Після цього вискочив з церкви, сів на коня, і викрикуючи на весь голос цю тривожну фразу, пронісся, мов вихор, через усе місто до казарм.
В одну мить церква спустіла. Незважаючи на чини і ранги, офіцерство юрмою висипало з дверей і зразу ж розбіглося. Вістові, що стояли з кіньми за церквою під час служіння, подали своїм офіцерам коней. На коня підсадили опасистого генерала, і він в оточенні ад'ютантів і офіцерів поскакав також у бік казарм. Не минуло й години, як із казарм у повному озброєнні, зі шкіряними турністрами за плечима, вирушив останній батальйон піхоти — залога Теребовлі. Ця частина п'ятнадцятого полку складалась переважно з українців. Були там поляки і чехи, але в невеликій кількості. Всі солдати одягнуті в нові мундири і шапки, обвішані бляшками. Микола показав на них товаришеві:
— Дивись, побожні черниці встигли побувати і в казармах.
— Патріотизм, гідний наслідування, — усміхнувся іронічно Михайло.— Але,— додав він,— судячи по настрою солдатів, вони не дуже вірять у чудодійність сувенірів.
У солдатів справді був дуже не бойовий вигляд; у декого блищали на очах сльози. Сотня, що якраз проходила повз товаришів, співала церковну пісню "Назарета любий цвіте". Цю пісню звичайно співали під час бого-служень у церквах. Любили її старі баби, бо вона була тягуча, жаліслива, сльозлива; співали її також старці на папертях церков, гнусавили лірники. Чомусь саме цю пісню вибрали собі австрійські вояки. Чи був це аванс небу? Як би там не було, звучала вона у них зовсім заупокійно.
— Ти чуєш? — спитав Микола товариша.
— Чую. Тут видно роботу Пухнацьких.
— Мені здається,— сказав Микола,— що армія, яка іде з такими піснями в бій, перемогти не може.
Увечері товаришів чекала нова несподіванка. У місто пригнали російського полоненого. Провели до штабу, але що там нікого не застали, привели у єдине в Теребовлі місце, де можна було завжди застати офіцера, тобто в кав'ярню. За старих мирних часів ця установа була своєрідним офіцерським клубом. Тут пили каву і міцні напої, грали в карти, більярд. Зараз там теж сиділо кілька військових, але уже не таких безжурних, як колись, і не за карточним столом. Що це за офіцери, конвоїрів не цікавило. Треба ж було полоненого кудись здати. Де цього бідного солдата піймали чи сам у полон заблудився, ніхто не знав, проте сенсація була величезна. Перший раз в житті люди бачили ворожого солдата. Правда, цей "ворог" так самісінько говорив, як і мешканці Теребовлі, тобто чисто по-українськи, але шинель на ньому була сіра, і замість синюватого френча — гімнастьорка кольору хакі, та ще замість обмоток мав на ногах чоботи. Це була несподіванка, бо про російську армію йшли чутки, ніби вона мало не гола й боса,, а щодо зброї, то й казати нічого. Справді ж, рушниця в солдата була відмінна від австрійської, ремінь мала гірший, а дірка в прикладі була наче не за зразком, а самочинно видовбана. Словом, не так, як в австрійській рушниці. Проте кулі були гострі, австрійські ж — тупі. Це трохи лякало обивателів. Говорили, що це куля дум-дум, тобто розривна. І цей полонений солдат, який нічим не був винен, що кулі в його державі гострі, викликав мимоволі неприязнь у багатьох глядачів, які зібралися великою юрмою довкола нього. Можливо, дехто уявляв таку кулю у власному тілі, і деякі з тих, що юрмились довкола солдата, раділи, що вони в цивільній одежі і їм безпосередньо вона не загрожує. Тоді ця хвилинна неприязнь до "ворога" уступала місце байдужості. Видовище закінчилось, як полоненого повели в кав'ярню. Офіцери наказали привести його до себе, щоб мати уяву, як виглядає живий противник, з яким вони незабаром зустрінуться на полі бою. Після того, як полонений зник у коридорі, цікаві розійшлися.
— Що ж, може, досить на сьогодні? — спитав Микола товариша.— Надивились тут усяких чудес, і треба рушати додому, розповісти про те, що бачили і чули.
— Сьогодні вже й додому? — здивувався Михайло.
— А чого ж чекати? *
— До легіонів ти категорично не записуєшся?
— Більше ніж категорично. Навіть не думаю.
— Не піду туди і я. До біса! — сказав по деякій задумі Михайло.
— І правильно зробиш.
— Я маю чудову ідею,— сказав захоплено Михайло.— Ти підеш до мене на ніч, увечері ми поспіваємо трохи, побавимось. У нас в селі є гарні дівчата, і хлопці непогані, багато твоїх знайомих, а завтра повернемось до Теребовлі. Додому тобі все одно далеко, та й утомився за день.
— До тебе теж не близько.
— Рукою подати. Уже ж не те, що до тебе.
Микола довго думав, але нарешті погодився. Посидіти вечір у молодому товаристві, якого він давно позбавлений, могло бути і приємним, бо додому справді задалеко, він був утомлений, а не уявляв, що і один день може заважити.
