«Лісове Озеро» Юрій Герасименко

Читати онлайн документальну повість Юрія Герасименка «Лісове Озеро»

A- A+ A A1 A2 A3

Врочистість, грандіозність видовища вражала. І радісно було, і тривожно, і дивно якось, самій незрозуміла гордість виповнювала її.

— Що це? — запитала у татка.

Батько відповів не одразу. Помовчав, дістав люльку, неквапно натоптав самосадом, хоч палити, ясна річ, у вагоні не збирався, він і в хаті не палив ніколи. Потримав люлечку у зубах, витяг і тільки тоді проказав дивним, наче аж трохи хрипкуватим голосом:

— Все це, доню, зробили наші робітничі руки... Все це — наша п'ятирічка... Друга п'ятирічка...

— Еге ж! — вигукнула Варя. — "Друга п'ятирічка" — це ж у нас у Безлюдівці колгосп так називається. Наш колгосп, той, що недалеко від нас...

Батько знову замислився.

— Колгосп, кажеш... І колгосп наш, і оці домни наші, все це однаково наше, і все це разом і є друга п'ятирічка, усе це — одне ціле. Запам'ятай це, доню, на все життя...

— А п'ятирічка... для чого це?

— Не для чого, доню, а для кого. П'ятирічка оця і всі паші п'ятирічки, які будуть, — для нас з тобою...

І, обнявши за плечі, довго розповідав, де й що будується і якою могутньою від цього стане наша країна — усього буде вдосталь: і тракторів, і машин усяких, і сталі, і вугілля, і хліба, і ситчику, і взуття. А щоб скоріше це сталося, треба кожному дбати насамперед не для себе, а для всіх, для всієї країни...

"... не для себе, а для всіх..."

Батько ще довго говорив. Перед самим світанком знову заснула Варя. Прокинулася, а за ранковим вікном — знову будови, будови...

"...не для себе, а для всіх...

...не для себе, а для всіх..." — гриміли, вистукували колеса. Часто Варя згадує оці батькові слова... І тепер от, на ґанку, почула стукіт поїзда і згадала. Так, це вирішено: підросте Варя, працюватиме тільки па залізниці. Робітницею стане.

Поїзд промчав, двигіт знову перелився у нерівний — хвилями — підземний гул, потім і гул подаленів, замовк, розтанув...

Глинище — не близький світ, чалапати до нього через усю Морозівку. Далеко, та можна дійти і з заплющеними очима: не сама йде, кози ведуть — поспішають, натягують мотузки. Так і за село вийшли, спереду кози тягнуть, ззаду торбина підстрибує, б'є по спині.

За селом кози пішли спокійніше, ні-ні та й зупиняться то перед кущиками споришу, то біля квітучих кульбаб — пройшли щедрі дощі, зело буйне та свіже.

Сонце припікає, в крислатих осокорах так і заливаються вивільги. Он уже і верба дупляста, скоро і пасовище видно буде.

Кози знов зупинилися, дівчинка роззирнулася — ну точно все навкруги, як у тій казці, що розповідала тітка Горпина, — і дорога, і верба, і дупло... Чи не в таке дупло поліз Котигорошко і потрапив у палац доброго чарівника? Усе закінчилося щасливо: Котигорошко повернувся додому і приніс таткові та мамі скатерть-самобранку та чарівний казанок, що з нього скільки не набирай, а він усе повний...

Дупло у вербі велике, темно у ньому, таємниче...

Дівчинка уявляє, як вона туди залазить, як Пробирається під важким склепінням. Тиша... Пітьма... Дивне світло у глибині підземного ходу... І страшно, і радісно — серце так і калатає!

Ще раз поглянула на вербу й зітхнула: в казках все просто. Казка — це казка... От було б так у житті, розстелила б мама оту самобранку, раз — і готово: і борщ, і каша, і пироги. Ні пекти тобі, ні варити, а головне, за ті гроші, які б слід було витратити на харчі, можна було б нарешті купити батькові нові чоботи...

Що він зараз поробляє, її татусь? Іде, мабуть, уздовж колії, у правій руці молоток, у лівій люлька. З люлькою він майже не розлучається. І вечорами, коли щось на ганкові оповідає, і вдень, і в неділю, коли порається на подвір'ї і теж щось розповідає, люлька незмінно при ньому.

