Одначе прогнози Гаєвського щодо швидкого кінця війни не справдились. Виявилося, що мало прочитати з підручника історію і географію Сербії. Щоб робити передбачення, потрібно мати ширші погляди нахвітову політику взагалі, треба знати інтереси і сподівання ще інших держав, не тільки зайнятих у війні безпосередньо; слід, нарешті, розуміти мову світової дипломатії, а всього цього Гаєвський не знав. Він думав, що війна виникла через убивство Франца-Фердінанда, а це було тільки приводом до війни,— причини крилися глибше.
Першого серпня телеграми сповістили, що 28 липня Австрія, а згодом і Німеччина оголосили війну Росії. Ці звістки були прийняті в народі зі смутком і острахом. Всі газети виходили збільшеними тиражами, рясніючи величезними заголовками, повні найсенсаційніших відомостей. Газети нападали на Росію за те, що вона взялась допомагати Сербії, кричали про миролюбність австрійського імператора і віроломність російського царя. Пророчили швидкий розпад Російської імперії, пригадували наслідки російсько-японської війни, називаючи Росію велетнем на глиняних ногах. Польські часописи заговорили про виділення Польщі в самостійну державу, а в наступні дні закликали до утворення легіонів із добровольців, що під захистом Австрії мали здобути собі Польщу.
В патріотичному чаду заметушилась значна частина польської молоді. Легко сказати — самостійна Польща! Почали зголошуватись в армію добровольці. Польські ксьондзи виголошували в костьолах гарячі промови, кінчаючи їх закликом до молоді вступати в легіони.
Українські націоналістичні газети почали й собі вголос мріяти про "самостійну" Україну під скіпетром Габ-сбургів і теж заговорили про легіон, вважаючи, певне, що нема нічого легшого, як організувати легіон, підпорядкувати його загальному командуванню австрійських генералів і... відірвати Україну від Росії. Тим більше, що знайшовся навіть претендент на український престол, Вільгельм Габсбурзький, що потім уже, як ті легіони було сформовано і перетворено в армію січових стрільців, прийняв собі псевдонім Василя Вишиваного, від со-рочки-вишиванки, яку демонстративно носив, підлабуз-нюючись до українського народу. Він почав відразу ж вивчати українську граматику, мову, звичаї. Підготовка до ролі українського правителя йшла солідно.
Одного ранку пошта принесла листа, в якому Миколі Гаєвському пропоновано прибути до Теребовлі і вступити до військового загону — складової частини майбутньої української добровольчої армії. Про січових стрільців тоді ще ніхто не знав. У цьому листі-відозві було сказано, що до загону мають зголошуватись допризовни-ки-українці віком від 17 до 20 років. Неявка ввгіжати-меться дезертирством і зрадою національній справі. Підписано було: "Комітет".
Микола прочитав і гірко усміхнувся:
— Ось вам і кінець війни, яку хотіли закінчити за три місяці. Ні, братці, ще й початку як слід не було. "Комітет"?! Цікаво, хто в цім комітеті? Хоч і не трудно вгадати: піп, суддя, адвокат Юркевич. Хто ж інший? І хто їх уповноважив такі відозви писати і творити якісь загони? Хто? Як ви думаєте, тату?
Схвильований, Гаєвський ходив по хаті. Відколи оголошено війну Росії, він цілком розгубився. Всі його прогнози пішли нанівець, у новій ситуації він цілком перестав орієнтуватися. Знав, що на кордонах Австрії стоїть велика ворожа армія, а це всього сорок кілометрів від його оселі. Козаки могли прискочити сюди за кілька годин. Він багато читав про козаків, про їх доблесть і звірства і боявся їх. Він щиро вірив у непереможність австро-німецького війська, вірив у його технічні вдосконалення, але вже в серце закрадались сумніви. А хто знає? Глянеш на цю Росію на карті — аж страх бере,— їй кінця-краю не видно! Австрія проти неї — плямка на хустині. В уяві воскресла поразка Наполеона, його втеча з Росії. Все це робило враження, все це породжувало сумніви...
На синове запитання він уже не знав, що відповісти.
— Я думаю, що ти маєш рацію,— відізвався нарешті, розбуджений з задуми.— Ясно, що в комітеті тім пани, які не мають синків допризовного віку, а в кого і є син, той не дасть його на забій добровільно. Я не знаю, як тобі бути!
— А я знаю,— сказав раптом Микола.
— Ти нікуди не підеш, правда? — випередила сина мати, боячись, щоб він не погодився піти.
— Я воювати за Австрію добровільно не піду,— сказав він твердо.— В ніякі легіони не вірю, теребовель-ську витівку вважаю за дитячу забаву, проте...
— Що проте? — злякалась мати.
— Проте до Теребовлі піду, треба ж подивитись на комедію. Це ж історична комедія.
