— Сідай. Обідайте вже,— ухилилась Гармашиха від дальшої розмови. Дарма що це їй не легко було.
Весь час, відколи Грицько зайшов у хату, саме такої нагоди й чекала вона, щоб без зайвих слів, навпростець, спитати його — правду про нього казав Павло чи щось наплутав. Щоб знати вже напевне, як повестися з ним. І це тим більш необхідно було з'ясувати, бо кожної хвилини могла прокинутись Орися. А наражати її ще й на таке трудне випробування, як зустріч з Грицьком, ніяк не можна було. І отже, добре розуміючи все це, так і не спромоглась досі на цю одверту розмову. Не раз уже й картала себе за свою нерішучість, не раз уже й повітря набирала повні груди. І кожного разу коли не те, то те ставало на заваді. Найбільше стримувало її побоювання — як би цими своїми розпитами не розкрити перед Грицьком родинну свою таємницю: горе Орисине, яке спричинив він своєю облудою. (А хай не думає, що для неї світ клином на ньому зійшовсь!) Заважала і присутність у хаті Кирилка. Ті двоє ще малі, нічого не зрозуміють. А вирядити з хати його — просто язик не повертавсь. Та ще саме зараз, коли хлопець уже роззувся й роздягнувся — сидів під комином — з твердим наміром до самого кінця не залишати своєї позиції, дуже вигідної для спостереження за всіма подробицями цієї довгожданої щасливої родинної події. Ну, та це не причина. Можна б і діло якесь для Кирилка придумати. Щоб не так кривдно було хлопцеві. Хоч би послати на розшуки батька... Аж до таких подробиць уже додумувалась Катря. Лишалося тільки розціпити губи. І раптом знову проста людська гордість озивалася в ній і не давала говорити, самій заводити розмову про те. І знову чекала підхожої хвилини. І таки дочекалась. Еге ж! Коли б це трапилось було хоч трошки раніше, а не зараз оце, як запросила вже до столу. А тепер по обіді вже нехай. І цим тільки й сповнене було серце її зараз — нетерплячим чеканням.
А вони обидва, як навмисне, хоч і голодні були, бо просто з лісу, а їли без поспіху, стиха, щоб не розбудити Орисю, по-друзьки розмовляючи. Нарешті кінчили з обідом.
Прибираючи з столу — а хлопці курили вже біля припічка,— Катря навіть для себе самої несподівано сказала раптом:
— Заходив Павло.
Від несподіванки обидва глянули на неї. Артем здивовано, Грицько напружено. Довга пауза. Артем чекав, що далі казатиме мати. Але вона мовчала.
— А чого йому?
— Заходив попрощатись. Та й діло було,— але, побоюючись, як би Артем не перебив її розпитами — про яке діло йдеться, похопилась додати:— Про тебе, Грицьку, цікаву новину сказав.
— Про мене?— здивувався Грицько і, вже догадуючись, про що мова, присилував-таки себе вимовити:— Яку новину?
— То оце я й думала все: чого ти прийшов? Чи не кликати на весілля? З отією своєю городською!
Як приголомшений, сидів Грицько. Потім кілька раз підряд глибоко затягся цигаркою і важко видихнув разом з димом:
— Ох і падлюка!— Кинув недопалок, за тим пругко звівся на ноги й, підступивши до Гармашихи, схвильовано спитав:—■ Скажіть, це він вам самим казав чи при Орисі?
— А тобі що?— холодно глянула у вічі йому Гармашиха, з самого вигляду його зрозумівши все.— Чи в піжмурки гратись хотів би й далі?
— Які там піжмурки! За кого мене маєте! Он і Артем — живий свідок!— гаряче говорив Грицько.— Клянусь вам! Але я сам повинен розповісти Орисі про це.
— Чи їй до твоїх розказів зараз! Іди собі з богом.
— А може б, мамо,— озвався від припічка Артем і, сердитий на себе, глибоко затягся цигаркою.— Може, нехай би вони самі вже якось... чи порозумілись, чи навпаки — раз і назавжди. Бо любов — це почуття таке...
— Еге ж, сину. Це — почуття таке: три дні тому залишала Орисю...— Та й вчасно урвала мову: не при Грицькові ж говорити, як за ці три дні перевелась дівчина.— І що б я за мати була, коли б дала її зараз бентежити! Слабу отаку.— І знову до Грицька наполегливо:— Іди 'собі, парубче. Отак буде найкраще. Ні ти нам не винен нічого, ні ми тобі.
Грицько підійшов до стовпа і зняв шинель з ключки. Став одягатися.
Кирилко хоч і не все чув, та й з того, що чув, не все зрозумів, але ж бачив, до чого йдеться. Щоб запобігти цій дивовижі (сидіти вже в хаті й не побачитися з Орисею! Та що ж вона скаже, як прокинеться!),— він, недовго думавши, сплигнув з ослона і, підбігши до Орисі, затермосив її за плече.
— Орисю, Орисю! Ось ну-бо, прокинься!
