у хату до Орисі, що непритомна лежала на долівці близько порога. Тут же біля неї валявся кухоль в калюжі води на долівці.
— Попросила напитись,— важко дихаючи, говорила з полу Мотря.— Вона й пішла до порога. А тоді чую — впала.
Та мати не слухала, і так все було зрозуміло. Вона впала навколішки біля дочки, струснула її за плечі, позвала: "Орисю! Донечко!" Дівчина нічого не чула. Тоді хотіла взяти на руки, але несила було підняти зів'яле, обважніле тіло. Оглянулась на двері, що так і стояли відчинені, гукнути Павла, щоб допоміг, але його вже в сінях не було. І слід його вже прохолов. То позвала Софійку, і вдвох перенесли Орисю й поклали на лаві. Не скоро вже прийшла до пам'яті дівчина. Ще й з відкритими очима, втупленими в стелю, довго лежала нерухомо. Потім перевела погляд на матір і якийсь час не впізнавала ще її. І раптом впізнала і водночас згадала все. Наче пружиною підкинуло її. Та мати не пустила встати з лави.
— Полеж, доню. Полеж іще!
— Пустіть!— стиха і наче зовсім спокійним голосом сказала Орися і одвела од себе материні руки. Встала на ноги. Але ще й кроку не ступивши, похитнулась і, щоб не впасти, сіла на лаву.— Ні,— журливо хитнула головою,— нездужаю іти. Та й куди мені йти? Нема куди! І чого я, мамо, не вмерла тоді! Поки не знала!..
— Приляж, доню. Нічого ж іще невідомо. Щоб напевно вже. Може, Павло наплутав.
— Ні, не наплутав. Я й сама, без Павла, знала вже. Серцем відчула. А чого б же він три дні не приходив? І не бійтесь, мамо, я навіть і плакати не буду. Я вже всі свої сльози виплакала за ці три ночі. Таки ляжу я, мамо.
— Стривай, постелю.— А потім укрила легеньким ряденцем, погладила по голові.— Отак і засни, розумнице моя!
Та поки заснула, було ще всього. І тихо лежала, і кидалася раптом на постелі, мовби спросоння — від страшного сну, і плакала ревно. Дарма що здавалося їй, ні, було ще сліз та й було. Давно у гармашівській хаті, мабуть, відколи виряджали Остапа на війну, не стояла отака туга важка, як чад. Але врешті, змучена вкрай, таки заснула дівчина важким, глибоким сном.
Не прокинулась навіть і тоді, коли знадвору вбіг Кирилко і, радий, на весь голос гукнув од порога:
— Бабусю!..
— Цить!— обірвала баба онука і шепотом потім спитала:— Чого репетуєш? Горить десь?
— Ніде не горить,— спохмурнів хлопець.— Дядько Артем іде.
— Іде, то й прийде.
— Та хіба ж сам! З Грицьком Саранчуком! Гармашиха так і заклякла від несподіванки. А ще годину
якусь тому сподівалась цього. Навіть певна була чомусь, що саме отак воно й станеться: разом з Артемом прийдуть. І з нетерпінням чекала. А ось тепер... Перша думка була вийти мерщій і зустрінути за порогом. Щоб і в хату не пустити. Оберігаючи Орисин спокій, хоч би оцей, нетривалий, поки спить. І так би вона, мабуть, зробила, коли б певна була цілковито, що Павло сказав чисту правду. А зараз тим більш не була певна. Бо хіба ж Грицько міг би тоді прийти! Яку це совість треба мати?! Поки міркувала отак, під вікнами почулась хода по рипучому снігу і голоси.
Увійшли в хату. Грицько ще з порога помітив, що Орися спить. Привітавсь півголосом. Гармашиха дуже стримано відповіла на привітання і зразу ж підійшла до сина, щоб допомогти йому зняти шинель.
— Роздягайсь,— сказав Артем, трохи здивований неуважністю матері до гостя, але не догадуючись про причину.
Грицько не поспішав. Почекав, поки Гармашиха повісила Артемову шинель на стовпі під сволоком, тоді роздягся й повісив свою шинель зверху Артемової. Холодний тон Гармаши-хи він уловив, звичайно. Але подумав, що це не що інше, як немилість за його оте хамство велике. Де ж пак! За три дні не спромігсь хвору Орисю провідати. Ну, та цього він сподівавсь. Прикро і сором буде вибріхуватись, а що поробиш, коли ж іншого виходу нема! Поки Орися не одужає зовсім, про те, щоб гірку правду сказати їй, нема що й думати! Брехати треба буде для цього,— брехатиме. І оком не моргне. А тим часом утруситься трохи, то, може, дасть бог, і взагалі обійдеться якось.
Від таких думок у Грицька настрій трохи покращав. А все ж таки стриманість Гармашихи його непокоїла. За весь час, відколи оце сидить у хаті, жодним словом до нього не обізвалась. Мовчки собі поралась, готуючи їм поїсти. Як видно, неабияк завгорив їй. І хоч би ж пробачення було попросити. Одразу, як прийшов, не догадавсь, а зараз вже й не до речі буде якось. Треба чекати слушної нагоди. А вона все не траплялась. Ось уже й обід на столі.
— Сідайте!
Отоді Грицько, перш як сісти за стіл, і сказав до Гарма-шихи:
— Золоте серце у вас, тітко Катре! їй-право!— Гармашиха з подивом звела на нього очі.— Замість того, щоб гнати рогачем з хати, ви ось за стіл садовите.
— А за що ж гнати з хати?
— За те, що свиня. Ну, коли вже нездужав сам прийти,— збрехав, справді не моргнувши оком,— то міг би ж хоч Марійкою поклін передати.
— Он ти про що!
— А ви ж про що думали?— насторожився Грицько.
(Продовження на наступній сторінці)