Біля входу в складальний цех, на майданчику біля викочених з цеху гарматних лафетів та зарядних ящиків (продукція нічної зміни) теж уже товпився народ, і гомін тут кипів бурхливіше...
— А смерть Тесленка ми вам ніколи не забудемо!— гримів гнівний голос у натовпі.— Так і затямте собі!
— Та ми ж тут при чім?
Роман одразу впізнав голос Варакути, з столярного цеху, вожака українських есерів на заводі. Горлань і демагог, з непогано підвішеним язиком, він мав певний вплив, і не лише серед "сезонників", до числа яких належав і сам (так звали на заводі спритників, що, ховаючись від мобілізації в армію, не один десяток їх проліз на завод), але і серед деякої частини кадрових робітників, найвідсталіших. Та зараз він менше всього думав про своїх підопічних, про свій авторитет у них. Зважаючи на настрій робітників, він кляв себе в душі за те, що не зник на цей час. І зараз, втягши голову в плечі, тільки й думав, як би вислизнути з натовпу.
— Не на ту адресу, Приходько, звертаєшся. До отамана полуботківців адресуйся з своїми претензіями.
— Із своїми? Одверто сказано. А у вас, значить, до гайдамаків "претензій" ніяких нема? Цілковито задоволені?
— Та певно ж!— з гурту крикнув хтось.
— Нічого спільного не маємо з ними. А отаман Щупак,— нехай буде відомо вам,— і не есер зовсім. Есеф , здається.
— Одним ми-ром мазані.
— Нічого спільного, кажеш. А провокатор Деркач в саперному батальйоні? Це ж уже ваш, чистокровний есер! 'А хто засідання Рад зірвав учора ввечері? Хіба не ви разом із своїми "побратимами"— меншовиками та бундівцями?!
— Не знаю нічого. Не був я на засіданні. Був там, де і ти,— в цеху. І нема чого...
— Та ні, є чого!— Роман і сам незчувсь, як ті слова вихопилися в нього. Розштовхуючи плечем тих, що стояли спереду, він протиснувся ближче до Варакути, з гнівом і огидою дивився на нього і карбував слово по слову:— А вчора... у газетці своїй паскудній... не били ви чолом гайдамакам?! Чого ж мовчиш? Ви ж їм хліб-сіль підносили... Лицарями взивали! Оцих бандитів з великого шляху! Мовчи!— не дав він Варакуті рота розкрити.— Полигач буржуйський. І йди геть з-перед очей моїх. Бо я з тебе зараз душу випущу!
Біля самого входу в цех гурт робітників оточив заплакану Таню Бондаренко. В гурті цьому був і Шевчук, і Кузнецов, ще кілька членів комітету. Розпитували дівчину. Тут же Іванов, присвічуючи кишеньковим ліхтариком, читав сам собі текст відозви до всіх робітників міста Славгорода, щойно ухваленої на спільному засіданні партійного комітету та заводського партійного осередку, на яке він запізнився.
— Ну що?— спитав Шевчук, коли Іван скінчив читати.
— Цілком згоден. А тільки — чи встигнемо до дванадцяти! Відозва відозвою, але, щоб організувати загальноміську демонстрацію як слід, цього замало. Треба по всіх підприємствах раніше мітинги провести.
— Так же й думаємо,— озвавсь Кузнецов.— Зразу ж після мітингу і розійдемося всі по підприємствах. Встигнемо на дванадцять.
— Зволікати ніяк не можна! Кожна година дорога!— сказав Шевчук. І раптом побачив Романа Безуглого.— Ну, де ти пропадав?
— А що я мав робити! Побачивши їх під конвоєм, мерщій бігти сюди?— відказав Роман.— Про це ви вже і без мене знаєте.
— А ти що знаєш іще?— аж кинувсь Шевчук. Та й решта всі насторожились.
— Повели в ешелон. Отаман Щупак наказав доставити до нього особисто.
— Слухай, Луко...— крикнув хтось із натовпу.— Так треба ж негайно послати в штаб. До головного бандита їхнього. Щоб негайно ж звільнити.
— Аякже! Зробимо!— Від недавньої пригніченості в Шевчука не лишилося й сліду. Туга по Тесленкові перекипіла в серці у гнів, що владно вимагав дії. А звістка Іванова про три сотні гвинтівок, добуті сю ніч Артемовим загоном, сповнила серце його гордістю за товаришів і ще більшою вірою в сили робітничого колективу.— Все зробимо. І в штаб пошлемо. Але уже й зараз,— він навмисне підвищив голос,— адже є їхні очі та вуха і тут, серед нас. Отож хай слухають: тільки пальцем нехай торкнуть їх — сторицею відплатимо! А заодно нехай уже знають і те, відкрию їм секрет: цієї ночі наша Червона гвардія зросла на триста штиків! То що, Василю Івановичу,— звернувся він до Кузнецова,— будемо вже починати?
— Пора.
Шевчук підійшов до зарядного ящика, став ногою на спицю колеса і одним рухом вихопився на зарядний ящик. Стояв, як на трибуні. Перекриваючи клекіт голосів, гукнув на повний голос:
— Товариші!
