— Сам-один іде. Що ж це значить?— подумав уголос Шевчук і звівся на ноги. Звівся на ноги й Роман, ступив до порога і відчинив двері. До кімнати увійшов Кузнецов. Переступив поріг і спинився. З-під ніг з коридорчика валила сива холодна пара. Язичок полум'я у каганчику на столі раптом здригнувсь і затіпався сполохано. На стінах заходили кострубаті тіні.
— Що таке?— спитав Шевчук, з самого виразу обличчя Кузнецова зрозумівши, що трапилося щось.— Та не мовчи ж!
Кузнецов рвучко повернув до нього обличчя. Лице суворе і ніби схудле: глибоко запали щоки — так різко виступили жовна. І ще мовчав кілька секунд. І врешті розціпив-таки до болю стиснуті зуби. Сказав тихо, майже пошепки:
— Убили Петра! Закололи штиками!
Коли б грім оце зараз, серед зимової ночі, гримнув у саму хату, то не приголомшив би Романа отак, як оця страшна звістка. Як стояв біля порога, так і застиг на місці. Наче крізь сон, чув плач і божкання матері. За два кроки від нього стояв Шевчук, затуливши долонями обличчя, і теж плакав, трудно, як плачуть звичайно чоловіки: беззвучно, тільки судорожно здригалися його плечі.
— Ну, годі, Луко,— сказав Кузнецов.— Сльозами не вернеш!
Щось нерозбірливо спитав Шевчук.
— А хто ж бачив! Ніхто не бачив!— відповів Кузнецов.— Лежить на снігу в дворі... Від самих дверей кров на снігу...
Нараз в уяві Романа виник оцей двір,— коли він виходив тоді через чорний хід,— вкритий цілинно-білим снігом. І раптом йому навіть подих забило. Поривно, з розпачем сказав:
— Я знаю! Це вони моїм слідом!
Але ні Кузнецов, ні Шевчук навіть не глянули в його бік на ці слова: яке це мало тепер значення!
— Щось треба робити, як же так залишити!— озвався Шевчук.
— Там уже є наші. І Оля там,— сказав Кузнецов, затяг-ся востаннє цигаркою і кинув під ноги.— А нам треба мерщій Федора та Мирославу сповістити.
— Збирайся, Романе! Та стривай!— Бо Роман уже схопився за ручку дверей.— А де ж ми зберемось?
— На машинобудівному заводі. Туди й Іванову з патронного ближче, а по дорозі Корецького захопимо з собою.
— Іди, Романе. Нехай негайно на завод пробираються. Роман уже відчинив двері, але раптом згадав, підійшов
до грубки, де лежала купка полін, і взяв німецький штик, яким звичайно жінки кололи лучину на розпал, застромив за халяву і тоді вийшов з кімнати.
Ніч була тиха, беззоряна. Але від білого снігу на землі, від білих, забуркованих снігом парканів і стін будинків, від білих дерев понад тротуаром не так уже й поночі було на вулиці. Пильно приглядаючись, Роман швидко йшов тротуаром, часом навіть підбігаючи. Де можна було, скорочував дорогу собі, пробігаючи прохідними дворами. І хвилин через десять був уже на Гоголівській. Лишалось перейти вулицю, і на першому ж кварталі, в другому чи третьому будинку від рогу, не пам'ятав точно, жив Бондаренко. Роман уже сміливіш, бо за всю дорогу не зустрів ні душі, перейшов вулицю і раптом помітив на тротуарі сліди багатьох ніг.
"Невже спізнивсь?"— подумав з тривогою.
Тепер ішов дуже обережно, весь час не одриваючи очей від сліду під ногами.
Ось і будинок той — двоповерховий, з ґаночками з обох кінців фасаду. Роман уже поминув його, був за яких два кроки від хвіртки, куди завертали сліди, як за парканом грюкнуло в двері і хриплим голосом крикнув хтось:
— Сказано, не виходь! І не виходь!
— А ти стукни прикладом по голові!— сказав другий гайдамака.— І чого їх так довго нема!
"Двоє!" Роман тільки тепер згадав і вийняв з-за халяви штик. Він іще гаразд не розумів, що все це значить, і губився в догадках. Може, вартують, щоб з хати не вийшов, чекають собі підмоги? Але чого б же вони вдвох прийшли, удвох не наважилися б. Скоріше всього — вискочив Бондаренко з хати, погнались за ним, а ці вартують, щоб ніхто з хати не вийшов, не зчинив галасу. І це припущення видалося йому таким імовірним, що він відразу ж повірив у це. Навіть відлягло трохи від серця: може, й не піймають!
— Ведуть!— сказав один за парканом.
Романове серце мовби спинилось. Відчув, як на одну мить потьмарилося в голові. А як отямився, чути вже було — кроки в дворі наближались до воріт, і чути було гомін гайдамаків. І такий розпач раптом пойняв Романа від почуття своєї безпорадності, що спазми здавили горло і силувати треба було себе, щоб не розридатись. Зціпивши зуби від люті, тамуючи подих, Роман ступив крок до хвіртки, чуйно прислухаючись до того, що робиться по той бік паркана в дворі. "Невже й Бондаренка оце зразу?.." І тільки подумав це, як уже знав, що іншого виходу зараз немає для нього, тільки один-єдиний: разом із Бондаренком умерти! Штик у руці наче зрісся з кистю руки. Стояв напоготові, ловлячи вухом кожен шерех. "Хай смерть! Але одного-двох шимену-таки!" Ось підійшли до самих воріт і спинились. І раптом жіночий голос порушив напружену тишу:
— Здрастуйте, Федоре Івановичу!
