«Чорне озеро» Володимир Гжицький — сторінка 54

Читати онлайн роман Володимира Гжицького «Чорне озеро»

A

    — Хто сміється?..

    — То я сміюся,— киває чайник св'Ьїм довгим носом.

    — То я сміюся,— говорить відро і аж дрижить зі сміху.

    — І я,— дзвенить склянка з ложечкою.

    — І я,— танцює стілець.

    — І я,— регоче посуд.

    — І я, і я,— дрижать стіни, вікна, лампа...

    — Хи-хи-хи-хи-ха!..

    Таня чує, як волосся лізе вгору. Вона підводиться зі стільця, а за спину вже прокрався вітер. Він того тільки й чекає. Він бігає, повзає, вертить хвостом, як холодний вуж.

    Таня хоче крикнути і тільки відкриває рота, як вітер залазить через відкритий рот, і вона не вимовить і слова. Таня задихається. Вітер розгостився у її грудях, і дихнути нема чим.

    Але ось раптом якийсь стукіт. Виразний стукіт. Хтось грюкнув у двері. Це так. Це правда, бо все замовкло. Ніхто не сміється. Фізіономія чайника серйозна, склянка споважніла, стіни заніміли, стільці завмерли, і вітер утік. Вона починає швидко дихати. Відчуває, що їй душно і щоки палають.

    У двері хтось грюкнув сильніше і...

    — Хто там? — зривається з уст.

    — Можна? — питає чийсь голос.

    — Можна,— каже вона тихо, але почуває, що серце вискакує з грудей, почуває, що божеволіє з радості і страху.

    До кімнати входить чоловік.

    — Чого ви в темряві? — питає чоловік приязно, але голос незнайомий.

    "Ні, голос не його". Минає страх, тільки серце ще скаче, як розігрітий кінь.

    — Хто ви?

    —■ Невже не пізнали?

    Чоловік сміється. Йому весело. Чому б йому не сміятись?

    Він світить сірника і запалює лампу. І диво! Лампа локірно дає себе запалити.

    — Хто ви? — питає Таня ще раз. Чоловік дивується.

    — Що з вами? — питає.

    "Темір",— пригадує вона нарешті і в'яне. Доктор Темір бере її за руку і вже не сміється.

    — Що з вами? — питає він, стривожений.

    Таня мовчить. Вона чує дотик холодної руки, і їй стає приємно. Вона вже нічого не боїться. Доктор Темір тримає якийсь час її руку і дивиться на годинника.

    — Ви давно хворі?

    Він пускає руку і пробує голову. Голова горить. Вона не хвора. їй тільки страшно.

    — Бідна моя дівчинко!

    Доктор Темір суворий, але добрий і ніжний, як батько. Йому тепер все можна. Він розстелює ліжко і веде її на постіль. Роздягає, як маленьку, розстібає мокрі черевики, потім скидає одяг. Його чомусь ніскілечки не соромно. Через хвилину вона в самій сорочці. Доктор кладе її в ліжко.

    Таня мовчки скоряється йому, лягає. Він накриває її ковдрою, а зверху своєю шубою. Вона знов дрижить від холодного простирадла, від холодної ковдри, подушки.

    Доктор Темір не зупиняється на цьому. Він знаходить воду, наливає чайника і ставить на плиту. Потім відчиняє свою валізочку, виймає якісь порошки, розглядає їх, вибирає один і всипає в рот хворій. Вона без заперечень запиває його водою. Доктор дістає з валізки шоколад, цукерки і кладе на столик біля ліжка.

    Таня лежить із заплющеними очима, але не спить. Вона намагається думати про щось. Щось пригадує, але все даремно. Вона чує знов, як щось пищить. Зривається з ліжка.

    — Що ви? Що з вами?..

    — Щось пищить...

    — То чайник, заспокойтесь.

    — Знов чайник?..

    Доктор поїть її чаєм і через деякий час дає другий порошок. Після того вона засипає міцним сном, а доктор Темір сидить над нею до ранку.

    Таня встала з ліжка тільки на третій день. Доктор Темір сидів невідлучно два дні коло її ліжка, борючись з її хворобою. Нарешті він переміг. Таня встала. Вона була бліда і хиталась на ногах, як дитина, що тільки вчиться ходити.

    Темір хотів залишитись ще на день, але вона не дозволила.

    — Не треба,— просила вона.— Я цілком здорова, а ваша довга відсутність могла навести батьків на різні здогади. Краще, коли ви ще колись приїдете.

    Доктор Темір був щасливий. Можна йому, значить, ще колись приїхати!

    — Можна, добрий, хороший друже! Яка ж ви гарна людина! Дайте хоч раз поцілую вас. ^

    Вона подарувала йому довгий вдячний поцілунок сестри, але Темірові від нього в голові запаморочилось.

    — Таню, я так дуже люблю вас,— сказав він сумно.— Ви не скажете мені нічого?

    — Не сьогодні, докторе. Не сьогодні! Ви їдьте. Мені так страшно, що там удома? Ще, чого доброго, і батько приїде, а мені не хотілось би, щоб він у таку негоду їхав. їдьте, друже, а потім ще колись приїдете, і ми поговоримо. Тоді я вже дам вам певну відповідь.

