— А я не знаю, просто догадуюсь, що начальство якесь,— відповів Грицько, дуже здивований таким поворотом розмови і тоном Кандиби. Хотів був і пояснити, чому догадавсь: бо хто б же, окрім партизанського начальства, наважився б "милити шию" Кандибі! Але тоді вже треба буде послатися на Гусакову оту загадкову репліку "немилке, видать, мило!", а виступати в ролі Гусакового легковажного співрозмовника, нездатного навіть пусту його балаканину пропустити повз вуха, йому аж ніяк не хотілося. Тому нічого не додав більше. Залягла довгенька пауза, яку нарешті порушив Кандиба:
— Не помилився. Таки справді це були з партизанського штабу. В Зелений Яр поїхали.
Про зональний партизанський штаб і особовий склад його знали в загоні, крім Кандиби, лише командири сотень, в тому числі й Грицько Саранчук, хоч і не всі знали його постійне місцеперебування. Власне, в якійсь мірі Гудзій як агроном Князівського цукрового заводу, а отже, й мешканець містечка Князівки, самим уже цим фактом давав певну поживу цікавим для здогаду, але в Підгірцях мало хто й знав, де він живе та працює, бо буряководів тут не було зовсім;
та не було їх і серед партизанів з кількох волостей — бідноти переважно. Адже буряки сіяли для цукрового заводу тільки міцні хазяї,— з ними ото в нього й були стосунки,— у котрих було на чому сіяти і було чим і котрих, певна річ, зараз отут в лісі не було й духу. До того ж для кращої конспірації Гудзій, коли бував отут, приїздив завжди не на своєму дуже примітному "виїзді"— рябого коня й бідарку залишав у своїх батьків, у хутірці неподалік од Зеленого Яру, а звідти вже добувався сюди або пішки, а частіш, як і сьогодні оце, разом із Кушніром, на Тургаєвому транспорті.
— Поїхали ночувати до Тургая,— після паузи озвався Кандиба.— Знехтували нашою хліб-сіллю. Ну та переживемо якось.
— Але ж самий факт!— встряв у розмову Цибулько.— Тепер мені намір Кушніра, як на долоні. Не інакше — надумав, а завтра, напевно й спробує...
— Нехай спробує!— не дав і доказати Кандиба.— Не він мене настановляв командиром загону — не йому мене й скидати. А на хлопців своїх я покладаюсь, як на кам'яну гору: не підведуть! Ну та правда, не дам і я скривдити нікого з них. Хоч нехай і не знати що пришиває він мені ще.
— Та вже ж пришивати нема чого більш!— наче сухого хмизу в вогнище підкинув Цибулько.— Коли ж і так — і від класової лінії збочив, і в націоналізмі українському погряз...
— Авжеж! Раз ти не в нашій партії, а в іншій — неважно в якій саме, есдек чи есер, правий чи лівий, для нього, як ото китайці, всі — на одне лице, отак і тут, всі — націоналісти запеклі, без п'яти хвилин не петлюрівці. Смішно сказати, до такого слова, як "сотня", прискіпався: чому не роти? Як по інших загонах? Бо самі хлопці так захотіли. То він на це чи знаєш, що сказав? "А коли твої хлопці захочуть шлики на шапки собі почепити, то ти й на це пристанеш?!"
— Не зовсім так,— заперечив Цибулько.— Коли вже точним бути, то про хлопців він сказав не "коли захочуть", а "коли б захотіли".
— Не вмер Данило...— одмахнувсь Кандиба і вів далі: — Одним словом, ото такої думки він про мене, Грицьку, а може, й увесь штаб отак думає. Буцімто наприймав у загін людей без всякого розбору, навіть зовсім чужих революції, а то й прихованих ворогів. Отаке! Та чого б їм, ворогам та чужим, іти до нас сюди? Що в нас — солодка жизнь отут? З тифозними вошами та на хлібі з макухою! Сказати б — на вивідки, так немає ж чого вивідувати, нема таких військових об'єктів. Хіба що міст через Псло та лазня з вошобійками? Сміхота! Єгором Злиднем все допікав: колишній синьожупанник. Ну то й що? Чи ж мало кому з полонених тоді в Німеччині голови задурили! А не бійсь, класове почуття Злидня не підвело. Тільки-но кордон перейшли та побачив, що ті союзнички коять на бідолашній Україні, чи не першої ж ночі й утік із своєї частини. Та ще й не просто втік. Чергував тієї ночі в своїй кулеметній команді. То вибрав слушну годину, потайки повиймав замки з усіх чотирьох станкових кулеметів, а ручний із собою прихватив та й був такий... Але не встиг ще додому прибитись, як німецька комендатура вже батькову хату під нагляд узяла, нетерпляче чигаючи на злісного дезертира. То куди ж було бідоласі подітися? Прийняв у загін і не каюсь. І що б не турчали у вухо мені, як би не доводили, не повірю нізащо, щоб ото він Тимоша Невкипілого зрадив, німцям віддав на поталу.
— Але ж яким чудом зостався живий? І де він є зараз? І чого й досі сюди нема?
