Авжеж, це був Гусак Павло, недавній його односелець, приймак Пріськи Забари, що жила на тому ж, де й Саранчуки, кутку села — на белєбні. Проте, як це не дивно, але впротяг усіх цих років їм майже не доводилось стикатись за винятком... але до цього дійде мова. Бо женився він і перебрався у Вітрову Балку до тестя перед самою війною, потім обидва без малу не чотири роки були на війні, а коли Грицько в грудні минулого року вже повернувся з війська додому, Гусак все ще служив у гайдамаках, в курені полуботківців,— спершу в Полтаві, а потім у Славгороді. Аж доки не роззброїли його, тоді ж як і всю чоту Корнія Чумака — в знаменний день розподілу вітробалчанами поміщицького майна. Відтоді й не стало Гусака в селі. Перебрався у свої Підгірці, де й жив увесь час у батьків — якщо вірити Прісьці,— але скоріше всього "козакував", мабуть, і далі в тих же гайдамаках. Бо чого б же всю зиму просиділа Пріська у своїх батьків? її пояснення тим, що, либонь, розлютився страшенно чоловік на неї тоді за її тодішню витівку з ним, мало кого переконувало. Не такий він йолоп, щоб не розуміти, що за нього ж, за його дурну голову дбала вона, сховавши тої ночі, за порадою Артема Гармаша, поки чоловік спав, і зброю його, й навіть чоботи, щоб не дати йому нікуди з хати вихопитись. Бо інакше міг би й на кулю напоротись. Артем тоді її отак прямо й попередив, що коли спробує в Чумаківку до своїх пробратись, то куля його й на коні спобіжить. Пообіцяла Пріська. Проте для більшої певності Тиміш Невкипілий, тодішній командир червоногвардійців, ужив іще й своїх запобіжних заходів на той випадок, якщо Пріська сама не вправилася б чи просто не додержала б своєї обіцянки. І доручив був якраз Грицькові як найближчому сусідові що добре знав усі ходи й виходи на Забариному обійсті. Порадив прихопити з собою когось із своїх хлопців на підмогу собі та й обеззброїти Гусака і взяти під домашній арешт. Удвох із Козирем Грицько й подався на свій белебень. У Забари, як і по всіх хатах, світилося, і двері вже були не на засові. Тихенько вони зайшли до хати й побачили таку картину: посеред хати, одягнений в шинелю і навіть в шапці, але босий, стояв Гусак нетерплячий перед своїм тестем, старим Забарою, що, сидячи на лаві, знехотя стягав з ноги чобота. Побачивши на порозі оружних, обидва завмерли в напружених позах, а Грицько, збагнувши все одразу, сказав до Гусака: "Ти що ж це серед білого дня чоловіка грабуєш?! У гайдамаках напрактикувавсь? Ану, віддавай зброю!" Гусак сказав, що зброї у нього ніякої нема. Бо приїхав у гості до жінки беззбройний. А не вірите, шукайте! "Та труснемо. Аякже!— до Пріськи, що поралася біля печі:— 3 якого кутка, господине, дозволиш почати?" Тоді Пріська, не мовивши слова, накинула свиту на плечі й кивнула головою Гриць-кові йти з нею. У повітці з купи околоту дістала гвинтівку і шаблю, потім вивела з хліва верхового коня, і поки Грицько сідлав його, відчинила ворота. Виїжджаючи з двору (Козир залишився стерегти арештованого), Грицько сказав Прісьці: "А немов з кулаками сунеться..."—"Хай тільки спробує!— не дала й фрази докінчити.— Так і загуркотить із хати!" І дійсно, того ж таки дня — щоправда, невідомо,— з гуркотом, чи, може, й тихо, але зник Гусак із села. Наче корова язиком злизала! І надовгенько. Аж повесні, коли вже прийшли німці, з'явився й він у Вітрову Балку. Грицько тоді й дома вже не жив, чинбарив у Зеленім Яру. І ото приніс якось Дудка Лука з нічної мандрівки до своєї Дарини в село разом з іншими сільськими новинами і цю: забрав Гусак Пріську до себе в Підгірці. Ну, забрав то й забрав, чи його це обходило! За своїм клопотом згодом і зовсім забув про них. Тим більше, що за весь час, відколи вже, до партизан вступивши, став бувати в Кандиби, жодного разу ні з Гусаком, ні з Прісь-кою не здибувався в Підгірцях. Приходив завжди, як споночіє вже і не вулицею, а городами нишком. Тим-то несподівана зустріч із Гусаком оце зараз Грицька навіть трохи зкепо-коїла. Не те щоб він боявся його. Іще з тої торішньої зустрічі з ним знав, хто за їден. Не з тих, що й на рожен згарячу ладен полізти. Але зробити капость якусь потайки цілком здатен. І напевно зробить — на віддяку за оте приниження його козацької гідності, якої зазнав од нього того зимового ранку. Яку капость? Та шепне вітробалчанській поліції про його оці одвідини Кандиби, і вже, клопоту не обберешся! Отож Грицькові так і не хотілось, щоб Гусак упізнав його. Надумав уже мовчки відійти собі геть, десь поблукає з годину та й знову навідається сюди. А на той час, може, Пріська зажене чоловіка до хати спати. Хотів і не міг зрушити з місця. Як і тоді, на мості, не пустив його сором. Серце раптом сповнилося обуренням на себе і якогось нерозважливого чи навіть просто безрозсудливого зухвальства. Грицько ступив два кроки й сів на дубках рядом із Гусаком.
