Микола в гімназії належав до таємного гуртка, що складався із гімназистів старших класів. Цей гурток ставив собі за мету підвищувати політичну освіту своїх членів. Гуртківці мали досить велику бібліотеку, що містилась у помешканні голови гуртка. Гімназист-голова, кінчаючи гімназію, передавав головування і помешкання з бібліотекою молодшому. Так воно тягнулося десятиліття. В бібліотеці, крім української класики, були деякі праці Маркса і Енгельса в перекладах на українську і польську мови, Дарвіна, брошури українських письменників Франка, Павлика і Драгоманова, книги польських прогресивних письменників-демократів, взагалі твори, офіційно заборонені в гімназії. Кожен гуртківець мав обов'язок раз на рік підготувати і прочитати в гуртку реферат на літературну або політичну тему. Після реферата йшли обговорення, дискусії. Частина гуртківців виносила велику користь з приналежності до гуртка, більшість же трималась його тільки заради самої романтики підпілля, заради таємничості усієї справи. Микола не належав до керівного ядра, але читав книжки і акуратно відвідував збори. Прочитавши в п'ятому класі "Боротьбу віри з наукою" Дреппера, він став завзятим атеїстом, а наслухавшись рефератів про додаткову вартість, про діалектику природи, а вдома пі# час вакацій — різних соціалістичних гасел від дядька Віктора, студента віденського лісного інституту, Микола вирішив, що він соціаліст. Одначе у нього не було ще глибокого розуміння цієї великої ідеї. І саме це було причиною, що він так і не закінчив як слід розмови з братом, бо не міг докладно пояснити, чому виникають війни і чому одні люди примушують інших воювати і умирати на війні, а самі залишаються збоку.
— Ну що ж, ходімо,— сказав Микола.
Євген негайно погодився. Він ніколи не перечив старшому братові і дорожив його дружбою.
4
Лісничівка, до якої поспішали хлопці, лежала серед невеличкого чотиристаморгового 1 лісу, що належав зубожілому польському графові, після смерті якого управління рештками майна перейшло до рук кузена його вдови, шляхтича Смяловського, пияка і скандаліста, людини без професії і певних занять. Він поволі доводив усе господарство до повного занепаду.
Щоб зрозуміти, що собою являла лісничівка та її мешканці того часу і яке значення вони мали для родини Гаєвського, треба про це розповісти докладніше.
Лісничівкою називались два житлові будинки: стара, крита соломою, ліплянка, що складалася з трьох кімнат,
1 М о р г — 0,5 га.
кухні, комірки, сіней і ганку, в якій починав свою службу лісничого і уже дослужував сороковий рік дід Миколи та Євгена, батько їхньої матері Іван Яворенко, і новий будинок, цегляний, недавно побудований, куди мала переселитись із старої ліплянки родина Яворенків і яку несподівано зайняв шляхтич Смяловський. Між цими двома домами виникла і тривала тепер прихована війна. Перед старою лісничівкою росли три величезні груші. За будинком був невеличкий сад, збоку до нього тулився город, за городом — пасіка. Навпроти дому оддалік стояла велика кам'яна стайня, у якій дід тримав четверо коней, кілька корів та свиней. В ній доживав віку і старий кінь Смяловського. В одну лінію із стайнею стояла стодола, за стодолою — тік і другий город, на якому сіяли звичайно коноплю. Проти стодоли — комора, за коморою кошниця на кукурудзу. В одному куті пасіки стебник для зимівлі бджіл, в другому, під грубезним дубом, невеличка дерев'яна хатка пасічника з віконечком у ліс і дверима на пасіку, що називалась будкою. Оцю будку і облюбували собі дідові сини для житла під час вакацій. В ній і застали їх племінники Микола й Євген.
Хлопці були зустрінуті радісними окриками, які швидко змінились здивуванням і смутком. Дядьки просили хлопців докладно розповісти все, що ті знали про війну. Але що вони могли знати? Микола переповів ще раз почуте від батька, а Євген додав, що в селах, через які вони переходили, вже промчали перші підводи з мобілізованими.
— А наші уже знають, що сталось? — спитав дядько Осип.
Микола заперечливо похитав головою.
— Ми не казали, боялись,— пояснив Євген.— Спершу побігли до вас.
Але вдома вже і дід, і баба знали, і так само, як Євген їм, вони боялись сказати про це синам. Тільки що розповів їм про все поліцай, присланий спеціально з села. Від пасіки всі гуртом рушили до хати. На ґанку сидів поліцай і їв груші.
— Чули, панове? — спитав він, встаючи з лавки і вклоняючись.
— Про що?
— Про війну, про мобілізацію?
— Чули.
— Тоді розпишіться, прошу, що читали.
Поліцай подав папірця, і дядьки на ньому розписались.