    Таня поцілувала ще раз на прощання доктора, і він поїхав, благословляючи цей день.

    Приїхав додому ввечері і, незважаючи на пізній час і втому, пішов до Токпаків.

    Вони чекали на нього з години на годину і, побачивши, страшенно зраділи.

    Поки роздягався і сідав за стіл, вони намагались прочитати з його очей наслідки перебування в Тані, і його незвичайно схвильоване, веселе обличчя збудило в них деякі надії.

    — Як же там Таня? — питала дбайливо Ганна Степанівна.

    Доктор не знав, чи говорити йому все, чи ні.

    — Нічого,— сказав.

    Вони не повірили, бо бачили, що він щось приховує, і доктор Темір мусив сказати, що Таня була хвора.

    — Боже мій! Розказуйте швидше!

    Доктор Темір докладно розповів, як він застав Таню, як його приїзд був дуже до речі, як він ліками, що взяв із собою, перервав її хворобу, і тепер вона цілком здорова.

    — Ви ангел,— сказала Ганна Степанівна і плакала від зворушення.— Ви добрий дух нашого дому. Як вам дякувати?

    Доктор Темір не хотів ніяких подяк. Хіба в подяках справа? Навіщо вони? Доктор Темір не любить того.

    — Що ж вона, подала вам, докторе, якусь надію? — спитала, не витримавши, Ганна Степанівна.

    Питання поставило доктора у важке становище. Що він міг відповісти?

    Він сказав, що Таня була з ним ніжна, як ніколи, що просила заїжджати, але нічого конкретного йому не обіцяла, та він і не чекав нічого, бо бачив, що вона хвора, і просто не хотів її дратувати. Про поцілунок не сказав, але з його недомовок, з його поводження батьки зробили висновок, що щось є, що їхня дочка кинула в його серце іскорку надії.

    — Вона тяжко покутує свій гріх,— сказав доктор.— Вона дуже страждає.

    Іван Макарович взявся захищати дочку. Не можна ж так дуже обвинувачувати її, говорити про такий вже великий гріх.

    — Хіба це гріх, докторе? — спитав він, дивлячись Темірові в очі.— Хто сказав, що кохання — гріх?

    Темір, не чекавши такого запитання, у першій хвилині зніяковів.

    — Вона, видно, ще не забула його й досі,— сказав він поволі, міняючись на обличчі.

    — І нема чого дивуватись,— промовив Іван Макарович.— Так скоро подібні речі не забуваються, проте час — найкращий лікар. Забудеться і це.

    Він походив кілька хвилин по кімнаті мовчки і почав говорити далі:

    — Вона жінка самолюбива, може, навіть надто самолюбива. Його вона покохала, думаючи, що він чоловік чесний, не зіпсований, як і вона, але вийшло не так. їй тепер важко визнати свій, як ви кажете, гріх. Ви розумієте, що це не так легко? З часом вона його осудить, якщо не осудила досі, забуде, і все піде старим ладом. Я певний, докторе, що сьогодні вона вже по-горджує ним, але признатися в цьому не кожний може.

    — Ні, вона має ще якісь надії,— сказав Темір.— Оце моє нещастя. Вона чекає, що він повернеться.

    — Казала вам? — здивувалась Ганна Степанівна.

    — Не казала, звичайно, але це видно. Вона не хоче говорити. Не каже, але все й так видно. Такого засліплення, такої віри пошукати! Скільки часу минуло, і він ні разу не написав. Можна ж було написати хоч з самої чемності...

    У невеличкому підвальному ресторанчику зібралась московська богема "обливати" картини Лбмова. Товариство було виключно чоловіче і трималось невимушено, вільно, тим більше, що досі вони "облили" вже картиюг так ретельно, що, коли б справді занурити їх у випиту рідину, вони геть потонули б там.

    Дехто з товариства ще тримався на стільці сяк-так, дехто ледве сидів, а критик звалився на поруччя крісла і міцно спав.

    Найбадьоріше тримався сам винуватець "обливання" — художник Ломов, і його приятель поет Соловей-ников. Ломов розказував про свої подвиги на Алтаї, а поет слухав і творив уже нову поему під заголовком "Алтайське кохання". Його страшенно розчулила сумна доля цієї алтайки, і він щиро співчував їй.

    — Ох, те озеро,— закінчив, усміхнувшись, Ломов,— багато воно бачило.

    Футурист, що куняв, спершись на руки, підвів лах-мату голову і баранячими, посоловілими очима глянув на Ломова.

    — Кажи, Льоша, послухаємо,— забелькотів він. Соловейников, насторожившись, дивився в рот Ломову.

    — Що ж ще казати? — продовжував Ломов.— Усе сказано. Це озеро, що на моїй картині, бачило те... про що голосно не говорять.

    — А ти скажи...— просив футурист.

    — Ти її змалював на картині? — перебив Соловейников.

    — її.

    — У неї такі груди?

    — Такі.

    — І очі такі? ^

    — Такі.

    — І ти покинув її?

    — Покинув.

    — То ти хам!

    Ломов блисйув на нього злими очима.*

    (Продовження на наступній сторінці)