— Хто сміється?..
— То я сміюся,— киває чайник св'Ьїм довгим носом.
— То я сміюся,— говорить відро і аж дрижить зі сміху.
— І я,— дзвенить склянка з ложечкою.
— І я,— танцює стілець.
— І я,— регоче посуд.
— І я, і я,— дрижать стіни, вікна, лампа...
— Хи-хи-хи-хи-ха!..
Таня чує, як волосся лізе вгору. Вона підводиться зі стільця, а за спину вже прокрався вітер. Він того тільки й чекає. Він бігає, повзає, вертить хвостом, як холодний вуж.
Таня хоче крикнути і тільки відкриває рота, як вітер залазить через відкритий рот, і вона не вимовить і слова. Таня задихається. Вітер розгостився у її грудях, і дихнути нема чим.
Але ось раптом якийсь стукіт. Виразний стукіт. Хтось грюкнув у двері. Це так. Це правда, бо все замовкло. Ніхто не сміється. Фізіономія чайника серйозна, склянка споважніла, стіни заніміли, стільці завмерли, і вітер утік. Вона починає швидко дихати. Відчуває, що їй душно і щоки палають.
У двері хтось грюкнув сильніше і...
— Хто там? — зривається з уст.
— Можна? — питає чийсь голос.
— Можна,— каже вона тихо, але почуває, що серце вискакує з грудей, почуває, що божеволіє з радості і страху.
До кімнати входить чоловік.
— Чого ви в темряві? — питає чоловік приязно, але голос незнайомий.
"Ні, голос не його". Минає страх, тільки серце ще скаче, як розігрітий кінь.
— Хто ви?
—■ Невже не пізнали?
Чоловік сміється. Йому весело. Чому б йому не сміятись?
Він світить сірника і запалює лампу. І диво! Лампа локірно дає себе запалити.
— Хто ви? — питає Таня ще раз. Чоловік дивується.
— Що з вами? — питає.
"Темір",— пригадує вона нарешті і в'яне. Доктор Темір бере її за руку і вже не сміється.
— Що з вами? — питає він, стривожений.
Таня мовчить. Вона чує дотик холодної руки, і їй стає приємно. Вона вже нічого не боїться. Доктор Темір тримає якийсь час її руку і дивиться на годинника.
— Ви давно хворі?
Він пускає руку і пробує голову. Голова горить. Вона не хвора. їй тільки страшно.
— Бідна моя дівчинко!
Доктор Темір суворий, але добрий і ніжний, як батько. Йому тепер все можна. Він розстелює ліжко і веде її на постіль. Роздягає, як маленьку, розстібає мокрі черевики, потім скидає одяг. Його чомусь ніскілечки не соромно. Через хвилину вона в самій сорочці. Доктор кладе її в ліжко.
Таня мовчки скоряється йому, лягає. Він накриває її ковдрою, а зверху своєю шубою. Вона знов дрижить від холодного простирадла, від холодної ковдри, подушки.
Доктор Темір не зупиняється на цьому. Він знаходить воду, наливає чайника і ставить на плиту. Потім відчиняє свою валізочку, виймає якісь порошки, розглядає їх, вибирає один і всипає в рот хворій. Вона без заперечень запиває його водою. Доктор дістає з валізки шоколад, цукерки і кладе на столик біля ліжка.
Таня лежить із заплющеними очима, але не спить. Вона намагається думати про щось. Щось пригадує, але все даремно. Вона чує знов, як щось пищить. Зривається з ліжка.
— Що ви? Що з вами?..
— Щось пищить...
— То чайник, заспокойтесь.
— Знов чайник?..
Доктор поїть її чаєм і через деякий час дає другий порошок. Після того вона засипає міцним сном, а доктор Темір сидить над нею до ранку.
Таня встала з ліжка тільки на третій день. Доктор Темір сидів невідлучно два дні коло її ліжка, борючись з її хворобою. Нарешті він переміг. Таня встала. Вона була бліда і хиталась на ногах, як дитина, що тільки вчиться ходити.
Темір хотів залишитись ще на день, але вона не дозволила.
— Не треба,— просила вона.— Я цілком здорова, а ваша довга відсутність могла навести батьків на різні здогади. Краще, коли ви ще колись приїдете.
Доктор Темір був щасливий. Можна йому, значить, ще колись приїхати!
— Можна, добрий, хороший друже! Яка ж ви гарна людина! Дайте хоч раз поцілую вас. ^
Вона подарувала йому довгий вдячний поцілунок сестри, але Темірові від нього в голові запаморочилось.
— Таню, я так дуже люблю вас,— сказав він сумно.— Ви не скажете мені нічого?
— Не сьогодні, докторе. Не сьогодні! Ви їдьте. Мені так страшно, що там удома? Ще, чого доброго, і батько приїде, а мені не хотілось би, щоб він у таку негоду їхав. їдьте, друже, а потім ще колись приїдете, і ми поговоримо. Тоді я вже дам вам певну відповідь.