Гомін поволі став утихати. Шевчук не поспішав, чекав, поки стихне зовсім. Уже замовкли всі. Хіба що кашляне котрий. Шевчук уже хотів був почати і затримався мимоволі: як стогін з велетенських грудей, десь аж із того краю міста, напружену тишу розітнув раптом гудок паровозного депо. Ні, це не був звичайний гудок: до кінця нічної зміни ще лишалася добра година.
"Дійшла звістка сумна, значить, уже й до них!"— спливла думка у Шевчука. І, видно, не тільки він сам подумав це. Ось у натовпі — спершу з десяток рук майнули в повітрі, потім сотні рук,— і всі, як один, що були на майданчику, познімали шапки. Стояли впритул один до одного, простоволосі, у жалобі по вбитому товаришеві, схиливши голови. А гудок все гудів. Часом він уривався, і тоді лише відгук лунав за Дніпром понад лісами та полями, над сонними селами. І не встигла ще завмерти луна, як знову гудок виривався з паровозного депо могутнім стогоном.
XXI
Артем тільки вранці нарешті дізнався докладно про наслідки нічної бойової операції. Це — коли прийшов Валдіс Густ.
— А раніше не міг?
— Не так, Артеме, просто прийти було. Чи вони пронюхали...
Він став розповідати, що весь час біля патронного заводу крутяться роз'їзди гайдамацькі. І, щоб добратися сюди, на Слобідку, довелось, мабуть, верстов п'ять гаку дати.
— Триста вісім штук,— доповів він.— Сховали дуже добре: ніхто не добереться, і в разі потреби за п'ять хвилин роздати можна. П'ятдесят гвинтівок вже видали на руки червоногвардійцям, які працювали на нічній зміні. Іванов затримав їх і на день. Для охорони. На той випадок, коли б гайдамаки здумали прорватися на завод. Перша лінія оборони, так би мовити. Щоб дати тим, хто біля верстатів, встигнути озброїтися.
— Тільки ви, Валдіс, не розпалюйте свій апетит дуже. Більше півсотні вам і не припаде. Ще треба ж і тому заводові. Та млинам — хоч потроху. А взагалі що чути?
— Як джмелів, розтривожили ми їх. Розповідають, що з самої ночі гасають по місту.— Але докладніше нічого не міг сказати, бо не знав. Спитав про Михайла.
— Михайло побіг у місто до лікаря. До Мирослави Наумівни. Серьожі дуже погано. В груди поранений.
Валдіс дуже засмутився. Бо знав Серьожу — в одному цеху працювали. Зразу ж зібрався йти — провідати товариша. А від нього ще зайде сюди. Може, на той час Михайло вернеться.
— Неодмінно зайди. Треба подумати і про ті гвинтівки, що в яру. І не барись. Михайло вже з годину тому, як пішов. Ось-ось повернеться.
Але минула година і друга, а Михайла все не було з міста. Валдіс прийшов од Серьожі ще більш засмучений: навіть не впізнав його Серьожа. У гарячці. А Михайла нема та й нема. Артем уже майже певен був, що з ним щось трапилось. Тим більш, що Михайлова мати, вернувшись з хлібної крамниці, як дізналась, що син пішов у місто та й досі нема, забідкалась дуже. Стала розповідати, що говорили жінки в черзі: когось убили, якусь жінку кіньми стоптали.
— Ой, чує моє серце, пропав він!
Але Михайло вернувся. Десь уже о пів на десяту.
— Тесленка убили!
Артем схопився з місця. Приголомшений, підійшов до Михайла, схопив за плече.
— Що ти, Михаиле? Ти точно знаєш?
— Все місто вже знає!
Ходив і сам він туди: тіло Тесленка одвезли додому. Приміщення комітету розгромлено. Але сам комітет — живий! Діє! На машинобудівному заводі відбулось екстрене засідання комітету і мітинг. Ухвалили влаштувати загальноміську забастовку — на дванадцять годин призначили, і демонстрацію протесту — на годину дня. Збиратись по підприємствах після гудків.
Поки він розповідав це, Артем трохи прийшов до пам'яті від приголомшення.
Сказав сумно:
— Отак! Був Тесленко і нема вже Тесленка.— Довго сидів, схиливши голову. Раптом рвучко підняв її.— А чого ж ти сам? Без лікаря? Серьожі дуже погано!
— Заходив аж до двох,— відповів Михайло.— Обидва наче змовились: коли в груди поранений, то дома з ним нема чого робити. В лікарню його треба негайно.
— Ну, а тим часом до лікарні? Невже Мирослава Нау-мівна не могла...— насупив брови Артем.
— А її нема. Заарештували вночі! І Федора Івановича!— випалив одним духом Михайло.
Кілька хвилин Артем сидів, мовби закам'янілий. Потім спитав, кого саме з членів комітету бачив.
— Кузнецова. Він уже знає: Іванов йому розповів про гвинтівки. Задоволений — навіть усміхнувся. "Молодці!"— каже. Про тебе розповів, що в руку поранений. Велів переказати, щоб нікуди ні кроку.
— Легко сказати: нікуди ні кроку!
— Не дурій, Артеме! Сиди! А Серьожу ми з Валдісом у лікарню відправимо. Санчата у мене є, ще одні де-небудь візьмемо і зв'яжемо...
(Продовження на наступній сторінці)