«Лісове Озеро» Юрій Герасименко

Читати онлайн документальну повість Юрія Герасименка «Лісове Озеро»

A- A+ A A1 A2 A3

Варя дуже ретельно, мало не по крихтині, ділить свої їстівні припаси і завжди сумує — мало, дуже мало у неї харчів, нема чим по-справжньому нагодувати... От хай вона підросте, буде багато-багато працювати, багато грошей заробить і тоді вже зможе по-справжньому нагодувати усіх-усіх кудлатих своїх чотириногих друзів. Так жаль їх... Усе б живе нагодувала, усе б живе прихистила, приголубила...

Впорається із собаками, а вже світає, ВЖЕ мама брязкотить у літній кухні, вже можна і квіти поливати.

Сонце встає. Горобці прокинулися на березах. Чути, як за кілька дворів хтось бере воду з колодязя, чути, як бринькає об цямриння порожній цебер. Ліс шумить,— вітряно, аж сосни поскрипують.

А ось — батькові кроки. Хай тисячі йдуть і серед них татко — ходу його упізнає. Ось чути — посідали, снідають...

— Агафіє Яківно...

Варі — смішно: маму він завжди називає Гашою, а тут...

— Агафіє Яківно, а чи знаєте ви, що дочка ваша вже зовсім доросла...

Мати щось відповідає, дівчина слухає, слухає, та, так нічого і не розібравши, всміхається: яке це щастя бути дорослою! А вона, Варя, таки й справді доросла — ще б пак: завтра — до школи...

Вчора вмовила-таки, вблагала, приймають її до першого класу, хоч до восьми їй іще цілий рік. Отже завтра — уперше...

Рипнула хвіртка — це уже татко на роботу пішов. Щоранку в один і той же час рушає, хвилина в хвилину. Сусіди говорять: "По Федору Федоровичу годинник можна перевіряти". Скоро уже й мама піде, їй теж пора.

Отак — щоранку. Звичайно ж, паче дрібнички, а все одно кожного ранку в цей час так гарно чомусь стає Варі на серці, так щасливо. Чому? Ні висловити, ні навіть зрозуміти цього до кіпця вона ще не може. Але так їй хороше: все оце — і сонце, і оті квіти, що пахнуть на усе подвір'я, і цуцики, і кішка з кошенятами, — всі вони їй рідні, всі з півслова її розуміють, а вона їх — і так, без слів...

"Який добрий, який ласкавий світ... — думає дівчинка. — Як гарно, що всі, всі на світі — друзі... Всі — друзі... Гарно..."

Так щоранку, так і сьогодні. Проводила татка з мамою, вийшла за хвіртку, а за лісом знову, як і вчора, і позавчора, і всі її сім років — радісний, хвилями напливаючий залізний гул. Поїзд...

Батьків поїзд. Чому батьків? А для Варі всі поїзди — батькові, і не тільки поїзди, все, що так чи інакше пов'язане із залізницею, все це — татко...

Зайшла у двір, причинила хвіртку. Як приємно іти босоніж: ранок, а земля уже тепла-тепла. У кімнаті ж — навпаки: підлога прохолодна, ну точно як той пісочок — тугий, ранковий, біля самих хвильок Брідка...

Брати вже поснідали, старший — Микола — читає якусь книжку, Мишко перебирає зошити. Братам завтра теж до школи, але вже не до першого класу, як Варі.

Варя дивиться на хлопців, на великі, прикрашені рушниками, портрети татка й мами, і знову тепла хвиля щастя підступає до серця: який добрий світ... Всі, всі люди на світі, всі, кого вона тільки не зустрічала, — такі ж добрі й лагідні, як мама й татусь, як братики...

Всі? А ворожка?

Так... Ворожка й справді не зовсім добра. А точніше — зовсім недобра.

Дівчинка задумується, але ненадовго: все ясно! Ворожка ота просто погано вихована. Просто їй з дитинства ніхто вчасно не пояснив, що обдурювати людей — нечесно. Треба їй все це пояснити, і вона теж стане простою й доброю людиною...

— Варю, — це Микола, — а ти не забула, що твоя черга йти по голиння?

— Ні, ні, не забула, зараз іду.

Взулася, взяла ряднину, легенькі дерев'яні граблі. Треба поквапитися, скоро уже й кіз гнати. Добре хоч ліс під боком.

Перебігла через місток і не втерпіла-таки, спинилась. Ось вона, її річечка, її Брідок. Чагарі, верби над водою... От би скупатися. Ні, часу обмаль.

Нагребла голок, нагромадила хутенько на розстелене рядно, позв'язувала кінці і — за плечі. Важкувато-таки. Ну, нічого, зате на довше буде.

Насилу донесла. Тільки на поріг — а в них гості: тітка Горпина. Бідкається — дні переплутала: думала, у Вариної мами сьогодні відгул, а він, виявляється, був учора.

Тітці Горпині, сестрі батька, у їхній хаті завжди всі раді. Микола уже й пічку розпалив, поставив чайник, сипнув козам трави — на пашу можна заради такого випадку погнати й пізніше. Мишко й Варя накрили на стіл.