— Здрастуй, Мирославо!— відповів Бондаренко з-під самого паркана, за крок від Романа.
— Не розмовляти! — крикнув гайдамака.— Ведіть, хлопці! Роман тільки й встиг, що на два кроки відскочити від
хвіртки (до ґанку вже не було часу відбігти), і став за товстим осокором.
Першими у хвіртку, задкуючи, вийшли два гайдамаки і спинились на тротуарі, наставивши штики на хвіртку. І ось просто на них вийшов Бондаренко, потім Мирослава. Вслід за ними вийшло п'ятеро гайдамаків, чотири з них так само з гвинтівками напоготові, а п'ятий, видно командир, без гвинтівки, з револьвером у руці.
— Бруком ведіть!— скомандував офіцер і, коли вже конвой з заарештованими рушив серединою вулиці, сам пішов поруч тротуаром.
Роман почекав, поки відійшли кроків на п'ятнадцять, тоді обережно, з затиснутим в руці штиком, рушив услід за ними.
Як довго тягнувся цей тяжкий похід! Дарма що йшли вони звичайною ходою. Нарешті дійшли до головної, Миколаївської, вулиці, звернули ліворуч до центру. Але не пройшли кварталу, як нагло спинились: назустріч їхав кінний роз'їзд. Обмінялись паролями. Під'їхавши до конвою, один з вершників посвітив електричним ліхтариком: пасмо світла вихопило з темряви в колі гайдамаків постать Бондаренка в незміннім кожушку і ушанці, а поряд у білій хустці — Мирославу.
— Куди ведете?— спитав вершник.
— В штаб. В ешелон.
— І охота вам! Шльопнули б на місці...
— Наказ доставити будь-що живими. До отамана особисто.
— Ми тепер усі — отамани! Ану, розступись!—хрипнув другий вершник і мало не наїхав конем на передніх конвоїрів.
— Ось не дурій!— крикнув начальник конвою.— Наказ е наказ. Отаман і без тебе придумає, що з ними зробити. їдьте собі.
Ліхтарик погас. Роз'їзд і конвой з заарештованими роз-минулись. Роман під час розмови стояв за афішною тумбою, прислухаючись. Роз'їзд наближався зараз до нього.
— Отаман придумає, каже,— озвався раптом.той самий, що раніш, хрипкий голос.— Придумає — та й випустить, може. Як учора того петроградця.
— Та ні, навряд. А вчора, що він мав тоді робити? Як уже чохли з гармат познімали. Уявляєте, хлопці, що з нашого ешелону лишилося б? Мокре місце та купа трісок.
Замовкли. Якраз проїздили повз афішну тумбу. І раптом озвавсь котрийсь високим тенорком:
— І ти скажи. Отаке зчинилось було, а ми собі в казармі, як на хуторі, ні сном ні духом,— хропимо.
— Дякуй богові та щасливому випадкові, що роз'їзд якраз до казарми під'їхав. А то... не одного з нас уже б зараз оце чорти на сковороді підсмажували.
— Ти думаєш?
— Факт. А чого ж вони в казарму добивались! Уже й вартових познімали були.
— Ох і гади ж! Та ще їх милувати?! їй-богу, вернусь! Роман бачив, як один із них кинув коня вбік — аж сніг
бризнув фонтаном з-під копит. "Та кинь! Ну їх!.." спробував котрийсь затримати. Але гайдамака вже розвернувсь конем і галопом мчав сюди. За ці кілька секунд, поки гайдамака порівнявся з афішною тумбою, Роман тільки й встиг подумати, що повинен будь-що не пустити його. "За повід коня..." А що буде далі, Романові вже не було часу думати: гайдамака вже був за два кроки від нього. Ту ж мить двома стрибками Роман, з штиком у руці, кинувсь на середину вулиці під самі груди коня. Але за повід вхопити не встиг: кінь шарахнувсь від нього набік, гайдамака випав із сідла, але зачепився ногою в стремені. Кінь пробіг кільки кроків і спинивсь, заіржав. Потім стало тихо. Може, падаючи, вдарився гайдамака головою об брук, може,— кінь копитом. А тільки не чути, щоб він вовтузився. Це, власне, і врятувало Романа, а може, і не тільки його, може, і заарештованих. Але чи зовсім? Адже кожної хвилини знепритомнілий міг очуняти і тоді ще з більшою люттю здійснити свій намір. Щоб запобігти цьому, Роман уже кинувся до нього з наміром приколоти, але почув тупіт копит позад себе, і єдине, що лишалось йому (коли б кинувсь тікати, помітили б),— упасти в замет і притаїтись.
їх було двоє. Під'їхали й спинились біля коня без вершника. Один сказав:
— Як він умудривсь?
— Менше ханжі нехай п'є!— відповів другий.— Чи він хоч живий?
Чути було, як сплигнув один з коня, став вовтузитись, певно, вийняв тому ногу із стремені.
— Дихає. Але що з ним робити, поки очуняє?
(Продовження на наступній сторінці)