— Ти, може, хвора? — турбується баба.— Ти засни, ляж, доню, я накрию тебе, буде тепло. Ляж, дитинко.
А потім думає:
"Як заслабне, нема кому рятувати".
Але Таня не хоче спати. Ні, ні, вона не хоче і не засне нізащо. За весь час свого перебування тут вона тільки раз спала спокійно, тоді, коли доктор сидів коло неї. Вона пригадує. Тоді вона виспалась за всі дні.
Таня чує, що треба заспокоїти старих. Щось конче треба сказати. Вона бачить, як вони стурбувались.
— Мені тоскно,— каже Таня,— Так тоскно, дідуню. Ви колись грали мені, розказували про минуле, а тепер давно вже нічого не кажете. Чому ви так, дідуню?
Дід захвилювався. Коли б він знав був, що це поможе. Він завжди готов. Він не знав, що Таня любить слухати. Сто разів він готовий кинутись у вогонь для неї, щоб тільки заспокоїти її.
— Заграй, розкажи що, дідуню.
Дід не дає себе просити. Він знімає з кілка тобшур і настроює його дві струни. Бабуня з любов'ю поглядає на свого старого друга.
— Старий він уже, забув розказувати,— мовить вона, ледь всміхаючись зморщеними губами,— Колись замолоду, коли ще голос був, тоді послухала б...— І очі блиснули в баби.— У юрті люди не вміщались. Скільки їх було, сиділи, як мертві, так слухали! Люльки їм гасли в ротах, а ніхто не наважувався ворухнутись. Такий був дід! А тепер пропало, тепер не той став.
У голосі її і гордість за свого чоловіка, і тяжкий смуток.
— Старість,— каже дід, розуміючи смуток дружину— старість. Думав, онукам перекажу те, що діди навчили. Не дав бог онуків.
— А я, дідуню? — питає тихо Таня.
— Ти — дівчина.
Цим словом усе сказано. Доводити дідові, що дівчина також людина, хоч вона найулюбленіша, було б даремно,
— Заграй,— просить вона,— заграй, дідуню, може, і я навчусь.
Дід слухає. Він бренькає по струнах, бере на них кілька акордів і закриває рукою. Струни слухняно замовкають.
— Про кого хочеш слухати? — питає він. Коли б він знав, як їй це байдуже?..
— Ґрай, про кого хочеш,— каже вона тихо.— Усе цікаво.
Дід знов бренькає по струнах, з уст його зриваються розбиті слова і бреньчать в унісон з розбитим тоб-шуром:
— У межичасі між кінцем минулих прекрасних, спокійних віків,— починає дід,— і початком тепер надхо-дячих, прекрасних, спокійних тисяч віків, у той час, коли жили сотні тисяч літ, повних спокою і щастя, великих радощів, за часів багатих, великих богатирів-за-войовників, в один прекрасний час, твердий, спокійний, повний цілковитих і далекосяжних добродійств, коли стопи сонця утвердились, проповідано вісімдесят чотири тисячі наук, почали тоді жити по вісімдесят тисяч літ люди... У той прекрасний час утвердились, кажуть, держави і віра...
Дід замовк. Він задивився у вогонь, немов чекаючи від нього натхнення. Бабуся вся насторожилась. Таня ж лежала мовчки, з заплющеними очима.
Дід пригадав, знайшов перервану нитку і знов почав мережати поволі епопею геройську, стару, як народ алтайський.
— Піднімається отчизна — святий п'ятдесятголовий Хангай, що виріс під подихом вітру, підносяться сімдесят подвійних алтайських гір, що виросли з одним оголеним щовбом. Піднімається таємний Алтай, біліє десять великих морів-озер, з водами цілющими, нектарними. У тих кочовищах колишуться, синіючи, прекрасні сандалові дерева, зозулі кують радісно, солодко, звучно. Хитаються, колишуться крислаті прекрасні дерева, воркують, співають-заливаються різноколірні птахи. Чорні молоді беркути скиглять, шукаючи здобичі; на гірських площинах колишеться, все набрякаючи і переплітаючись, темно-руда сандалова трава на чотирьох лукоріччях. Усі живі істоти — чотириногі, у щасті, у радості. Чорні молоді беркути скиглять, шукаючи здобичі на високих горбах; колишеться, усе набрякаючи і переплітаючись, трава трьох лукоріч. Сніг на верхів'ях тане, в'яне, темноголові зозулі під ранковим сонечком кують, посідавши на вершечках сандалових дерев. Співають ї щебечуть жайворонки і горобці шістдесятьох років; лані сімдесятьох кольорів па^удоря і тупочуть...
Ось коротко, яка отчизна — високий, багатий Алтай.
Вирісши і цілком заповнивши тінистий бік Алтаю, табун рябо-гнідих коней пасеться спокійно. Щипають коні голівки трав, п'ють чистоту вод, живляться соками трав. Була там неспокійна червона рогата худоба. Червоні і сірі бики бігають вузькими ярами гірськими так, що стогін стоїть, а зустрівшись один з одним — б'ються. Молоді бички й корівки бігають, скачуть. Телята і телиці кружляють по вогких лукоріччях і пасуться. Були там сніжно-білі вівці, що заповнили устя тринадцятьох алтайських перевалів, і їх стерегло ціле покоління народу. Барани та цапи ходять окремо, козенята і ягнята мекають голосно...
