— Краще йшов би ти додому. Що там робити над Катунню? Іди додому. Підеш?
— Мабуть, піду... До побачення.
— Будь здоровий!
Через хвилину клас опустів, і Таня залишилась сама. Вона важко впала на стілець, зітхнула і сумно глянула крізь заплакане вікно на сіре, непроникне небо.
"Сумно на світі,— подумала вона*— Дуже сумно".
Дощ, що лив ще перед хвилиною, вщух, але, здавалось, ненадовго. Здавалось, вщух на те, щоб набрати сили і полити ще сильніше.
Ранок швидко поступався місцем безконечно довгому вечору, а той вів за собою ще довшу, глуху, безвідрадну осінню ніч.
Таня думала тоскно про ті страшні ночі. Вона так стомилася останніми часами цим чеканням, що нічого не хотіла — тільки виспатись, але, коли приходила ніч, сон утікав, як злодій, з її кімнати, не торкнувшись навіть повік.
Задивившись у сіру далечінь, вона не помітила,
Ю В. Гжицькнй
289
як перед вікном виросла висока постать у баранячій шапці.
— Гей! Є там хто? — крикнув юнак.
Таня здригнулась, встала і підійшла до вікна. Це був листоноша. Як вона забула про нього? Побачивши Таню, він поздоровався і помахав у повітрі листом. Вона пізнала почерк, зблідла і простягнула руку до листоноші крізь вікно.
— Дочекались? — сказав приязно.
— Спасибі, дочекалась,— та в словах і рухах не було вже ні хвилювання, ні радості. Вона сама дивувалась зі своєї байдужості.
Вернулась до столика, розкриваючи по дорозі конверт. Лист був справді від нього.
"Любий друже! — писав художник,— Причини моєї довгої мовчанки шукайте в душевній боротьбі, що відбувалась у мені по виїзді з Алтаю і від вас. На наше спільне нещастя ми познайомились і з першого ж разу, здавалось, покохали одне одного. Але чи так було насправді? Ви покохали мене, я знаю, ви покохали першим дівочим коханням, чистим і щирим, і на жертовник любові зложили все, що ви мали святого, все віддали. А я? Тут і вся трагедія. І я покохав вас, але кохання виявилось нетривким. Воно не зродило любові, воно згасло, перейшло в приязнь і, може, в довічну дружбу. Що вам з того? Чи може вона вас задовольнити? Не може, — відповідаю. Кохання згасло. Я думав: там, далеко від неї, відчую, чи люблю її, і коли без неї не зможу, вернусь і заберу її до себе назавжди. Та вийшло інакше. Я мав вас завжди за дуже розумну і розвинену жінку. Будьте такою до кінця. Не пишу про себе, бо навряд чи це вас цікавить..."
Кинула на стіл листа і сперлась на спинку стільця.
— Дочекалась,— прошептала,— дочекалась...
її уста шепотіли якісь незрозумілі слова, з очей котились сльози тяжкої образи. Котились безвольні, як перли, по блідому безкровному обличчі.
Раптом зірвалась зі стільця як ошпарена. З невимовною злістю вхопила листа і подерла на дрібні шматочки, здригаючись від огиди.
— Навіть нічого нового не міг написати! Онєгін! Новочасний Онєгін пише до алтайської Тані.
Від раптового пориву, від приступу гніву втомилась. Білі тонкі пальці впились у чорне волосся, і сама знов безсило впала на стільця, поринаючи в на-півомертвіння. Не хотілось уже нічого. У голові не було думок, не знала нічого. Очі безвольно блукали по сгінах класу, немов шукаючи чогось...
Із-за старої карти Азії виповз чорний тарган, сів на стіні і зарухав вусиками. Дивним магнітом прикував він зараз же Танину увагу. Біла стіна була продовженням безбережного снігового, полярного поля, про яке вона розповідала дітям, а тарган — маленьким дослідником. Він то повз, то ставав, немов провалюючись у снігу. В її уявленні він набирав людських форм. Над тріщинами в стіні він довго сидів і думав, як їх перелізти. Коли можна було, обходив, коли ні, брав їх пробоєм, далі йшов швидше. Покрутившись на стіні, він різко повернув назад і вже по карті почав спускатись на "південь". "Тепер іде відкривати південний полюс",—подумала Таня. їй пригадалась відповідь хлопчика на її питання, чи тепло на південному полюсі,— хлопчик сказав, що тепло. Тарган, без сумніву, прямував до тепла. Він швидко перебіг Азію, перескочив через Алтай, Монголію і знов опинився на стіні. Він різко виділявся на білому тлі. Посидівши, порухавши вусиками, тарган знов заметушився. Таня думала, чи полізе він до печі, чи розумний з нього дослідник, чи ні. Тарган наче прочитав її думки. Він швидко зорієнтувався * попрямував до печі, але, пробігши шматок дороги, знов став. Може, він бачив Таню і з острахом зупинявся щохвилини, але, коли віддаль до грубки стала зовсім невелика, він з розгону шугнув у дірку...
Таня зітхнула і підняла голову. В класі темніло. Треба було йди додому.
Вона встала, одягла свою чорну шкіряну курточку. Шапочки десь не було. Почала розглядатись за нею, але за вікнами пронісся раптом дивний, зловісний крик. Хтось біг аїлом, вигукуючи якесь незрозуміле слово.
