— Сядьте! — сказав він гостро. Таня зміряла його очима.
— Он як! Ви вже навчились наказувати?!
— Я завжди вмів. Але кохав вас, і мені приємно бу-?
ло слухати ваших наказів. Та з того часу, як ви розбили моє кохання, втоптали його в багно, я більше вам не слуга, я більше ваших наказів не слухаю.
Вона кинулась до дверей, але він затримав її силою.
— Пустіть мене! — крикнула. Доктор не послухав.
— Зараз,— сказав.— Сядьте! Я тут останній раз і хочу поговорити з вами. Ви мусите вислухати мене. Ви маєте обов'язки переді мною.
— Обов'язки?! — Таня здивувалась. Вона не знає, про що він говорить.
— У вас, видно, коротка пам'ять,— сказав доктор.— Я вилікував того, знаєте? Ви пам'ятаєте нашу умову? Згідно з нею я мав право просити вас дечого. Ви обіцяли виконати все, що не переходитиме меж можливо-го. Пам'ятаєте? Тепер я прийшов по борг. Я прошу вас вислухати мене, і ми розстанемось. Ви згодні?
— Говоріть!
Темір закинув голову назад і думав. Вона мовчала. Важку, гнітючу тишу порушив його тремтячий голос:
— Скажу, скажу, — почав він сумно.— Такою ціною я здобув собі право говорити з вами. Такою ціною, Таню! І чому це так? За що така ненависть до мене? За віщо? Я кохав вас, кохав до самозабуття. Я готовий був на всякі жертви. Це не слова тільки, ні, я проста людина, і не люблю зайвих слів. І за це я нажив собі ворога в вас. Я став таким ненависним, що від мене ви втікали через вікно...
Таня всміхнулась. Він не помітив і тягнув далі:
— ...І прийшов чоловік, пустий, тупо зарозумілий панок, салонний лев, прийшов і зробив фурор! Заімпонував! Зробив перелом! Заворожив! Заволодів душею і тілом жінки, що її я мав за найсвятіший ідеал, на неї молився щохвилини! Він обплював, зганьбив мого бога, знищив і кинув!
Доктор Темір, схвильований, спітнілий, захриплий, дивився на Таню страшними очима, чекаючи заперечень, але Таня мовчала.
— Отой чоловік,— продовжував по хвилі,— прийшов нахабний, підлий, прийшов сюди, вибрав собі жертву, і почалось... Ви бачили його в алтайських юртах? Ви бачили його там? Спитайте тих, хто був там. Він нахабно знущався з вогнищ наших людей, з бідного одягу, з їхніх святощів. Він мав право дивитись на
9 В. Гжнцький
257
жіночі прикраси, торкаючи їх руками, він мав право заглядати в їхні горшки, мав право сміятись в очі господарям з них же самих, бувши їхнім гостем. Він зрадник! Він цим зраджував Радянську владу. Він зраджував усіх на кожному кроці. Він зраджував, бо зрада у нього в крові. Він хам! Він зрадив, нарешті, вас! Він обплював, споганив вас і кинув, як непотрібну ганчірку.
— Не забувайтесь, Теміре! — сказала, випростовую-чись, Таня.
— Слухайте,— блиснув очима Темір.— Я маю право говорити, бо я лікував його. Ви чуєте? Щоб догодити вам. Я повинен був убити його, а я лікував, бо ви того хотіли. А тепер ви мені хочете заборонити говорити? Ні, ні! Я не випущу вас звідси! Я мовчав. Я все знав і бачив, але мовчав. Я хотів, я думав, що ви пізнаєте його, розкусите і викинете, як червивого горіха, що ви, порівнявши його зі мжно, оціните, нарешті, і мене, але, як виявилось, я жорстоко помилився. Тепер його нема. Він обіцяв вам, певне, що повернеться, але мені здається, що ви не повірите йому більше. Він не повернеться. Він має другу чи десятки їх у столиці. Там столичні є, чи ж може він думати про дику алтайку? Так, він не повернеться! І я прийшов до вас... Не привітатись тільки, як я сказав, зайшовши, ні, у мене була інша мета. Я прийшов вам сказати, що я... такий, як був...
Вона глянула на нього здивованими очима.
— Не дивуйтесь, Таню!
Він притишив голос, і далі полилась його мова так лагідно й тихо, так покірно й ніжно, що у Тані виступили сльози на очах.4
— Таню, моя рідна! Я люблю вас! І навіть тепер, і після всього, що трапилось. Мені здається, що люблю вас більше, ніж любив, бо тепер ви така бідненька, така скривджена, ви так потребуєте ласки, теплого слова. Таню, послухайте мене. Будемо говорити, як люди дорослі. Я люблю вас і прошу стати моєю жінкою. Любити мене ви зразу не зможете, але шанувати хіба буде трудно? А з часом, може, і полюбите. А я люблю вас усім серцем.
— Це вам тепер так здається, Теміре. Але тоді, коли б я стала вашою жінкою, я мусила б завжди боятись ваших докорів. Я мусила б чекати при найменшій сварці сцени ревнощів.
— Ви не хочете мене й тепер?
— Я боюсь, чи зможу вас поважати після цього, 6*gt; досі я поважала вас глибоко.