Тими кочовищами, водами, тою державою, вірою, тою худобою, людьми — усім володів від народження славний витязь...
Тихі мрійливі слова линуть, тремтять, як материна пісня над колискою хворої дитини. Таня, як хвора дитина, не чує їх. Слова дідові колишуть її думи-горе, але заколисати не в силі. Занадто розгулялось горе, занадто воно велике. Зайняло воно кожний куточок її душі, розсілось, розгостилось, як у власнім домі, надовго, назавжди...
Дід замовк, і Таня розплющила очі. Вона — як мірошник, що прокидається зі сну, коли млин стане. Вона переводить погляд на діда. Той дивиться зосереджено на вогонь, шукаючи знов увірваної нитки своєї повісті. Нарешті знаходить обірвані кінці, зв'язує їх і тягне далі:
— Батьком його було Синє Вічне Небо, а матір'ю — Корувата, Золота Велика Земля. Повстав він на світ із узористого чорного каменя, що появився на перехресті трьох балок, сам від себе розколовшись К
Нитка знов увірвалась, як павутина. Дід плямкає язиком, йому пересохло в горлі. Він наливає собі дерев'яну мисочку араки і випиває. Потім поволі набиває люльку й запалює. У юрті тихо, тільки вогонь тріщить. Баба сидить мовчки, заслухавшись; вона не ворушиться, як кам'яна. Раптом понісся по юрті, як шелест вітру, жалісний дівочий плач...
Старі притомніють і здивовано поглядають на Таню. Вона плаче. Довше не було сили вдержатись. Здавлений плач вирвався нарешті і забився об стіни юрти, як пташка.
— Що зт тббою, дитино? — питає налякана бабуня,
1 Уривки епопеї з невеликими змінами взято з книжки "Монголо-ойротскмй героический зпоє", переклад Б. Я, Владимирдова.
але відповіді не може дочекатись. Дід рішає на кілок інструмента і журними старечими очима дивиться на любиму внучку.
Коли б хоч причину сказала, а вона мовчить.
Таня довго ридала, довго тряслась, доки не вилилось горе поза вінця, і тоді трохи заспокоїлась і, стомлена, заснула. Уві сні вона здригалась, кричала, стогнала. Старі просиділи над нею всю ніч. Боялись ворухнутись, боялись поділитись своїми враженнями, здогадами, щоб не розбудити дівчини. У своїх старечих головах вони чогось догадувались, серця їм щось підказували, але вони не говорили між собою. За довгі пережиті роки вони навчились розуміти одне одного без слів.
У юрті погас вогонь. Крізь отвір угорі продиралось пасмо сірого денного світла разом з краплинами води. Дощ не вщухав.
Заняття в класі скінчилось, і Таня з жалем відпускала додому своїх школярів. Години навчання в школі були тепер найприємнішими годинами її життя. Тут вона забувала свої муки, тут заспокоювала свої нерви. У школі вона була давньою Танею, але вдома щораз більше боялась залишатися сама, бо тепер ще настирливіше вертались до неї гнітючі думки, а вночі мучило безсоння, з'являлись дивні гарячкові привиди і мучили до одуру.
Діти поволі складали свої книжечки, зошити і ліниво простували до дверей, немов жалкуючи, що так швидко скінчилось навчання.
А сьогодні тьотя Таня таку гарну розповідала казку, про такі далекі країни, де нема нічого — тільки сніг і лід — і де живуть тільки білі ведмеді і білі лиси та звірі, що перебувають у воді і не мають ніг, а плавають, як риби. І ще розповідала про такого чоловіка, що пройшов ті страшні снігові поля і дійшов аж до місця, де є середина землі. І розповідала, що в тих краях півроку день, а півроку ніч. Страшно в тих краях, але слухати дуже цікаво...
Діти з жалем покидали клас і, проходячи повз Таню,. щиро прощалися з нею.
— До завтра, діточки, до завтра! — говорила вона, пестячи очима чорні голівки дівчаток і хлопчиків. Дівчаткам з-під круглих, обшитих хутром шапочок визи-
рало по шість чорних кісочок з уплетеними мушлями та іншими прикрасами: хлопчики ж були здебільшого стрижені, але дехто з них іце й досі носив кіску, звичайно скарлючену, тоненьку, як мишачий хвостик.
— А ти, Манзирку, коли кісочку відріжеш? — спитала Таня, спіймавши за руку чорнявенького хлопчика, що проходив повз неї.
Хлопчик почервонів і закліпав косими оченятами.
— Я давно б відрізав, та мати не дозволяє,— сказав з жалем.
— А ти скажи матері, що до школи з кіскою хлопчикам ходити не можна. Кісочки носять дівчата і неписьменні хлопці, школярам же не можна. Гляди, щоб завтра прийшов без кісочки. Добре?
— Добре. Коли мама не схоче, сам відріжу, — сказав Манзир.— Це не важко. Взяв ножа, раз — і нема.
Таня приязно погладила його по голівці.
— Самому не можна,— сказала,— треба, щоб мати відрізала. Ти зараз додому?
— Не знаю, мабуть, побіжу на Катунь. Там і вода! Ще ніколи такої не бачив. Уже й пором не ходить, страшно...
(Продовження на наступній сторінці)