Поки Остап заспокоював сестру, він за допомогою Захарка, бо на неширокій дорозі довелося й задок заносити, розвернувся возом, щоб їхати назад. Вони ще по дорозі домовились з Остапом, що назад Орину та Захарка той повезе сам. А тоді одведе коні на белебень. А якщо батько питатиме, то щоб про поїздку оцю в Підгірці не казав. На вулиці зустрілися, то ото й попросив, щоб одвів коні додому. Бо сам на якісь збори "Просвіти", мовляв, і так уже запізнивсь. Тому, накинувши віжки на люшню, Грицько, щоб не привернути до себе увагу Орини, відступивсь у ліщину і звідти вже бачив, як Остап, коли Орина виплакалась трохи, обнявши за плечі, підвів її до воза й допоміг сісти. Скочив на воза й Захар. І поїхали.
А Грицько довго стояв на місці, аж доки зовсім не стало чути торохтіння коліс по дорозі — розтануло в журливій мелодії далекої лункої пісні.
XVII
А тепер, либонь, можна й собі подаватись додому. Бо що може додати Кандиба йому про Тимоша до того, що знав уже від Уляни та від Захара. Допіру йому таки вдалося перемовитись із ним хоч кількома словами: "То, виходить, все правда про Тимоша?"—"Ой, правда! Ну, хай начуваються! Відтепер правиця моя вже не моя, а Тимошева!" На більше не було вже в них ні часу, ані настрою. Та й яке значення мали тепер якісь там подробиці! Коли важив самий факт — приголомшливий і неспростований. Аж тепер збагнув, що хоч і повірив був Уляні тоді на греблі, але десь в душі ще жевріла надія, що, може, щось не зовсім уторопала жінка та й наплутала. Ні, нічого, виходить, не наплутала. Таки справді немає живого Тимоша. Був — і не стало враз. Як вітром здуло з землі!..
Навмисне неквапливо, раз у раз одмахуючись од зголоднілих кусючих комарів, ліпив цигарку, все ще не знаючи, як йому бути далі, так само спроквола, видобув кресалом вогню і, тільки вже затягтись кріпаком, раптом видихнув разом із димом сам до себе: "Е, нікуди та домівка не дінеться!"
Та й смішно було б: верства якась лишилась до Підгірців. Уже під ногами чимдалі світлішою виступала з темряви дорога в піщаному грунті, і незабаром спереду, поміж стовбурів дерев, забілів пологий піщаний берег річки, і стало чути, як між палями мосту плюскотіла бистра вода.
Перейти міст через Псло166, лише недавно оце настелений новими осиковими дошками — з Кандибиної "лісопилки" і його ж саперами,— бо старий настил через недогляд забрала вода під час весняної поводі, і зразу ж будуть Підгірці, невеличке лісове сільце, що приліпилось під самою горою на високому березі річки. На всю Вітробалчанську волость, а може, й на весь повіт (Зелений Яр з навколишніми хуторами в рахунок не йшов, бо належав до іншої волості і навіть до іншого повіту) тепер це був єдиний населений пункт, де й досі ще не побували німці. І, як здавалось, після одної-єдиної спроби, до того ж не дуже й настійливої (самою розвідкою), вони вже й не мали тепер такого наміру. Принаймні ніщо не передвіщало цього. Тим-то жили підгоряни, а з ними й тимчасові мешканці цих місць, в тому числі й Кан-диба зі своїм партизанським загоном, життям хоч і нелегким, клопітним, але досить безтурботно. Звичайно, на ніч пере-кривали-таки всі дороги через ліс вартовими — ні проїхати, ні пройти. Але поза дорогою не те що розвідка, а цілий полк непомітно провести можна. Якось Грицько отак був і зауважив Кандибі, але той лише плечем здвигнув. "Та хіба ж вони з неба на ліс упадуть! Звідки не поткнуться, то спершу на котресь село натраплять; якщо з півдня, то Вітрової Балки ніяк не минуть. А ти ж у нас навіщо там із своїми хлопцями? Аванпост наш! Затримаєш, поки підоспіємо..."—"Ой, не знаю! Коли ж і десятки гвинтівок нема, а ви поки поромом через Псло переправитесь!"—"Не клопочись! Все буде гаразд!" Проте, як видно, Кандиба намотав собі на вус. І вже ось сьогодні проїжджаючи, Грицько з великим задоволенням помітив і на самому взліссі обабіч дороги по рові свіжо-вириті окопи — з бруствером, з бійницями, і біля хати лісника цілий взвод у заставі, і міст закінчений нарешті. Минулого разу, коли він був тут, лише до середини настелений був, човном перебиравсь.
Останнім часом Грицькові частенько доводилось бувати в Підгірцях, у своїх партизанських справах, то вже добре знав свою дорогу, не блукав і поночі. Зразу ж за мостом, щоб не йти вулицею (не муляти людям очі) звертав на стежину, що в'юнилась по кручі попід городами, щоб за якісь гони, навпроти обійстя діда Вухналя, де мешкає Кандиба, іще раз звернути і вже городом пройти до літнього рубленого будинку, в якому господар сам і не жив, збудованого спеціально для дачників, котрі щоліта наїздили й сюди, в глухі Підгірці,— переважно заповзяті рибалки чи просто великі любителі природи.
Хотів був і тепер піти тією ж дорогою, але щось не дало йому звернути на стежку. Спершу й сам не збагнув, що це було, і лише потім зрозумів, що був то звичайний сором за свою чи не надмірну обережність. Інші не так ризикують, Тиміш, можна сказати, в саме лігво вороже йти не завагався. Так, чого доброго, легко й страхополохом зробитися! І Грицько пішов просто вулицею.
Була ще непізня ніч та й — проти свята, тож на вулиці було людно. Побіля дворів там-там стояли, сиділи на дубках юрбами. І розмова, майже в кожному гурті, що їх минав Грицько, ішла про одне й те саме, як видно, про свіжу новину: про лихо, що спіткало двох партизанів у Славгороді...
Звичайно, йому цікаво було б послухати, що говорить про цю подію народ, але не варто було привертати на себе увагу, та й хотілося вже чимскоріш побачитися з Кандибою, який то напевно знає все, як воно було насправді, без будь-яких вигадок. Тому йшов собі не спиняючись, скаже "добривечір" та й помине гурт.
Як дійшов до майдану з рубленим громадським гамазеєм в центрі його (а більше ніяких громадських будівель і не було в селі), звернув ліворуч. У третьому дворі й мешкає Кандиба. Підійшов уже був до перелазу, але в цю мить з дубків під тином схопився оружний чоловік і заступив дорогу. Незнайомий Грицькові. Та й він Грицька, як видно, бачив уперш.
— Ти куди?
Грицько сказав, що має справу до Кандиби.
— Ну то посидь. Не до тебе зараз йому. Наказано нікого не пускати. Нарада в нього.
— Щось затяглась. Немилке, видно, мило,— докинув з дубків напарник вартового. Принаймні так подумалось Грицькові, і він вже намірився був поспитати його, про яке мило йдеться, але, приглянувшись, зрозумів свою помилку і вчасно стримавсь. Щоб той не впізнав його по виду... Якщо не встиг іще пізнати по голосу.
(Продовження на наступній сторінці)