Таня поцілувала ще раз на прощання доктора, і він поїхав, благословляючи цей день.
Приїхав додому ввечері і, незважаючи на пізній час і втому, пішов до Токпаків.
Вони чекали на нього з години на годину і, побачивши, страшенно зраділи.
Поки роздягався і сідав за стіл, вони намагались прочитати з його очей наслідки перебування в Тані, і його незвичайно схвильоване, веселе обличчя збудило в них деякі надії.
— Як же там Таня? — питала дбайливо Ганна Степанівна.
Доктор не знав, чи говорити йому все, чи ні.
— Нічого,— сказав.
Вони не повірили, бо бачили, що він щось приховує, і доктор Темір мусив сказати, що Таня була хвора.
— Боже мій! Розказуйте швидше!
Доктор Темір докладно розповів, як він застав Таню, як його приїзд був дуже до речі, як він ліками, що взяв із собою, перервав її хворобу, і тепер вона цілком здорова.
— Ви ангел,— сказала Ганна Степанівна і плакала від зворушення.— Ви добрий дух нашого дому. Як вам дякувати?
Доктор Темір не хотів ніяких подяк. Хіба в подяках справа? Навіщо вони? Доктор Темір не любить того.
— Що ж вона, подала вам, докторе, якусь надію? — спитала, не витримавши, Ганна Степанівна.
Питання поставило доктора у важке становище. Що він міг відповісти?
Він сказав, що Таня була з ним ніжна, як ніколи, що просила заїжджати, але нічого конкретного йому не обіцяла, та він і не чекав нічого, бо бачив, що вона хвора, і просто не хотів її дратувати. Про поцілунок не сказав, але з його недомовок, з його поводження батьки зробили висновок, що щось є, що їхня дочка кинула в його серце іскорку надії.
— Вона тяжко покутує свій гріх,— сказав доктор.— Вона дуже страждає.
Іван Макарович взявся захищати дочку. Не можна ж так дуже обвинувачувати її, говорити про такий вже великий гріх.
— Хіба це гріх, докторе? — спитав він, дивлячись Темірові в очі.— Хто сказав, що кохання — гріх?
Темір, не чекавши такого запитання, у першій хвилині зніяковів.
— Вона, видно, ще не забула його й досі,— сказав він поволі, міняючись на обличчі.
— І нема чого дивуватись,— промовив Іван Макарович.— Так скоро подібні речі не забуваються, проте час — найкращий лікар. Забудеться і це.
Він походив кілька хвилин по кімнаті мовчки і почав говорити далі:
— Вона жінка самолюбива, може, навіть надто самолюбива. Його вона покохала, думаючи, що він чоловік чесний, не зіпсований, як і вона, але вийшло не так. їй тепер важко визнати свій, як ви кажете, гріх. Ви розумієте, що це не так легко? З часом вона його осудить, якщо не осудила досі, забуде, і все піде старим ладом. Я певний, докторе, що сьогодні вона вже по-горджує ним, але признатися в цьому не кожний може.
— Ні, вона має ще якісь надії,— сказав Темір.— Оце моє нещастя. Вона чекає, що він повернеться.
— Казала вам? — здивувалась Ганна Степанівна.
— Не казала, звичайно, але це видно. Вона не хоче говорити. Не каже, але все й так видно. Такого засліплення, такої віри пошукати! Скільки часу минуло, і він ні разу не написав. Можна ж було написати хоч з самої чемності...
У невеличкому підвальному ресторанчику зібралась московська богема "обливати" картини Лбмова. Товариство було виключно чоловіче і трималось невимушено, вільно, тим більше, що досі вони "облили" вже картиюг так ретельно, що, коли б справді занурити їх у випиту рідину, вони геть потонули б там.
Дехто з товариства ще тримався на стільці сяк-так, дехто ледве сидів, а критик звалився на поруччя крісла і міцно спав.
Найбадьоріше тримався сам винуватець "обливання" — художник Ломов, і його приятель поет Соловей-ников. Ломов розказував про свої подвиги на Алтаї, а поет слухав і творив уже нову поему під заголовком "Алтайське кохання". Його страшенно розчулила сумна доля цієї алтайки, і він щиро співчував їй.
— Ох, те озеро,— закінчив, усміхнувшись, Ломов,— багато воно бачило.
Футурист, що куняв, спершись на руки, підвів лах-мату голову і баранячими, посоловілими очима глянув на Ломова.
— Кажи, Льоша, послухаємо,— забелькотів він. Соловейников, насторожившись, дивився в рот Ломову.
— Що ж ще казати? — продовжував Ломов.— Усе сказано. Це озеро, що на моїй картині, бачило те... про що голосно не говорять.
— А ти скажи...— просив футурист.
— Ти її змалював на картині? — перебив Соловейников.
— її.
— У неї такі груди?
— Такі.
— І очі такі? ^
— Такі.
— І ти покинув її?
— Покинув.
— То ти хам!
Ломов блисйув на нього злими очима.*
(Продовження на наступній сторінці)