"Невже не розімкнуться, щоб пропустити!"— майнула думка у Щупака, лють розпирала йому груди. Замість того щоб звернути, дав шпори коневі. Але за кілька кроків від колони кінь спинився раптом як вкопаний, аж один із охорони налетів на нього.
Похід не зупинявсь. Над колоною крилата шугала пісня:
Смело, товарищи, в ногу!92 Духом окрепнем в борьбе. В царство свободы дорогу Грудью проложим себе!..
Тиком засмикалась щока у Щупака. Сердито кинув коня вбік, на тротуар. У рові, заметенім снігом, кінь проваливсь по саме черево, але рвонувсь, вискочив на тротуар.
Нагнувши голову, Щупак їхав по тротуару ступою і скоса пильно приглядавсь до колони демонстрантів.
"Ні, це не натовп! Нагайками тут нічого не вдієш!"
Коли Бондаренчиха з своїми гістьми вийшла за ворота, місто, недавно ще таке мовчазне, зараз гуло, як дзвін. З усіх кінців лунали пісні, як перезва. Не те що слів, а навіть мотиву пісень не можна було розібрати, а чулося тільки, що співали сотні людей разом.
— Збираються вже,— сказала Бондаренчиха і ще щось хотіла додати, але в цю мить поблизу, зразу ж за рогом, по Київській вулиці, дзвінка, стоголоса, залунала пісня.— Це Танина фабрика. Ходімо і ми мерщій.
Голова колони якраз підходила до Гоголівської вулиці. Чоловік ніс червоний, як жар, прапор. І чоловіки, не дуже багато, ішли за прапороносцем у перших рядах. А за ними майже самі жінки — кількасот: робітниці тютюнової фабрики.
Вихри враждебные веют над нами,93 Черные силы нас злобно гнетут. В бой роковой мы вступили с врагами — Нас еще судьбы безвестные ждут...
— Ходімо й ми разом з ними,— сказала Бондаренчиха,— а то самих, може, й не пропустять гайдамаки.
Трохи почекали, поки не порівнялася з ними середина колони, і пішли по тротуару рядом. Але не пройшли і кварталу, як назустріч Грицько Саранчук. Спинилися.
— Де це ти пропадав цілу ніч?— спитала Гармашиха, як тільки він привітався.
Грицько зітхнув і не відповів нічого. І зразу ж до Бондаренчихи:
— А я це до вас... За речовим мішком.
— їдете додому?
— Атож.
— А ти чув? Федора Івановича заарештували!— сказав Мусій.
Грицько оторопів.
— Хто?
— Гайдамаки.
— За що?
— А це ти їх спитай.
— Артема шукали,— сказала Гармашиха.— Остапа побили дуже. Ружжа свого не віддавав. Лежить.
Грицько стояв розгублений, і коли всі рушили, машинально пішов і собі з ними. Голова гула, як на похмілля. Ще п'ять хвилин тому, до зустрічі, він тільки й думав про те, як викличе Мусія надвір (бо в хаті ж люди) та й мерщій спитає про Орину. Але тепер все це наче відступило кудись. І не лише тому, що звістка про арешт Федора Івановича та про Остапа дуже вразила його. З першого погляду на тітку Катрю, в її чесні очі, він одразу збагнув, яка дурниця все оте, яка бредня! Навіть сам собі дався диву, що такий легковірний учора був отоді в Діденка. Чи ж могла справді Гармашиха отак щиро на Мусіїв жарт отоді сказати ту фразу по Орину: "Чи ж вона в мене стара дівка! Ще й у косі дівоцькій походить!" Буйна радість високо, як хвиля, знялась у грудях, але зразу ж і впала, як хвиля на берег, розсипалась бризками, піною: згадав про себе, про ніч оцю, проведену як у чаду. Навіть зупинивсь.
Мусій потяг його за рукав:
— Чого ти! Ходімо, а то, бач, і так уже відстали.
— Нема куди мені йти зараз,— сказав Грицько.— Хіба що... піду з Остапом посиджу.
І рушив назад до Гоголівської вулиці.
Хоч і недовго затримались з Грицьком, але від колони далеко відстали. А швидко йти по глибокому снігу, особливо Гармашисі в довгім кожусі, було важко. Ішли вже самі собі, неспокійно розглядаючись по боках. Але гайдамаків ніде не видно було. Та й ще люди йшли тротуаром туди-таки, до Соборного майдану.
Весь майдан уже був забитий народом, коли вони підійшли. Над тисячами голів тут-там полоскались на легенькому вітерці червоні прапори. Тиша. На трибуні літній чоловік, як видно, робітник. Без шапки.
— То-ва-риші!— сильним голосом вигукнув він, і в тиші луною віддалось від собору.— То-ва-риші!
— Хто це?— спитала Катря у Марусі.
— Шевчук. З машинобудівного. Де й Федір...
— Сьогодні вночі,— лунав голос з трибуни,— гайдамаки по-звірячому забили нашого дорогого товариша, робітника паровозного депо Петра Лукіяновича Тесленка. Вірного сина нашого робітничого класу. Вшануймо його світлу пам'ять мовчанням!