— А так? Хіба за мою щирість, за мою любов ви могли б перестати поважати мене? Ви подумайте, Таню, що ви кажете?
— Я одверта з вами. Доктор сховав голову в долоні.
— Що ж ви будете робити? — простогнав він.
— Ах, докторе, щось зробимо, не бійтесь.
— Так ви не даєте мені ні іскри надії?
— Як я можу дати надію, коли я вже не маю її сама?
— Що ж буде?
— Щось буде.
— Я не розумію вас, Таню. Що ви замишляєте? Це не вихід із становища. Я це сприймаю за жарт. Ви маєте ще людей, що заступляться за вас у потребі. Ви ще не самотні. У вас є друзі. Ви дозволите мені приходити до вас, хоч порадити вам чим-небудь. Вам треба конче когось мати, з ким можна б поділитись думкою, коли не горем.
— Не доведеться заходити, докторе, я скоро їду.
— Я міг би приїжджати до вас?
— Як хочете, я не забороняю вам. Доктор засмутився.
— Ішов я сюди з надіями,— сказав він сумно, —' а вертаю...
— Не горюйте, любий Теміре. Почекайте трохи. Зараз я вам нічого не можу сказати, крім того, що вас дуже, дуже ціню і поважаю.
— Дякую вам, Таню. Я буду сподіватись і чекати.
Доктор встав. Таня простягла йому руку. Він затримав її довше, завагався на хвилину і припав до неї устами.
Художник Ломов сидів у м'якому кріслі і нетерпеливився. Кілька разів поривався читати першу сторінку нового роману, одержаного разом з гучним написом від товариша, молодого романіста, і, дочитавши її до кінця, переконався, що нічогісінько з прочитаного не тямить. Бачачи безкорисність такого читання, Ломов відклав книжку на стіл.
За вікном гриміло місто. Дзвінки трамваїв, скрегіт коліс по рейках, сирени сотень автомобілів, стукіт
9*
259
тисяч ніг на тротуарах, гомін людської мови, церковні дзвони і рев паровика зливались в одну вечірню міську симфонію.
Художник не слухав пульсу міста, не чув його музики. Він увесь був зайнятий власними думками, бажаннями, очікуванням.
Пролежавши кілька хвилин із заплющеними очима, встав. Запалив цигарку і глянув на годинника. Була шоста година. Виглянув на вулицю. Уже горіли ліхтарі, хоч надворі тільки починало смеркати. Жовте світло падало крізь вікно до кімнати.
"Запізнилась..." — подумав художник. Він окинув оком стіл. Там стояло все, що вона любить. Були її улюблені трубочки з кремом, груші, виноград звисав з вазочки-бакара, а насередині у зеленому відерці, обкладена льодом, лежала пляшка шампанського. У двох кутках на мольбертах, покриті полотном, поставлені до світла, стояли картини, які вона мала оглянути й оцінити.
Кожний шелест, кожний стук на сходах примушував його серце голосніше битись. Художник схоплювався, біг до дверей, але даремне. Вона все ще не йшла.
Раптом щось пригадав, метнувся до дзеркальної шафи з червоного дерева і, відчинивши її, дістав флакон одеколону. Обережно вийняв пробку, вставив у флакон пульверизатор і почав оббризкувати ліжко, канапу, місця, де вона могла сидіти. За хвилину кімната наповнилась її улюбленим запахом конвалії. Не встиг сховати флакон, як грюкнули парадні двері, і через хвилину, не чекаючи дозволу, війнула до кімнати легка, як вітер, Ніна Миколаївна. Поки він дійшов до неї, щоб привітатись, вона звичним оком вмить. окинула всю кімнату.
— Красуне моя,— пролепетав художник, цілуючи їй руки,— ви неточні.
— Ви, може, часу не маєте? Тоді я...
— Ніно! Не будь така жорстока!
Він осипав її руки поцілунками, але вже роблено, бо від її слів запал минув безслідно. Роздягатись допомагав їй мовчки.
— Ви на когось чекаєте? — спитала вона, оглядаючи стіл.
— На вас же.
— Більше ні на кого? Признайтесь!
— Та ні на кого, що ви говорите?
Вона не хотіла б, щоб ЇЇ хто тут застав. Вона, зрештою, має дуже мало часу, бо сказала своїм, що йде в кіно на перший сеанс.
— Ви ж могли на перший сеанс спізнитись, так же? Ні-ні! їй казали не спізнюватись.
— Ну, гаразд. Про це потім. Сідайте, їжте. Зробіть мені ласку, їжте все, що любите, щоб мені не просити, бо я не вмію.
Хай він не турбується, і це цілком зайве: вона їсти не хоче. Хоч шампанського вип'є з охотою, але пізніше. Тепер хай він покаже картини і швидше.
— Уже темно, я думав, що вони вас більше цікавлять і ви прийдете раніше.
Ніна знизала плечима.
— Ну, не могла ж я! Ви знаєте, що я ще не можу цілком розпоряджатись собою.
— Припустимо, що ви не тільки собою, а всіма домашніми розпоряджаєтесь, але нехай.
— Не говоріть дурниць! Показуйте картини! Художник підійшов і зняв одно покривало. Ніна
(Продовження на наступній сторінці)