Другого дня вранці за церковною огорожею, де було призначено збір добровольців, Микола застав чоловік двадцять молодих хлопців, теж викликаних сюди. Це були переважно гімназисти п'ятих-шостих класів, у своїх формених мундирчиках із золотими пасочками на комірцях. Було й кілька цивільних молодих людей. Тут він побачив товариша по гімназії Михайла Лукаша. Микола зрадів. Михайло був розумний, дотепний хлопець, співак і музикант, з ним було завжди приємно і весело.
— Давно ти тут? — спитав Микола.
— Другий день.
— Також на запрошення комітету?
— Звичайно.
— Що ж тут робиться?
— Муштруємось. Ось зараз прийде інструктор, і почнемо муштру. Триває це годину-дві, а потім байдики б'ємо.
— А де їсте, спите? — питає Микола.
— їмо в благодійній кухні, якою завідує наша відома патріотка пані Пухнацька, а спимо поки що в школі, на соломі, згодом, кажуть, будуть сінники і, може, навіть ліжка,— відповів, усміхаючись, Михайло.
— І все це серйозно? — дивувався Микола.
— їй-богу, не знаю, здається, що ні. Мені здається,— він підійшов ближче,— що скоро москалі дадуть їм та-ких легіонів, що своїх забудуть.
— І я так думаю і сюди вплутуватись не маю наміру. До речі, щось тут попівських синків не видно,— не переставав питати Микола.
— Чого захотів! — відізвався Михайло.— Добре, що свого репетитора прислали.
— Ти про кого?
— Про репетитора синів отця Кубрака.
— Де він?
— Ось вийшов зараз із-за дерева.
— Що й казати, патріотичний вчинок! Замість себе наймита післали. Не для панів ця справа,— сказав Микола, показуючи на групку новобранців, яка після перепочинку почала знов марширувати.
— Чого захотів! — відізвався Михайло.— Вони воліють менш небезпечні заняття, як от гру в карти; та й забави зі служницями далеко цікавіші, ніж військова муштра... Ти вже йдеш? — спитав він, бачачи, що Микола збирається відходити.
— Йду і тобі раджу йти зі мною,— відповів Микола.
Михайло подумав.
— А справді, маєш рацію,— сказав він.— Мене навчили ходити, як мав я півтора року. Чого мене має переучувати якийсь фельдфебель?
І вони пішли, щоб більше сюди не повертатись.
6
У місті був надзвичайний рух. По вулиці сновигали тисячі людей, як у відпуст, що буває тут два рази в році: на Івана Купала і на Ганни. На державних установах майоріли австрійські чорно-жовті прапори. На станції ревли паровози — там щокілька годин відходили ешелони на схід.
Микола подався на вокзал. Тут також панувало небувале за нормальних спокійних часів пожвавлення. Маленький вокзал був переповнений військовими. В залах стояли і сиділи в повному озброєнні солдати і підофіцери, чекаючи своєї черги для від'їзду на фронт. По перону бродили офіцери, черниці якогось невідомого чернечого ордену в своїх довгих чорних сукманах і білих накрохмалених косинках, що щільно облягали їхні ситі лиця, і пані-патріотки. Черниці носили в торбинках об-разки релігійного змісту та бляшки із зображенням архангела Гавриїла, що мечем поражає змія; цими святощами вони обдаровували солдатів, які їхали на фронт. Бляшки радили чіпляти до шапок, а образки тримати на грудях. Сувеніри мали охороняти воїнів від ворожих куль, як панцирі.
Микола побродив по перону, а коли поїзд рушив, повернув знову до міста. Не пройшовши й ста кроків, побачив Михайла, що поспішав на вокзал.
—■ Куди ти? — зупинив його Микола.
— На ешелон хотів подивитись.
— Запізнився, поїзд відійшов,— сказав Микола.— Єдине цікаве, що міг би побачити, це новий і досить оригінальний вид зброї, яку прийняв австрійський уряд на озброєння армії.
— Що саме? — здивувався Михайло.
— Святі образки. Михайло не зрозумів.
— І бляшки.
Михайло стояв, усе ще не розуміючи, про що йде мова.
Микола оповів, що бачив на вокзалі.
— Я бачив інше,— сказав Михайло, вислухавши товариша.— Зараз у церкві йде відправа на честь якогось Габсбурга. Повна церква офіцерні й війська, від порога до вівтаря м'які фотелі, позбирані від усіх багатих мешканців міста. На тих фотелях сидить вищий командний склад. Ходім побачимо, як будуть виходити із церкви ці військові світила. Кажуть, є там і один генерал, подивимось. Служба, мабуть, буде не довга, Пухнацький її швидко відкалатає, бо йому за неї не заплатять.
Одначе отцю Пухнацькому не довелось відслужити службу божу. Не встигли приятелі дійти до церкви, як із-за рогу вилетів на коні улан — вістовий якогось штабу. Він зупинив коня біля церкви, кинув поводи вартовому жандармові, що стирчав коло порога, не пускаючи нікого всередину, і, влетівши до церкви, на весь голос крикнув:
— Росія в Сатанові!
(Продовження на наступній сторінці)