І/С..З гіркотою на дуті від невиразного відчуття мовби якоїсь провини перед односельцями, Грицько Саранчук минулої ночі потайки виводив із села своїх козаків, другу сотню повстанського полку, що з самої весни формувався у лісовій смузі в районі сіл Підгірні — Зелений Яр — Глибока Долина, з утікачів околишніх не лісових сіл, де нже побували німці, а то й не один раз.
Власне, виходив кожен собі окремо, поодинці прокрадались городами та глухими вуличками, щоб не потрапити на очі не те що поліцаям, але навіть своїм сусідам в отакому красномовному вигляді. ('пробуй жінка потім казати, що не знає куди, коли ж пішов з дому и повному похідному спорядженні: з гвинтівкою, з речовим легеньким мішком :м плечима (хлібина, онучі), з шинелею — у скатці чи й просто на руці або ж у спиті, як і шинеля, такій же недоречній в оцю задушливу ніч, але яка вже через годину-дві кожному з них ще й як пригодиться!— коли й не вкриватись, то хоч простелити під себе на охололу перед світанком і сиру після недавнього дощу землю.
За селом в умовному місці біля вітрики, на горбі — зіходилися. Загадано було виходити в обов'язковому порядку лише тим, кому, після викриття зв'язків Антона Телички з повстанцями та щасливої його птечі у ліс, так само не слід було рискувати життям, чгілишаючнсь в селі з надією, що може минеться, не зачеплять німці. Набралося таких близько трьох десятків, не враховуючи Андрія Скоряка та Сашка Легенди, котрі зараз на варті і самі вже доберуться. В селі лишалось іще з десяток. Почекали трохи, та як протягом півгодини вже не підходив більш ніхто, Грицько надумав рушати. Бо хоч і не к спіху, а нема потреби людей без сну морити. А коли й забарився котрийсь, дорога відома, наздожене, а то і в лісі знайде. Скомандував вишикуватись, і — кроком руш!
Ішли вільно, не в ногу, кому й де вигідніш було — по обочинах двома ланцюжками, бо на проїзній частині дороги після недавнього дощу весь час попадались іще не просохлі як слід калюжі. І мовчали у невеселій думі кожен. Аж поки Іван Прядка не озвався раптом:
— Ну, харашо...— він зупинивсь, почекав, поки порівнявся з ним Грицько і лише тоді повів далі: — Нехай вже ми ось із Микитою, з Карпом, та й решта, мало не всі, але навіщо воно тобі, Грицьку, здалось оце поневіряння?!
— Оце так сказав! — похопився котрийсь.— Сотню свою, значить, вирядив би, а щоб сам...
— Та хіба ж я про це зараз,— не дав і докінчити Прядка.— Зараз ясне діло: в кругу сидиш, кругову й пий! Я про раніше. Вискочив, слава богу, з війни. Чого тобі було в оцю другу встрявати? Прийшов додому — хазяйство є,— і саме те, що треба! Є на чому й крутитися і разом з тим ніхто не зазіхне і в куркулі не запишуть. Чого тобі ще? Оженився б собі — найліпша дівка в селі не пішла б, а побігла б...— і зам'явся трохи, бо згадав весільну пригоду оту з Грицьком, проте закіпчив-таки:— Та й спав би оце під боком у жінки,— носом у пазуху.
— Дурний ти, Іване,— замість Грицька відповів Дудка Лука, бо пауза щось затяглась трохи.— Та хіба ж у людини саме черево? Є ж іще й над черевом дещо. Голова, наприклад, з думками. Та й серце з усякими чуСТ-JBa МИ...
qf — Ох, і розумний обізвавсь! — незлобиво відказав Прядка.— То по-твоєму виходить, що всі, хто не чапає оце з нами,— вся півтисяча мужиків нашого села — безголові, нечуственні?! Та й не до тебе річ. Грицькові я кажу.
Мовчати вже ніяк було, і Грицько сказав:
— На це я тобі, Йване, відповім отак само, як одному мудрецю колись. Це ще, як додому з війни повертавсь. У Славгороді діло було. Теж зайшла отак мова про війну громадянську. Ото він і застеріг мене по дружбі народною приказкою:"Де двоє б'ються — третій не мішайсь!" — "А чого ж це я — третій?" — питаю.— "Бо таке твоє середняцьке становище. Ори, мели, здавай хліб для революції, для робочого класу, але сам не встрявай, мовляв, без тебе обійдеться".— А воно бач... Не раз я потім згадував цю "дружню" пораду та й мусив відкинути її.
— Еге ж,— погодився Прядка.— На пролетарію всіх країн понадіялись дуже. Аж воно — "поки сонце зійде!.."
До лісу від села була верства якась, не більш. За розмовою і не зчу-лись, як опинилися вже на узліссі. Тут Грицько й думав розташуватись. Але виявилось, що з усіх лише двоє прихопили фляги з водою, які тут же за одним духом і спорожнили гуртом. А біля лісникової хати — криниця джерельна, та й сіна копиця напевно ж є, бо земля таки сира після дощу — не штука й болячку яку підхопити. А до всього, ще й отаке життя...
