— Не знаю!— ледь стримуючи в собі радість, відповіла дівчина і додала потім:— Але, коли б я навіть знала, невже ви думаєте, що я сказала б вам?
Нагнувши голову і спідлоба дивлячись на неї, офіцер усміхнувся самими губами. Потім до гайдамаків:
— Ану, хлопці, трусніть!
Досвід у "хлопців", як видно, був уже немалий. Один поперед одного кинулись по кімнатах. Захряпали дверцята шаф, загуркали шухляди столів. Всюди нишпорили. Навіть і там, де не те що людині, а миші не заховатися, але де могло бути цікаве щось з погляду його ринкової вартості.
Коли трус закінчили, офіцер сказав Мирославі:
— Ну, а тепер одягайтесь.
"Куди?"— мало не зірвалося у дівчини з язика, але втрималась.
Знову пригадалися жандарми і Гриша. Як він поводився з ними, коли теж отак наказували одягатись. Не питав "куди" (хіба й так не знав!). Не мовивши слова, Мирослава підійшла до матері й обняла її:
— До побачення, мамо. Ну, та не плач-бо! Не треба, мамочко.
— Та ой що ж вони, донечко!.. Що вони зроблять з тобою?
— І не страхай мене!— суворо сказала Мирослава.— Сама потім зневажатимеш себе.
Вона поцілувала матір. Потім хотіла пройти в спальню, але той самий здоровило заступив їй дорогу.
— Ніззя!
Із спальні почувся батьків голос:
— А чого це "ніззя"? Дочці з батьком попрощатися! Та ви що — люди чи нелюди!
— Поговори ще мені!— оглянувся до нього гайдамака.— Я не подивлюсь, що ти подушками обкладений!
— Ну, досить! Не до сентиментів зараз!— сказав офіцер.— Одягайтесь мерщій.
— До побачення, тату!— гукнула в отвір дверей Мирослава.— Татусю, любий мій!
Коли вийшли надвір, перше, що вразило дівчину,— тиша. Хуртовина за ніч ущухла. Вночі, як верталась від Бондаренків додому, насилу на ґаночок вибралась, так рвав вітер. Як шалений, гасав по землі, торохтів на даху, завивав у голому вітті акацій. Тепер голі дерева стояли нерухомо, наче в заціпенінні.
Було ще поночі надворі. У Бондаренків світилося. Дві смуги світла падали на білий-білий сніг. Біля порога нікого не було. В хаті крізь намерзлі шибки нічого не було видно.
Бондаренко стояв у дворі, біля самих воріт. Мовчки курив. Якби не вартові біля нього, можна було б подумати, що йде чоловік на роботу, а товариш гукнув, щоб разом іти. От і стоїть, піджидає. Курить собі тим часом.
— Здрастуйте, Федоре Івановичу!— сказала Мирослава, коли підійшла до воріт, схвильована терпким відчуттям незвичайності цієї зустрічі.
— Здрастуй, Мирославе!
— Не розмовляти!— крикнув офіцер.
Коли проходили у хвіртку,— спершу два гайдамаки пройшли і стали на тротуарі, наставивши на хвіртку штики,— Федір Іванович, спіймавши руку дівчини, міцно потиснув її. І на відповідь відчув такий же міцний потиск її маленької твердої руки.
XX
Кузнецов цієї ночі мав ночувати у Луки Остаповича Шевчука, з машинобудівного заводу. Бойовий штаб доручив йому, якщо вдасться Гармашеві з хлопцями вихопити зброю, допомогти Шевчукові частину гвинтівок ще до ранку перепровадити з патронного заводу на машинобудівний, щоб уранці вже озброїти червоногвардійців і цього заводу. Отож вони разом і вийшли після засідання з думи. І тільки звернули з Миколаївської на Успенську вулицю, почули стрілянину біля драгунських казарм.
Весь час, аж поки стрілянина не стихла зовсім, простояли в якомусь підворітті, ділячися здогадами та припущеннями. Але, зрозуміло, нічого певного так і не могли збагнути. Отоді Шевчукові й спало на думку — не йти додому (жив аж на околиці міста, біля самого заводу), а заночувати у Романа Безуглого, робітника їхнього ж заводу. Безпартійний, але чоловік вірний. З його покійним батьком, теж ливарником, дружили років п'ятнадцять. Живе він зовсім близько від партійного комітету. А Тесленкові, що чергував нині там, найпершому ж буде відомо (так домовилися з Артемом Гармашем) про наслідки нападу на казарми.
Що операція хлопцям не вдалась, були певні обидва. Адже всі розрахунки будувались на тому припущенні, що вдасться без пострілу зняти вартових. І от — не вийшло! Тому непокоїло їх зараз найбільше те, чи вдалося хлопцям одірватися від переслідувачів— гайдамаків більш-менш щасливо. Непокоїло їх і інше: навіть не маючи ніяких доказів того, що напад цей робили червоногвардійці з ініціативи більшовицького партійного комітету, гайдамаки однаково скористаються з цієї нагоди, щоб зчинити лемент проти більшовиків. Можливо, як попереджав Бондаренко, вдадуться навіть до арештів.
— І почнуть вони не інакше, як з комітету.
— Це вірно,— згодився з Кузнецовим Шевчук.