Почалися збори. Ніхто не знав, що брати з собою в дорогу, чого треба, чого не треба. В мобілізаційному листку пропоновано мати запасну пару білизни, рушник, кухлик і ложку, а також харчів на добу. Але всім здавалось, що цього замало. Баба пакувала в рюкзаки їжі на тиждень, білизни по кілька пар. Дядьки просились, запевняли, що все це не потрібне, але даремно — баба робила своє. Дід ходив з кутка в куток, розгублений, мовчазний, можливо, молився нишком. Ніхто не плакав. Баба дуже рідко плакала взагалі. Внуки ніколи не бачили її в сльозах, а дід, колишній солдат і учасник австрій-сько-прусської війни 1866 року, тримався так, як, на його думку, повинен був триматись старий солдат. Усі намагались робити добрі міни, а кожний про "себе думав: чи доведеться ще зійтись усім хоч раз у житті? Одна баба не уявляла, що може бути інакше. Вона знала, що на війні ранять, убивають, але щоб загинули її сини — не припускала.
Увечері виряджала дядьків уся родина. Приїхали Га-євські. Тепер уже плакали всі. Втирала скупі сльози баба, плакав дід, бувалий солдат. Дядьки, винувато усміхаючись і водночас ковтаючи сльози, сіли на віз. Коні шпарко рушили з місця, і колеса покотилися по сухій, утертій дорозі, по тих самих місцях, по яких ще минулої ночі ці два молоді чоловіки, що їхали зараз захищати Австрію, гуляли, безжурно розмовляли, сміялись і гадки не мали, що через кілька годин їх чекає гірка розлука.
Збірним пунктом, куди мали з'явитись дядьки, була Теребовля, старовинне повітове містечко. Туди вони зараз тримали путь.
5
Минули дні, газети сповіщали про великі перемоги Австрії. Війська просувалися в глиб Сербії, налили села, міста, нищили посіви на полях, в тилу ж Австрійської держави війни не відчувалось. Кого могло турбувати, що сербські селяни залишаються без хліба, що їхні діти попухнуть з голоду, що тисячі залишаться без дахів над головою? "Хай би були не вбивали наступника австрійського престолу! Кара мусить бути",— так думав пересічний обиватель Австрійської імперії.
В домі Гаєвських життя текло по давно заведеному порядку. Про війну говорилось, як про щось далеке і незрозуміле, як про колишню війну русько-японську, бо вона, мов далека буря, шаліла десь там, на Балканах, яких ніхто ніколи не бачив і дуже мало знав. Взагалі цю війну вважали за мало серйозну і чекали швидкого кінця.
— Довше трьох місяців війна тривати не може,— впевнено говорив тепер Степан Гаєвський.— На більший час ресурсів не вистачить ні в одній державі.
Це була його улюблена формула; серед місцевого громадянства він вважався знавцем політичних справ. Тепер, маючи більше вільного часу, пильно читав щодня газети, крім того, вивчав історію та географію Сербії і прийшов до цього висновку свідомо.
Його дружина лякалась і такого терміну. Для неї і три місяці було занадто довго.
— Не забувай, що там мої брати,— говорила вона, неначе чоловік міг припинити війну швидше.
Чоловік заспокоював, твердячи, що за братів нема чого хвилюватись.
— На першій лінії воюють регулярні війська,— говорив він переконливо, хоч сам ніколи в армії не служив і цілком не розумівся на воєнних справах.— На першій лінії воюють кадри,— повторяв,— а резерв, та ще й лян-двере *, до яких належать твої брати, сидить в країні і дивиться за порядками. Якщо, зрештою, піде так далі, як досі йшло, то серби скоро попросять миру.
Степан Гаєвський користувався авторитетом в цілій родині. Він був людиною, як на свій час, начитаною, був у курсі новин української і світової літератури, читав у перекладах українських і польських Толстого і схилявся перед ним, читав Достоєвського, який взагалі користувався великою популярністю в Галичині, дуже любив Чехова, цінував Горького,— його твори тільки-но почали з'являтися за кордоном, і він їх читав у німецькому перекладі. Знав, що існує в російській літературі знаменитий критик Бєлінський, проте не читав, бо в перекладі на українську мову його не було, а російські книжки до Галичини не доходили, одначе любив деякі цитати з його творів. Чув про Добролюбова, Чернишев-ського і Герцена. В душі своїй він був переконаним
Ляндвере — крайова оборона (ніж.).
демократом, проте до австрійського уряду ставився лояльно, бо був залежний, мав родину і, як не раз говорив, не мав права позбавляти її засобів до існування. Учителював він уже понад двадцять два роки, і люди його поважали.
Середнього росту, повновидий, круглолиций, Гаєвський мав чорне, завжди гладко причесане волосся, русяві, майже білі, або швидше кольору стиглого жита, стрижені вуса, рівний ніс і ясні, волошково-сині очі. Мав лагідну вдачу і такий же голос, терплячий і вибачливий. Загалом — це був справжній, вроджений педагог.
(Продовження на наступній сторінці)