— О!— удав здивування.— А я тебе, Гусаче, і не впізнав одразу.
— Розбагатію, значить!— відповів Гусак.
— І хто б казав!— обізвався від перелазу вартовий, затим підійшов і теж сів на колоді, прилаштувався до Гриць-кового кисета.—"Розбагатію". Та в тебе й зараз грошей — кури не клюють!
— А ти лічив?
— Не хитра штука й полічити!— Він помовчав, поки зліпив цигарку, і мовив далі:— Щомісяця разів зо два у город мотаєшся? Мотаєшся. З продуктою всякою, а звідти — з товаром. Самих голок скільки за цим разом привіз? Та хусток, та печатного мила?.. А що не голка то й крашанка, що не брусок мила — то й грудка масла, а то й кусок сала. Бо ж яка дівка вистоїть перед такою спокусою! Не поцупить крадькома од батька-матері з бодні.
— Е, не заздри, Свириде,— сказав Гусак, клацнув запальничкою — дав прикурити обом.— Хрінова тепер комерція. Саму їзду взяти. Поки до Полтави тії доберешся... Та ще ж як! Коли не на дашку вагона, то на буфері. На вітрі, на протягах. У вагон же — сипняку страшно, та хоч би й відчаївся — не пропхнешся... Ні, нема чого заздрити.
— А я не заздрю. Хіба не бачу: од самої весни через оті протяги з чиряків не вилазиш!
— Отож. Та й у самій Полтаві — ідеш по вулиці, а душа в п'ятах. Кожного німчури страшно: а що, як запідозрить лісовика в тобі, бо в документі ж видно з якої волості. На всю губернію "слави" вже зажила. Доведи йому, що ти — не верблюд. Ні, треба з цим ділом кінчати. Побалувався трошки...
— Ось не бреши!— добродушно сказав Свирид.— А рублену комору для чого ж будуєш? Як не під крамницю. Нащо — дверима на вулицю?— кивнув головою назад себе.
— То це твій двір?— чомусь здивувася Грицько.
— Батьків поки що. А ти чого до нас забився? До Кандиби?
Грицько, ще підходячи до колодок, передбачав таке запитання, але на відповідь нічого кращого не зміг придумати. Не до Кандиби, мовляв, а до Цибулька. За довідкою. Бо всі ж ревкомівські архіви сюди вивезли. Загубив батько квитанцію про сплату грошей в Земельний комітет за дерево, вивезене з лісу взимку. І тепер волость вимагає, щоб повернули все дерево. Або квитанцію пред'яви. Не знаю, чи зарадить біді Цибулько.
Хто зна, чи повірив Гусак йому, але сказав:
— Ну а чого ж. Напише, печатку поставить. А помітить заднім числом. Але стривай, чого ж мені Пріська казала...— і обірвав мову, насторожився. Прислухався й вартовий, потім схопився з місця й одійшов до воріт.
У дворі почувся гомін, далі високий тенорок гукнув: "Свириде, відчиняй ворота!" Вартовий відчинив ворота. За хвилину з двору виїхала парокінна тачанка, повна людей. Двоє сиділо на задньому сидінні, двоє — на передку, поруч із кучером сидів оружний з гвинтівкою, затиснутою між коліньми. Завернули в бік майдану.
Біля воріт лишилося двоє, і обох Грицько одразу ж упізнав — і цибатого Кандибу, й присадкуватого власника тенорка Цибулька, колишнього секретаря волосного ревкому, що зараз був при Кандибі водночас і за ад'ютанта, й за начальника штабу. Вартовий щось неголосно доповів їм. "Де ж він?"— спитав Кандиба.
А Грицько вже підходив до них. Поручкався з обома.
— Дуже до речі,— сказав Кандиба, але в голосі не чулося звичної для Грицька привітності.— Л то вже мав би гінця завтра слати.
— А що таке?..— насторожився Грицько.
— Партійні збори призначено на завтра вранці. Спільні обох фракцій. А потім — збір всього загону. Про нещастя з Невкипілим Тимошем чув?
Грицько сказав, що зустрів Захара з Ориною по дорозі сюди. А до того чув від вітробалчанської жінки. Вернулась сьогодні з города. Проте душа й досі не хоче віри йняти.
— Ну як же воно трапилось, лихо отаке?!
— Еге ж, як! Хто ж із нас був при тім!— І вже рушивши з місця:— В самого голова як не репне од думок, а нічого не можу второпати — як воно скоїлось!
— А ці, що приїздили?
Кандиба навіть зупинився вражений, глянув пильно на Грицька.
— А ти це звідки взяв? Ну... що вони могли більше за нас про Тимоша знати? Звідки ти знаєш, хто це був?
(Продовження на наступній сторінці)