— Треба негайно забрати Петра. Нема чого йому тепер сидіти в комітеті.
— Але ж точно ще поки що нічого невідомо. А всі кінці сходяться до нього.
— Це скоро з'ясується.— І, трохи помовчавши, Кузнецов додав:— А то ж він збирався лишатися в комітеті до ранку, щоб не йти вночі до себе на Занасип.
— Ну, це дурниця, звичайно. Що, в нього друзів нема, де переночувати? Візьмемо його до Безуглого. Романа пошлемо.
Не світилось у флігельку, де жили Безуглі, хоча ніхто з них і не спав: розбудила всіх стрілянина. Хазяїн, Роман Безуглий, сам оце щойно знадвору вернувсь. Ще не встиг і роздягтися, як у коридорчику дзенькнув дзвоник. І, на велике здивування Романа, почувся знадвору голос Шевчука:
— Свої, свої.
— Що це ви, Луко Остаповичу, так пізно, та ще в отаку негоду? О, та ви не самі,— пропускаючи в хату, не впізнав одразу Кузнецова. Потім сказав у темряву кімнати:— Олю, засвіти "моргавку". А перше чим-небудь вікна позатуляй. Що воно за пальба?— звернувся до прибулих.
— Треба б дізнатись,— сказав Шевчук і, коли блимнув каганчик, вихопивши з темряви постать Романа в пальті і в шапці, докінчив:— О, та ти навіть уже одягнутий. От і гаразд. Здорова була, Варваро Степанівно! Здрастуй, Олю! Пускайте переночувати.
— Ласкаво просимо,— сказала Безугла.— Не які горниці, ну, а місце знайдемо, де спати покласти.
— Тільки ми не всі ще. Буде ще третій. Роздягайся, Василю Івановичу...— Потім знову підійшов до Романа і півго-лосом спитав:— Таке діло, Романе: чи не зумів би ти проскочити в Горяновський провулок?
— В партійний комітет,— догадався Роман.— А до кого там?
Лука Остапович навчив, що переказати Тесленкові.
— Тільки ти — обережненько. Може, як-небудь прохідними дворами.
— Ото! Буду ще я по кучугурах лазити! Та й вам же екстрено, мабуть, треба. Миттю змотаюсь.
Поки Оля поралась, влаштовуючи постіль для несподіваних гостей, а Романова мати готувала перекусити їм — холодна картопля "в мундирах" лишилась від вечері, солоні огірки,— Шевчук з Кузнецовим не встигли ще й по другій цигарці закурити, як Роман уже й вернувсь.
— А чого сам?
— Не знаю. Переказав усе, що ви веліли. Може, не вправився ще,— відповів Роман і подав Кузнецову записку.
В записці Тесленко писав, що певного нічого ще не знає. "...Але півділа хлопці нібито зробили, чи довели діло до кінця — невідомо. Та як би там не було, а роботи вам обом
цієї ночі не буде. В такому переполосі не варто добром отаким рискувати. Лягайте, спіть. Коли з'ясується все — тоді й вирішимо. Але з'ясується, мабуть, не скоро: як на зло, телефон відмовив. Видно, захопили телефонну станцію. Кілька разів пробував зв'язатись, і все марно: тільки назву завод, телефоністка мовчки виймає штепсель. Лишається живий зв'язок. Жду з хвилини на хвилину. Як тільки управлюся, прийду. Дорогу знаю: гуляв же тоді на весіллі у хрещениці".
— А що там на вулиці?— спитав Кузнецов, дочитавши записку і передавши її Шевчуку.
— Порожньо. Правда, це вже коли назад вертавсь, процокотіли кінні, гайдамаки, певно, Миколаївською. Підків із двадцять, мабуть. Разів кілька стрільнуло десь там, на Слобідці. І завірюха перестала майже. Ну та вже й так — ох, і понамітало ж! Це нам завтра доведеться чуба нагріти. Та й добре.
Ні Кузнецов, ні Шевчук, зайняті своїми думками, не поцікавились, над чим це чуба доведеться нагріти і кому саме. Та Роман, як видно, занадто вже був зараз цим заклопотаний, бо згодом, роздягшись уже і підсівши й собі до столу, знову скрушно хитнув головою:
— Просто стихійне лихо! Коли б і зовсім всі наші наміри не полетіли догори дригом.
— Які це наміри?— старанно обчищаючи холодну картоплину, не дуже уважно спитав Шевчук, не так з цікавості, як з чемності, чи, може, з вдячності за зроблену щойно Романом послугу.
— Та ми ж завтра — кілька чоловік нас з ливарного — думали все заводське кладовище облазити.
— А що вам там?— уже цікавіший, звів очі Шевчук на Романа. І Кузнецов дивився з цікавістю.
Роман відповів, більше звертаючись до Кузнецова, бо для Шевчука це вже не була новина:
— Наша дирекція в своєму оголошенні про закриття заводу на що посилається? На нестачу чавуну. Мовляв, чи й на тиждень вистачить. А ми ото й хочемо з цифрами в руках показати завтра на загальних зборах. Там того брухту не на один місяць вистачить. Отже, не в цьому справа. Не тут собака заритий.
— А певно, що не тут,— сказав Лука Остапович.— Не хотять, щоб працював завод, та й усе.
(Продовження на наступній сторінці)