«Лісове Озеро» Юрій Герасименко

Читати онлайн документальну повість Юрія Герасименка «Лісове Озеро»

A- A+ A A1 A2 A3

ЗАСПІВ

Білі-білі хмарки над весняним передмістям....

Білі?

Спробуй-но, відтвори словом хоч один колір у шаленому цьому святі світла, святі квітневих, бунтуючих барв...

Барви оті справді неповторні — кожна мінлива і трепетна, кожна стільки нагадує...

Сонячно-золотавий колір ось цих квітів та й самі квіти — то юність. Саме за кульбабами і видирався я на весняні кручі разом із дівчам, що волосся у нього було ну точно як кульбабин цвіт...

Ось ця теж сонячна, дзвінка червоність новеньких, щойно із цеху, моторів — то дитинство, робітнича околиця, дитячі мрії про завод, де працювала мама, мрії стати таким, як вона...

А ось ці хмарки....

Щось світле-світле, життєдайне згадується, коли дивлюся на них..

Що ж саме?

Недавно у школі після виступу розговорився з десятикласниками. Ким бути? Яку професію обрати? Ці питання для них зараз найважливіші.

Я слухав і нічого не радив. Тут радити не можна: професію, дорогу життя обирають не розумом, а серцем. А хіба серцю порадиш?

Професії....

Скільки їх...

Ось учений схиляється над колбами. Народжується новітній препарат. Мине деякий час — і смерть відступатиме перед новими ліками.

Ось — композитор. І знов — народження: бринить піаніно, нова пісня починає своє життя. Минуть дні, і могутній мотив не сотні, не тисячі — мільйони поведе на подвиг.

А ось із глушливим, шерхочучим громом стартує Ту. Він теж тільки-тільки народився. І це щастя — вести його у перший політ!

Легко мені зрозуміти тих підлітків, які аж світяться, уявляючи себе майбутніми вченими чи митцями, тих підлітків, що блискучими, зачудованими очима проводжають у синяві новонародженого сріблястого велетня. Хто з них у цю мить свідомо чи не свідомо не уявить себе там, між дивними отими хмарками, у кабіні, в кріслі льотчика-випробувача?..

Промчав літак, і слід по ньому — спершу рівний, як стріла, — уже вигинається під нечутними тут, на землі, висотними бурями.

Слід та хмарки...

Світлі-світлі хмарки над ранковим містом...

Якого ж вони все-таки кольору?

Дорогу мені перетнув грузовик. Великий біло-голубий фургон, задкуючи, з'їхав на панель. Спинився. Шофер звичним рухом розчинив задні дверцята, і двоє робітників, запнутих цератовими фартухами, почали вивантажувати звичні й буденні дротяні ящики з білими важкими пляшками.

З білими? Хіба молоко просто біле?

Я глянув на швидкі весняні хмарки і аж засміявся від задоволення: так от з чим, виходить, їх можна порівняти! От що вони мені нагадували!

Молоко...

Чи не з нього, власне, і починається людське життя...

Молоко — це не юність і навіть не просто дитинство, це — початок. Самий-самий початок...

За молоко подякуймо корові.

Від імені всіх людських немовлят...

Ці рядки поета Доленга я часто згадую. Гарні рядки. Але чи тільки полю слід дякувати за духмяні, теплі буханки, що он їх теж розвантажують біля сусіднього магазина?

А кому ж?

Роботящим рукам...

Високим душам...

Так, саме їм у першу чергу, бо кожен справжній трудівник, справжній герой праці — це насамперед висока й чиста душа.

Про людину такої душі я й хочу розповісти тим юним друзям моїм, яким настав уже час обирати життєву дорогу.

Ні, я не оповідатиму їм історію виробничих методів, що їх застосовує героїня цієї книжки, — я розповім історію її душі...

Я розповім про людину, яка дуже точно обрала свою дорогу.

Всім серцем зичу успіхів тим, хто мріяв стати космонавтом,— небо б їм прихилив. Але не менших успіхів бажаю й тим, хто, готуючи уроки, гортаючи шкільний підручник "Тваринництво", мріє про величні перемоги на молочних фермах....

Пісень, як і людей, — багато.

Пісні, як і люди, — різні.

Я жив у селі, де вершить свій щоденний подвиг героїня цієї книжки доярка Варвара Федорівна Савельєва. Кожен день цієї трудівниці, сам як пісня, просився у пісню мою.

Пісні, пісні, пісні...

Скільки їх?

Почнемо з першої.

Білі-білі хмарки над Харковом, хмарки кольору теплого молока...

ПІСНЯ ПЕРША

1

Сьогодні матуся вдома.

День буденний, а для Варі — свято. Іще вранці впоралася, лад дала і на подвір'ї, і в кімнатах прибрала скрізь, підлогу вимила, вся так і сяє. Річкою у хаті пахне, луками — свято та й годі.

За вікном вітер лопотить маминими "салфетками" — знову у перукарні роботу взяла на день відгулу. Коли вона все встигає? Вчора ж увечері тільки принесла, а зараз сонце он тільки з-за сусідського даху виткнулося, а вже все випрано. Добре, що вчора до маминого приходу води встигла наносити, та ще й найкращої — від Кучинівської криниці.