Коли баба побачила, пізно вже було: Орися, розбуджена Кирилком, сиділа на постелі, здивовано затуманеними зі сну очима роздивляючись по хаті. На Грицькові затрималась поглядом. Серце завмерло у дівчини, вона і подих затаїла, щоб не розвіялося радісне видіння.
— Здрастуй, Орисю!— нерішуче сказав Грицько і рушив через хату до неї. Та поки оті кілька кроків ступив, прокинулась уже зовсім Орися. І згадала все. Майже з острахом відкинулась спиною до стіни, руки наставила застережно:
— Ось не підходь!
— Орисю! Та я все тобі розкажу. Всю чисту правду.
— Знаю вже всю правду.
— Брехні повірила! — не моргнувши оком, заперечив, щоправда не дуже упевнено, Грицько, але, помітивши, як на цім слові Орися одразу ж відмінилася на обличчі: в радісному подиві стріпнулись брови і очі пояснішали, вів далі уже упев-неніш:— А. от я про тебе не повірив, бач. Хоч і мені Павло торочив про тебе всяку бредню.
— Про мене? Яку бредню?
— Всяку. І про те, що дьогтем ворота Пожитьчиха вимазала.
— Та хіба ж тільки нам!— озвалась мати.— Бо навіжена. Аж трьом — за одним заходом.
— Тепер я знаю. Але ж Павло мені цього не казав, що аж трьом. Про саму Орисю торочив. Ну, а тепер Орисі про мене наплів усячини.
Гармашиха непевно знизала плечима:
— То це ж яким треба бути, щоб наговорити отакого страхіття! Та й навіщо йому це здалось?!
— Видно, є навіщо.
— Не віриться щось. Чи такий вже безсовісний він!
— Ой мамо!— невдоволена перепинила Орися матір, сама вже беззастережно вірячи Грицькові.— Які ви є, мамо... "Чи такий безсовісний!" Та пошукати такого! Нічого ви не знаєте. А хитрющий та підступний який! Ви думаєте, він і про Артема ото застеріг із щирим серцем? Я вже його розкусила. Кирилку,— попросила небожа.— Ось подай мені книжку, на столі.
Кирилко охоче приніс їй книжку, віддав і чекав, що воно буде. Орися вийняла зсередини досить-таки грубий лист і хотіла порвати, але не змогла.
— Ось дай я!— похопився Кирилко.
— Сама!— Вона розірвала конверт, вийняла аркушики і стала один по одному рвати на дрібні шматочки — клала у підставлену Кирилкову пригорщу.— Отак із ним треба!
З його брехнями!— звела очі на Грицька. І ледь посміхнувшись:— Он бач, Гришої. А ти кажеш — не вірю тобі. Як собі, вірю!
— Спасибі, Орисю!— розчулено сказав Грицько.— Велике спасибі. І вір: нікого це люблю, окрім тебе. Одну тебе. І сватати буду. Тільки одужуй скоріш!
— Одужаю тепер!— гаряче сказала Орися і закусила губу: як воно те слово "тепер" вирвалось у неї. Засоромлено схилила голову, але зразу ж і підвела: бо чого їй критись від нього, свого нареченого? Хай зна! Переборюючи сором'язливість, навмисне повторила, та ще навіть з наголосом саме на тому слові:— Тепер уже, Гришо, одужаю!— І довірливо прихилилась до нього.
XXI
Артем добре розумів Павлову поведінку по відношенню до нього, чи як він казав — Павлові "викрутаси". Авжеж, саме того він і попередив матір про можливу небезпеку, щоб одвести підозру від себе. А тим часом сам перший і скаже Корнієві Чумакові про нього, що у Вітровій Балці домує зараз. А там що вже далі буде — не його справа. Як той Пілат, "умиє руки". І навіть з чистим сумлінням: сам, мовляв, винуватий — чого не послухав! Адже попереджав! Та це Артема мало непокоїло. І без нього десь, певно, вистачає у гайдамаків "клопоту" в Славгороді. Та й навіщо він здався їм? Чи не фігура! Звичайно, Прісьчина звістка (та й Павло підтвердив її) про те, що отаман Щупак навіть нагороду об'явив тому, хто спіймає його, трохи тішила Артемове самолюбство. Але в міру, не завдаючи шкоди. Інший, на його місці бувши, можливо, саме на цьому був би й спіткнувсь: переоцінив би свою вагу, а відтак і міру зацікавленості гайдамаків його особою, та цим тільки даремно ще й сам себе страхав би. Але Артем був не з таких. Знаючи ціну собі, він разом з тим завжди остерігався недооцінювати своїх ворогів. Отже, тверезо зваживши всі обставини, прийшов саме до такого втішного висновку, що нема чого непокоїтись. Не такі вони дурні, щоб ото за півсотню верст козаків гнати для його арешту. Інша справа, звичайно, коли сотник Чумак приїде в хутір до батьків — як то Павло казав матері — на різдво гостювати. Та ще коли приїде не сам-один. Тоді вже принагідно і його хати не мине. Напевно! Ну, та до різдва ще далеко. А за цей час — більше тижня!— і рука підгоїться. Можна буде, як то кажуть, не випробовуючи долю, і з дому вже податись.
(Продовження на наступній сторінці)