— Якраз про це я хотів тебе, Цибулько, питати. Думав, може, ти знаєш. А чого Гармаша й досі нема?— Грицько при цьому імені аж іздригнув і не стримався, щоб не спитати, про якого Гармаша мова, на що Кандиба відповів неуважно:— Про того самого,— і докінчив перервану фразу:— А за їх словами, вже третій день, як пішов із Славгорода.
— Так в чому ж річ?
— Еге ж, як би то я знав! Може, дорога не така проста, як ми думаємо, а з пастками та з вовчими ямами, може.
XVIII
Ночувати Грицько залишився в Кандиби. Міг би десь і в іншому місці ніч перебути, у когось із своїх земляків з першої Вітробалчанської сотні (особовий склад по підрозділах добирався за територіальною ознакою), що єдина з усіх чотирьох сотень загону лишалася ще в Підгірцях, тоді як інші вже перебралися в різні лісові урочища — в курені, але ж Кандиба ще по дорозі од воріт запропонував йому ночувати в себе з тим, щоб наодинці докладніш поговорити про деякі делікатні, як він сказав, речі. Про що саме — у Грицька не було вже часу на розпити, хоч і кортіло знати, бо якраз на цій мові підійшли до літнього будиночка в самій глибині саду, де мешкали Кандиба з Цибульком і де зараз на них чекали якісь люди. Обіч ґаночка, круг столу під розлогою яблунею, поблискували вогниками цигарок четверо. Грицько приглянувся пильніш і впізнав сотенних командирів загону. Десь, певно, теж були на нараді з представниками штабу, але не розходились по своїх сотнях, бо ждали, мабуть, напутнього слова а чи, може, і якогось наказу командира загону. Грицько привітавсь і підсів до їхнього гурту.
— Ну що ж хлопці,— переждавши, поки стих гомін, викликаний появою Саранчука, котрого всі тут добре знали, але не часто бачили, мовив Кандиба,— виходить, з легким паром можна нас!
Похмуре мовчання на відповідь тривало, може, й цілу хвилину. Нарешті обізвався Самійло Корж, командир другої Піщанської сотні:
— А як розібратися, то й зовсім по-дурному вони пісо-чили нас. Бо яка ж тут наша провина? Яка ж це авантюра, коли ж усе було так добре підігнано. А що не вигоріло... Всього не передбачиш!
— Та хіба ж тільки в цьому справа!— похопився моторний і гарячкуватий Гнат Ажажа, командир четвертої Жур-бівської сотні, а водночас і секретар більшовицького осередку в загоні.— На цьому факті лише урвався їхній терпець. А завинили ми зовсім не цим. Дуже поволі розкачуємось. По інших місцях — чуємо ж та й з газет знаємо: земля вже горить під ногами в окупантів, а ми тут... та правда, пиляти-тесати куди спокійніш. Але ж хіба ми для того тут, щоб підгорян оббудовувати?! У кожному дворі — коли не хату нову звели, то комору чи клуню...
— А проте ще й досі у боргу в них. Щоб ти знав!— сказав Кандиба.— Як ти швидко забув, Гнате, великий піст! Коли й сам колодою лежав у сипняку серед сотні інших. І хто ж вас виходив, на ноги поставив, як не ці ж підгоряни! Одри-ваючи од рота в себе, в дітей своїх чи молока кухлик, а чи й хліба шматок...
І Кандиба нітрохи не перебільшував тодішню скруту. Мимоволі згадавши оце зараз ту пору, як тільки не картав себе подумки за те, що, бувши тоді головою волосного ревкому, сам ще й дозвіл давав продагентам всяким під віник вивозити все з сільських гамазеїв, в тому числі і в Підгірцях. Тому й набідувалися потім. Аж поки — та це було вже десь після великодня,— пустивши під укіс свій перший ешелон із збіжжям для Німеччини, не завезли собі в Підгірці (в той же таки гамазей) пшениці возів десятків зо три. Одну ходку тільки й управились зробити по розгаслій дорозі. То оце й кінчається вже, на тиждень як вистачить, то й добре...
— По інших місцях, кажеш,— одірвавшись од клопітних думок, вів далі Кандиба.— То, може, в інших не так зв'язані руки, як у нас.
Залягла мовчанка. Саранчук почекав трохи — може, хтось попросить пояснення у Кандиби, але потім зміркував, що, певно, була на нараді про це мова і всі, окрім нього, знають, про що йдеться. Тому спитав, щоб і собі знати:
— А чим же зв'язані руки в нас, Лук'яновичу? Коли не секрет, звичайно.
— Та які ж у нас од тебе секрети! В'яже нас передусім наш "лазарет". Адже й зараз не менше сотні — в сипняку та в іспанці — лежать покотом по клунях. Коли б не Хари-тина Данилівна наша, не знаю, що робили б. Хоч "рятуй" кричи. Отож і доводиться весь час...— знайшов таки мовби підхоже слово,— балансувати. Щоб не переборщити.— А як не був певен, що Грицько цілком зрозумів його, то ще додав:— Поки не дуже дошкуляємо німцям, то й вони, бач, не дуже нас чіпають. А інакше...— І вже тепер звертаючись до всіх:— Чи думаєте, велика труднація для них пробитись осю-ди, в Підгірці? Одного полку досить. А ми що виставимо проти них? Коли ж більша половина в загоні — з вилами та косами.
(Продовження на наступній сторінці)