— Запрошення приймаю, але з тією умовою, що ти колись завітаєш до мене,— сказав він.
Михайло обіцяв, що обов'язково колись зайде. Друзі скоро минули добре знану зелену гірку, на якій стояло кілька одиноких дерев, немов сторожа міста, і вийшли на дорогу, що вела в Михайлове село. На сході раптом загриміло. Хлопці оглянулись. Небо було чисте.
— Що це, грім?
— Щось не те, небо наче чисте.
— Невже почалось?
— Видно, почалось. Ти боїшся? — спитав Михайло.
— Страшно. Що буде з нами? Війна може зламати все наше життя.
— А може, поправить, хто знає?
— Цього не вгадати.
Хлопці замовкли, прислухались.
— Знов ударили гармати,— промовив Микола.— Видно, добра каша заварилась! Чому ж я не вертаюсь додому, а йду кудись далі?
— Не журись, завтра будеш удома. Микола заперечив:
— Тепер уже нічого певного не можна сказати.
7
Другого дня вранці Микола вертався до Теребовлі. Ніч проспав спокійно і відпочив після вчорашнього повного вражень дня, але вечір, як обіцяв Михайло, не був ані. приємним, ані веселим. Артилерійські постріли на кордоні нагнали паніку на народ. Пішли найрізноманітніші чутки, одна за одну страшніші, одна за одну безглуздіші. Говорили про звірства "москалів". З'явились "очевидці". Вони оповідали, що війська палять села, убивають чоловіків, вирізують жінкам груди, дітей надівають на довжелезні багнети; в бою на багнети нашим не витримати, натиску. Таке говорили. Та ще йшли чутки про те, що Росія має полки чорних людей чужої віри, яких самі росіяни бояться, і ось ці полки йдуть в першій лінії на Галичину.
Люди брали найнеобхідніше в дорозі і готувались до втечі, коли б на фронті трапилась невдача. *
Наслухавшись таких страхіть, Микола вирішив поспішити додому. Адже й туди могли долетіти такі чутки. Сам він не дуже вірив їм і був певний, що й батьки його в такі нісенітниці не повірять, та все ж у ці неспокійні дні хотілось бути разом з родиною.
У місті застав такий же панічний настрій, як і в селі. На обличчях громадян видно було розгубленість. Крамниці пустували, власники їх сиділи на порогах і навіть не закликали прохожих досередини.
Дійшовши до церкви, біля якої ще вчора відбувалась муштра малолітніх українських легіонерів, майбутніх "оборонців" Австрії, а в ній самій — відправа для штабу теребовельської залоги, Микола побачив, що зі східного боку міста, з району кладовища, показались на дорозі якісь люди. Спершу подумав, що то похоронна процесія, але зразу ж переконався, що помилився: люди йшли і їхали, а попереду бігли череди овець, брели корови, густо піднімаючи дорожню пилюку. Зацікавлений незвичайною картиною, Микола став на розі вулиці, чекаючи, коли ця строката юрма порівняється з ним. Чим ближче вона підходила, тим більше переконувався парубок, що це біженці, перші біженці з прифронтової смуги. Мов гірська вода, що після зливи вийшла з берегів і, ревучи, котить перед собою каміння, деревину, все, на що наткнеться на своєму шляху, так текла людська ріка, женучи перед собою худобу, що ревла, бекала, іржала і пливла, пливла без упину.
Утікали с£ляни з прикордонних сіл. Більшість — вигнана з насиджених місць самим австрійським військом, меншість — зі страху перед ворогом, залякана тими, що втікали через їх села. Куди прямувала ця людська маса? З чим утікала? Навіть багатші і ті везли замість добра самий дріб'язок, що похапцем вдалося взяти на віз, а бідні йшли лише з тим, що мали на собі, а щонайбільше з тим, чим нав'ючили корів. Ці добрі тварини, спотворені мішками, клунками, гримлячи бляшаним посудом, доповнювали жалюгідне видовище.
"Чим люди годуватимуть всю цю живність? — думав Микола.— Чим харчуватимуться самі сьогодні, завтра, через тиждень, місяць, а може, рік? Чи ці люди думали про це, коли зривалися з рідних місць? Вони ж не перелітні птахи?.."
Повз Миколу пройшов високий, худий, кривий на ногу чоловік, ведучи за руку малу дівчинку років десяти. Миколі кортіло саме його спитати, куди йде? Він підійшов до біженця і, пройшовши з ним кілька кроків, почав розпитувати, чому втікає.
— Вішають, стріляють,— сказав високий чоловік і більше не хотів говорити.
Микола не повірив. Він почував, що біженець передав чужі слова, що він охоплений загальною панікою, подібною до психозу.
Хто бачив очі того одинокого полоненого, чув його мову, не міг повірити. Деякий сумнів викликало тільки те, що Росія складається не з одних слов'ян, на її території живе більше сотні націй; це він знав з географії. Серед них могли бути й такі, про них саме могли йти такі поголоски.
(Продовження на наступній сторінці)