— Ех ви, козаки! Преславних лицарів правнуки нікчемні! — безжурно жартував Лука.— Що тоді комарви було менш — у Великому Лузі та на дніпровських лиманах? Чи не такі кусючі?
— Дьогтю більш гнали. А ми перейшли вже з дерев'яних на залізні осі, на колісну мазь.
— Та й тієї рік як уже немає в лавці.
А комарів таки й справді було тут у ліщині — хмарами. Так і обліпили всіх. І немає ж ніякого рятунку од них. А біля лісникової хати димні вогнища можна буде розкласти, та й таки спокійніше заснути — не розплачуючись власною кров'ю за сон.
На що вже Лука — безтурботна людина, а й той не втримався, пожартував невесело:
— Ох же, хлопці, й життя заходить! Розпрокомаринське!
На всі ці резони своїх козаків Грицько, певна річ, не міг не зважити. Тим більш, що кончої потреби саме отут, на узліссі, розташовуватись зараз не було. Зате була інша потреба: Деркача-лісника чимскоріш побачити, може, якісь новини у нього є, та й у свій штаб загону послати "пакета" (для таких випадків Деркачеві навіть коня із загону дали), сповістивши про приготування в селі, у маєтку, до приходу німців та про свій відхід із села...
II
Несподівані прикрощі навалились на Кандибу сьогодні з самого ранку. Передусім — німці у Вітровій Балці. А втім, це, власне, і не було для нього великою несподіванкою, бо ще звечора розвідка сповістила про підготовчі заходи до їх приходу, вживані і старостою і управителем маєтку. А відтак було застосовано і контрзаходи. Іще звечора першу сотню Легейди перекинуто було з Підгірців на передній рубіж, де досі лише чатувала сторожова застава з цієї ж сотні; та ближче до переднього краю переніс Кандиба свій командний пункт — у хату лісника, де вже й перебув минулу ніч... Не було великою несподіванкою й нещастя з Свиридом Прядкою, хоча звістка про це й приголомшила його вельми.
Привіз її Самійло Корж, командир піщанської сотні. Либонь, сам півгодини тому своїми очима бачив його труп. Рибалки випадково натрапили — прибило водою під кручу в лозняк. (І, як видно, не перший уже день, як зринув). Витягли на берег, за всіма ознаками — убитого вже було вкинуто в річку. З проваленою головою...
А його вже ось цілий тиждень вважали за втеклого разом із Гусаком, якого вартував тоді — після півночі. І чого тільки не валили на бідну Свиридову голову! Більшість сходилась на тому, що не інакше, як підкупив його Гусак. (Мав чим!). А може, за ці більш як два місяці добросусідського життя через тин зумів і навернути на свою віру? Кандиба тримався іншої думки. Знаючи Свирида Прядку ще з часів своєї роботи головою волосного ревкому (а Свирид тоді був одним із комітетчиків у своему селі), Кандиба вважав, що Свирида підвело його добре серце. Пожалів чоловіка, якому загрожував розстріл. Хоча при тверезому розумі Свирида і важко було збагнути — на що він розраховував, як він намірявся жити далі після цього злочину. Про те, що він міг би за прикладом Гусака й собі перекинутися на їх бік, Кандиба й думки не припускав. То, може, через те і смерть Свирида не була для нього також вже наглою несподіванкою. Власне, він ще й тоді, тиждень тому, думав про таку можливість. Дарма, що огляд місця події не давав ніяких підстав запідозрити напад на вартового. Навіть висловив був отаку свою думку, але як ніхто не пристав на неї, то й не наполягав дуже Тим більше, що так було й самому куди спокійніше! Бо одне діло з доброго серця випустити ув'язненого злочинця і навіть самому втекти, і зовсім інше — вирвати в'язня, не спинившися навіть перед убивством вартового, і нікуди, можливо, самим не тікати, залишитися невикритими в загоні.. А хіба ж це не те саме, від чого застерігав його Кушнір, картаючи за викривлення класової лінії, за потурання не зовсім певним людям, часом учорашнім ворогам?! Чи так уже всі вони й перекувалися? Якраз! І хіба не показова оця пригода з Гусаком?
Але як воно, все ж таки, могло статися? Почали пригадувати А зібралося цього ранку на командному пункті Кандиби немало людей Всі чотири командири сотень, половина комендантського взводу (друга половина залишилася з Цибульком у Підгірцях), був тут і новий начштабу загону Гармаш, і командир новоутвореної за пропозицією Гармаша кінної розвідки загону Саранчук зі своїм підручним Антоном Теличкою Ці двоє щоправда, в той день не були навіть у Підгірцях, тільки вночі повернулись із Славгорода, зате вони єдині з усіх тут присутніх бачили Гусака після втечі вже — у тому ж Славгороді.. То чи не з цього й слід почати розмотувати клубочок?
В який уже раз за оці дні розпитували їх, а вони навперемінки розповідали про той клопітний день у Славгороді.
(Продовження на наступній сторінці)