Таня покинула пошуки і почала прислухатись. Крик затих, а за кілька хвилин пронісся вже ближче.
— Катунь!.. Катунь!.. — тепер виразно бився із вітром чийсь знесилений голос і змовкав.
Через хвилину Таня почула чвякання по болоті чиїхось чобіт і знов цей розпачливий крик під самісінькими вікнами:
— Катунь!.. Катунь!..
Нечувані дощі на Алтаї зробили своє. Гори перетворились в один суцільний водоспад. З калюж поробились озера, з джерел потоки, зі струмочків ріки, і вся та маса води, омивши гори, вливалась, нарешті, в Катунь. Ріка здулась. Заскрипіли береги. Клекочучи й пінячись, прийняла вона бокові води і понесла в низину. Та вони пливли з усіх боків безупинно, не вміщаючись у береги. Ріка набухла. Серединою її котилися вали, як велетенські казкові сірі коні, ржали на порогах, бризкали мокрими хвостами, кидались на гранітні пороги, кусали їх, і пороги злякались, сховались, перемогли їх коні. Ріка геть залила пороги і попливла понад ними рівною масою. Тільки всередині, де заховались вони, дудніло і гуло.
Біловода священна ріка показувала алтайцям свою могутність. На її спіненій гриві пливли копиці сіна, дерева, повиривані з корінням, столітні кедри, уламки юрт, корови з роздутими, набряклими животами, лошата, вівці.
На двох найвищих берегових скелях над Катунню стояли люди: чоловіки, жінки і діти. Дрижали з холоду і жаху, дивилися на ріку. Сюди збіглись вони з усіх кінців аїлу, щоб стежити за рікою, щоб бути напоготові. Жінки, прочуваючи лихо, плакали.
— Пропали ми, люди,— сказав доморослий тель-гочі ], старий сивий алтаєць, в одному гуртку.— Це кара. Я казав, що так буде. Ще не такі кари зішле Ерлік на нас. І по заслузі. Люди безбожні стали. Молодь не вірить в богів, жертв не приносить, не слухає батьків. За повінню піде голод. Сіна позносило, худобу забрало, юрти повалило. Буде голод, пошесть буде...
Старий дід з маленькою сивою кісочкою стояв згорбившись над кручею, як ворон у дощ, хитайся і крякав, як ворон.
Але його ніхто не слухав. Діти тулились до материних спідниць і кричали. Матері не заспокоювали їх, БОНИ самі дрижали від смертельного жаху. Вони охкали, піднімали руки до неба, але їх стогонів і криків не почуло небо. їх заглушала шумом страшна ріка.
Вода прибувала з кожною хвилиною, наповнивши
Тельгочі — віщун.
береги до країв, і, нарешті, не вміщаючись у них, вдарилась убік і широким потоком побігла до села.
— Вода за нами! — почувся крик.
Люди, що стояли на одному горбку, побачивши, що вода справді бурлить вже за ними і може їх відрізати від села, кинулись назад. По кісточки в холодній воді, що заливала їхню долину, вони побігли до села, та води випереджали їх, малими хвильками вони завойовували собі дедалі більший простір, дедалі ширшу територію.
Скеля спустіла вмигь. Попереду бігли жінки, тулячи до грудей діток, ззаду чоловіки, а за всіма поволі плентався дід, трусячи косичкою і розказуючи про кари божі.
Його юрта стояла високо, і він не боявся, що її заллє водою.
Нараз пролунав пронизливий жіночий вереск на другому горбку. Там була якась метушня. Люди озирнулись і побачили, як з гурту вирвалась раптом якась жінка і, голосячи, побігла в село.
Утікачі не зупинились, не звернули на неї уваги, бо кожний думав про себе, про нещастя, що спіненим кЪ-нем гнало за ним...
Керована якоюсь внутрішньою силою, приспаним інстинктом, Таня вийшла надвір. Побачивши здалека метушню переляканих людей, почувши їхній крик, вона подалась на ріку. У шкіряній курточці, з непокритою головою, не обминаючи калюж, вона йшла по воді, немов не помічаючи її. Вона йшла туди, звідки бігли люди, їх бігло тепер багато — ціла юрма. Попереду, ревучи диким нелюдським голосом, бігла жінка. Порівнявшись з Танею, вона мовчки вхопила її за руку і шарпнула щосили. Таня спинилась, мовчки подивилась на неї байдужими очима, дивуючись, чого вона хоче від неї?
Жінка перелякалась Таниних очей.
— Чого дивишся на мене? — крикнула.— Не знаєш? Манзир...
— Що Манзир? — спитала Таня, сонно пригадуючи свого школярика з чорною голівкою і маленькою кісочкою.
— Манзир там, у ріці...
— У ріці? — перепитала Таня.
їй пригадується чорний тарган з такими смішними вусиками, що відкриває полюси...
Таня всміхнулась.
— Чого смієшся? Манзир мій зірвався зі скелі і втопився...
Розхристана жінка пустила Танин рукав і, ревучи звірячим ревом, побігла до села.
Таня подалась на скелю, що на неї показувала жінка.
Це була колись любима її скеля, кінцеве місце її прогулянок. З неї вона могла колись годинами дивитись на улюблену ріку.
(Продовження на наступній сторінці)