Тітка напилася чаю і, як завжди, почала згадувати. Хлопці й Варя ловили кожне слово...

Тітка оповідала про давнину. Село їхнє не завжди було таке, як нині. Колись, коли ще самої й тітки не було, Безлюдівка і справді славилася безлюддям. Лункими морозними ночами сільські завулочки відвідували вовки. Загляне сіроманець і — в ліс, а в селі ще довго, до самого світання виють пси...

Безлюдівці ще й трьохсот років немає, а Хорошів, той, мабуть, споконвік стояв. Є там стародавнє, ще скіфське, городище, давні-давні кургани... І Безлюдівка сама почалася від Хорошівського мосту. Куточок той — найдавніший у селі — звуть Залучкою: за луками, понад річкою Уди, селилися хорошівські козаки. Пізніше почали будуватися понад горою. І той куток назвали Нагорівкою. Потім, коли згорів ліс і піском стало заносити Нагорівку, люди вибиралися і селились у Кирбабівці (там жили всі на прізвище Кирбаба), і те нове село назвали Запісками, або ж Новою Безлюдівкою... Так поступово вулиця за вулицею, куток за кутком забудовувалося, росло село. Землі були не дуже родючі, і тому чимало безлюдівських козаків почало чумакувати.

Тітка сьорбає чайок, прихвалює мамині макорженики і, всміхаючись, починає оповідати, як чумак волами віз лист у Харків.

— Волами? — не вірить Варя. — Так пішки ж, мабуть, швидше можна дійти.

Тітка сміється:

— Так то ж пішки... А що люди скажуть? Зовсім, — скажуть,— збіднів. От він і їде, як хазяїн... Волами їде. Вкине листа синові на фронт, побазарює, переночує і на другий день увечері буде вдома. Пішки, ясна річ, за день можна змотатися туди й назад. До Харкова тут скільки... кілометрів десять?

— Тринадцять, — авторитетно уточнює старший Микола. — Тринадцять. Я у сільраді питав.

— Ну це звідки рахувати, — починає суперечку Михайло, та Варя перебиває:

— Тітко Горпино, от ви сказали: "синові на фронт". А на який фронт, яка тоді війна була? З ким?

Тітка відсуває порожню чашку, змітає у долоню крихти.

— Страшенна була війна... Багато хто з нашого села не повернувся. Ваш татусь теж мало головою не наклав...

Микола нахмурився, він, видно, уже про це чув, а Варя й Мишко так і кинулися:

— Розкажіть!

І тітка почала оповідати. Говорила вона повільно, ніби сама вдивлялася в те, про що згадувала. І Варі теж ніби виділося все, що оповідала батькова сестра. У Варі так часто буває: слухає чиюсь оповідь чи пісню, заплющить очі і немов усе бачить — усе, про що оповідається чи співається.

2

...Снаряд вибухнув над самим бруствером. Гарячим повітрям, смердючим пороховим димом вдарило в обличчя. У татка все попливло перед очима, і він знепритомнів. Коли прийшов до тями, навколо нього уже стояли німецькі солдати.

Полон.

Неволя.

Жили в бараках. Піднімали їх рано, гнали на роботу. А їжі — майже ніякої. Багато хто помер з голоду. Тоді татко надумав утекти. І втік з двома товаришами. Цілий день просиділи вони в болоті, а як смеркло, виповзли на узлісся. А за тим лісом починалося село. Придивилися, яке подвір'я найбідніше, і коли вже зовсім стало темно, тихенько постукали у хвіртку.

Відчинила бабуся. Тільки глянула — одразу все зрозуміла.

...Фрау Марта жила сама. Єдиний син Ганс на фронті пропав безвісти. Щоправда, сусіда, рудий Мюллер, шинкар і лихвар, коли про те заходила мова, усіх запевняв: Ганс у росіян в полоні, знає він цього волоцюгу. Думка, що так воно, мабуть, і є, тішила Марту. Про це, не криючись, і втікачам розповіла. Сховала усіх трьох, добре нагодувала, навіть шнапсу по чарочці налила: може, там, у Росії, якась російська мати і її синка прихистить...

Сусіди нічого не помітили, а рудий Мюллер і поготів — ніколи йому, і своїх справ вистачає. Справи у нього веселі — господарство росте, син Фріц грішми справно допомагає. Він у таборі для російських військовополонених якесь начальство, "в самій канцелярії засідає, під портретом кайзера"... Фріца того знає увесь табір...

Марта сказала:

— Якось, синочки, проживем. Сховаю вас... Може, дождемося того часу, коли війні кінець настане. А як почнуть полонених обмінювати, тоді й об'явитесь.

Легко сказати... Війні отій і кінця не видно, а таткові щоночі сниться Безлюдівка. Особливо коли вітер уночі на вулиці шумить.

Одної такої вітряної ночі не витримав. Вдягнувся, попрощався з товаришами та старенькою і рушив на схід.

Далеко не дійшов, на другому кінці села його схопили.

В канцелярії табору під портретом кайзера і справді сидів рудий веснянкуватий здоровань. Він дуже спокійно, ввічливо почав розпитувати: де цілий тиждень був? Де зараз інші втікачі?

(Продовження на наступній сторінці)