У дворі стукіт — брати закінчують клітку для кроленят.

— Мамо!..

— Що тобі, доню?

За дверима легкі, пружні кроки — висока, струнка жінка виглядає у прочинені двері. "Яка ж вона гарна... — мимоволі думає Варя і відчуває себе від того ще щасливішою. — Яка вродлива... Невже і я такою буду?.."

А як мама гарно вишиває, які пироги пече... Хвалить її тітка Горпина: "Ти, Агафія, до тіста удатна..." А воно й справді так. От сьогодні: ще ж тільки учинено, а вже від діжі пахне — аж у голові наморочиться.

— Ти мене кликала, доню?

— Та то я так... — і ніби ненароком, ніби між іншим: — Пиріжків хочеться...

Мати сміється.

— Ба яка! Це вже десь там під вечір. Череду нашу з паші приженеш, а пиріжки вже, значить, і — ось вони... Не барися, доню. На плиті — борщ, снідай та йди вже порай худобу.

Худоба у Савельєвих досить-таки жвава. З характером і, головне, з добрим апетитом: кролі за добу не менше мішка трави з'їдають, а кіз треба ще й ганяти на пашу аж на глинище.

Вимила руки, посьорбала нашвидку і знову — на подвір'я. А там уже на неї чекають. Кролиці висовують мордочки, ворушать ніздрями, ждуть не діждуться: траву, що вранці поклала, давним-давно з'їли. А в хлівці кози мекають.

Кози — одномасниці: всі три — і Галочка, і Берізка, й Емка — білі-білісінькі. А що вже шкідливі... Пильнує ж, здається, очей не зводить, і все одно, то вже не вони будуть, якщо хоч листочок пе вхоплять із улюблених Вариних квітів. Біля хати під вікнами — між двома березами — жоржини, матіоли. Сама і садила, і поливає...

— Безсовісні! Як вам не соромно!

Кози, зачувши Варині докори, завжди нашорошують вуха. Ретельно пережовуючи вкрадені листочки, дивляться, дивляться. І — диво! — хитрими своїми, злодійкуватими, ну точно котячими очима... усміхаються!

От усміхаються і квит! Справді ж усміхаються!

Мама у те не вірить. Не можуть, каже, тварини сміятися, немає в них ні думок, ні почуттів. Так-таки і немає? Е, ні! От з цим уже Варя ніколи не згодиться.

— А ти дубцем їх! — радять брати. Вони щойно закінчили майструвати і тепер переносять кроленят до нової клітки.— Дубцем! А не можеш, то давай ми!

Бити? Хай спробують! Ще чого вигадали...

За тими козячими витівками мало про торбину не забула. Припнула своїх підопічних і — в сіни. Ось вона, довгаста, жовта, сама й пошила з рукава старої маминої кофтини. Тепер наче все — ось і окраєць, і сала шматочок, і молоко в пляшечці, весь Варин денний раціон. Тепер можна й рушати. Зараз вона піде... Вийшла па ганок і спинилася.

Глухий притлумлений гул линув з-за річки, з лісу.

Гул ширився, напливав хвилями, ніби раз у раз прориваючись крізь якісь перепони, і все дужчав, дужчав...

Слухала і аж очі заплющувала. Сім, восьмий рік живе на світі, а от не звикла, не може звикнути до цього щоранішнього, щоденного, щовечірнього, завжди їй радісного і тривожного двиготу. Ближче, ближче... Гудок... Ще хвилина — і вирине з бору задиханий од несамовитого бігу могутній ФД...

Любить Варя паровози. Вони — як живі, аж рукою погладити хочеться. Мати сміється: "Це вже від батька! Підростеш, теж підеш на залізницю?" Варя на це завжди нічого не відповідає, ну що тут смішного? Вона й справді давно вже вирішила: виросте — працюватиме, як татко.

Згадалось недавнє. Працюючи на залізниці, батько мав право безкоштовно проїхати у будь-який кінець країни. От і вирішив під час відпустки покатати сім'ю, показати світу. Поїхали вони далеко, аж у Баку. Чому саме в Баку? З тим же успіхом Савельєви могли поїхати і до Хабаровська, і до Петрозаводська. Маршрут вибрали навмання. Баку? Хай буде Баку. Принаймні уже сама назва звучала урочисто. "Баку-у... Баку-у..." — це слово Варя навіть співала...

До вагона увійшли, або, як сказав батько, "зробили посадку", пізно увечері. Рушили... Дивилася-дивилася Варя у темну шибку, нічого не видно. Отаке! А татко ж казав — "світу побачимо"...

Так нічого й не роздивившись, заснула коло мами на твердій лаві.

Прокинулася і аж ойкнула: трепетне червонясте світло виповнює вагон, батько, мама, брати — уже біля вікон, кинулася й вона, а там...

Все наче в якійсь казці...

Велетенські заграви коливаються, ходять, ходять, напливають одна на одну. У колихкому мареві, у сяючих клубах пари підносяться дивовижні вежі — височенні, обплутані трубами.

— Домни... — зітхають захоплено брати. — І он, і он... А он ще тільки будується...

(Продовження на наступній сторінці)