Цілу хвилину на майдані панувала глибока тиша. Тисячі людей схилили голови. Потім, коли з трибуни знову залунав голос, тисячі рук мелькнули в повітрі, понадівали шапки. І тільки Шевчук на трибуні так і лишився простоволосий.
Він став говорити про нічні арешти, вчинені гайдамаками, про розгром партійного комітету більшовиків.
— Від імені машинобудівного заводу я закликаю всіх робітників Славгорода заявити якнайрішучіший протест проти безчинств полуботківців. І вимагати, щоб негайно звільнили наших товаришів. Усіх до одного! Не то самі звільнимо їх. Силою! Не станемо до верстатів, поки не буде знятий стан облоги в нашому місті! Стан облоги! Бачили таке! Натворили капостей, і в самих душа сховалась у п'яти! Геть душителів революції! Геть Центральну раду, чорне, ганебне кубло всеукраїнської контрреволюції! Хай живе робітничо-селянська революція! Хай живе товариш Ленін!
Наче вихор налетів на майдан.
— Ура-а!— перекотом понеслося в натовпі.
— Слава товаришу Леніну!
Шевчук зійшов з трибуни. А його місце вже зайняв інший і чекав, поки стихне на майдані.
— Із паровозного депо,— пошепки сказалаБондаренчиха Катрі.
Він теж став говорити про Тесленка. Про те, як іще вночі, довідавшись про загибель товариша, вся нічна зміна депо на летучому мітингу, тут же, в цеху, одноголосно ухвалила: затаврувати ганьбою гайдамаків і тих, хто стоїть за ними і скеровує їх злочинну руку,— українських націоналістів. "Геть із нашого міста цих бандитів!" Він говорив про те, як з самого ранку, коли перевезли тіло убитого Тесленка додому, ні на хвилину не зачиняються двері убогої халупи, в якій він жив. З усіх кінців міста юрми людей ідуть, щоб віддати йому останню свою шану та висловити співчуття його рідним — дружині з малими дітьми... Промовець приєднував свій голос до протесту машинобудівників. До їх вимоги звільнити заарештованих. А закінчив свою промову вимогою робітників депо до гайдамаків — забратися геть із міста. Негайно. І — піхтурою! Бо депо не дасть їм паровоза!..
Потім на трибуну виходили ще промовці: від тютюнової фабрики, від патронного заводу, від млина.
Раптом в коротку паузу виступу одного з робітників прорвалась далека тріскотня рушничної стрілянини. Майдан захвилювався. Промовець трохи розгубився.
Кузнецов стояв у колоні машинобудівного заводу, в перших рядах, неподалеку від трибуни. Коли промовець закінчив, він вийшов на трибуну.
Майдан глухо гудів.
— Товариші! Спокійно!— перекриваючи тисячоголосний гомін, крикнув він.— Стрілянина ця — біля патронного заводу. Спокій! Ми це передбачали. І нічого у них не вийде! Товариші...
Уже через хвилину майдан мовчав, жадібно прислухаючись до слів промовця. А він перестав говорити про стрілянину (хоч вона не втихала, а посилювалась). Він говорив про події, які сталися в Славгороді за останні дні,— показові для політики націоналістів, буржуазної Центральної ради, про змову її з контрреволюцією на Дону.
— Як видно, білий генерал Каледін ближчий, рідніший їй по духу, аніж робітничо-селянський уряд Росії. Ще б пак! Бо вони ж брат і сестра. Плоть від плоті контрреволюційної буржуазії. Агентура англо-французького та американського імперіалізму. Одна у них і мета: задушити ненависну їм Радянську республіку в Росії. Погасити оцей маяк, на який з надією дивляться всі трудящі колишньої царської Росії і цілого світу. І для цього нічим не гребують вони, все їм годиться: розпалювання національної ворожнечі, провокації, наклеп на молоду республіку Рад, на більшовицьку партію.
Жалюгідні люди! Що вони можуть протиставити нам? Більшовицька партія ще в перші дні революції устами товариша Леніна на весь світ оголосила: "Мир — народам! Хліб — голодним! Заводи, фабрики, залізниці, земля — робітникам і селянам!" Навіть сліпі вже прозрівають. Ось чому самостійники так лютують! Від облудних слів і брехливих обіцянок вони вже перейшли до відкритого насильства. І хіба тільки проти більшовиків? Проти "кацапів", як вони називають братерський українському народові російський народ? Брехня! Свій український народ — робітників, сільську бідноту — вони ненавидять так само...
Катря весь час слухала дуже уважно, а нарешті не стрималась, стиха спитала Марусю:
— І як він не боїться? Та його ж шукають!
— А що вони зроблять з ним зараз? Хіба люди його видадуть?
— А по дорозі додому?
— В колоні піде.
— Учора сюди в місто,— продовжував Кузнецов,— приїхало кілька селян з одного села, Славгородського ж повіту. Що їх пригнало за сорок верст по бездоріжжю, в заметіль? Приїхали шукати допомоги і захисту. І не в "Селянську спілку", де заправляють есери та куркулі. Ні! До свого брата, робітника!
В кількох словах він переказав розповідь вітробалчан про лободу в хлібі, про знущання над солдатками, над біднотою, про холодну при волості.
(Продовження на наступній сторінці)