Про що б не оповідав татко, чи про залізницю (слово це він вимовляє особливо повально і багатозначно), чи про село їхнє Безлюдівку, завжди непомітно переводить розмову на одне: що зараз у країні діється, чим ми усі живемо і далі житимемо. От і вчора, мама в одну душу, щоб татко завтра, як отримає зарплату, зайшов до крамниці і купив нарешті собі щось на ноги. Батько спершу нічого не відповів, та увечері, сидячи, як завжди, з дітьми на ганку, сам про ті чоботи і заговорив. Чи тільки в нього, мовляв, отаке взуття? Он і в матері, і у Варі бач які стоптані. А зайди до крамниці — чи там їх іще й знайдеш... Та чи тільки із взуттям зараз кепсько? А все чому? Почали нове життя будувати. І — майже на голому місці. Що цар нам у спадщину залишив? Ото ж то й воно. Та й не тільки у цьому суть. Країна наша, як острів, навколо вороги й вороги. Не збудуємо свою промисловість, не озброїмо армію, вороги заклюють і загребуть. Всі сили зараз, усі кошти ідуть на промисловість. І правильно, що ідуть.

Важко...

Що важко, то це Варя і сама розуміла.

Ех, було б у житті, як у казці, вона б і не таке ще диво сотворила, щоб таткові й мамі працювалося легше і їлося ситніше. Але де ж вони, оті дива, не було їх ніколи і не буде. Не буває в житті ніяких чудес.

Не буває? А може...

Ось каже ж мама: кози не можуть сміятися, не можуть думати. Вона, Варя, впевнена: можуть! І сміятися можуть тварини, і сумувати, і думати. Та вже сама тварина — це якесь диво: мовчить, ну безсловесна ж і квит, а глянеш їй в очі і зрозумієш, що вона бажає, чого жде від тебе. Очима говорить! Хіба це не диво?

— ...Дівчинко! Гей, дівчинко...

Хто ж це її гукає? Озирнулася — троє молодиць наздоганяють. Де ж це їх Варя бачила? Ага... Минулої неділі була з мамою на базарі, там всі оці троє ворожили на картах.

— Ой, яка ж ти хороша дівчинка, дуже хороша дівчинка... — співуче проказала старша — висока, вродлива, з великими, мабуть, важкими сергами і з величезними чорними, як петрівська ніч, очищами. — Слухай, хороша дівчинко, а давай-но я поворожу тобі!

— Навіщо? — здивувалася Варя. — Я й так знаю, що далі буде.

Молодиці ззирнулися, щось пробурмотіли одна одній. І знову оката заговорила до Варі:

— Що ж ти знаєш? Ти хоч знаєш, що сьогодні з тобою буде?

— А що? — Варя насторожилася. — Що буде?

— А буде таке, що й очам своїм не повіриш!

— Що? Скажіть! Звідки ви знаєте?

— Я все знаю, — і ворожка примружила свої очища. — Я знаю, наприклад, що живете ви не в розкошах, знаю, що тільки про те й думаєш, як би десь щось заробити та віддати мамі й таткові. Точно? От бачиш, це я тобі ВЖЕ почала ворожити. Ну, казати далі?

Варя знітилася:

— Кажіть... От тільки... у мене й копійки нема. Хіба що оце... — зовсім НІЯКОВІЮЧИ, зняла торбинку. — Ось. Молоко, хліб, сало...

Молодиця подивилась.

Особливо подивилась: і лагідно, і сумовито, і, мабуть, від того вродливе її обличчя стало ще вродливішим.

— Бачиш, і тут я не помилилась: ти справді хороша дівчина, останнього свого, бач, не пожаліла. Ну, нічого, за щедрість твою я тебе щедріше нагороджу. Я тобі не просто поворожу, я тобі такого наворожу, все життя будеш дякувати.

Сховала до свого кошика Варин оклуночок, сіла на придорожній моріжок і дівчині жестом наказала зробити те ж саме. Варя вмостилася поряд.

— Давай руку.

Довго й уважно роздивлялася дитячу, стулену човником долоньку, підносила до очей, промацувала пальцями. Дивні вони були, оті пальці, тонкі, довгі, із сяючими, ніби аж соНЯЧНИМИ перснями, і просто-таки неймовірно гнучкі. Ну зовсім наче без кісток, гумові й квит! Та ще й м'якесенькі, ніжні-ніжні, немов оксамитові. Жодного мозоля...

Руки ворожки...

Зовсім не такі, як у мами. Вони, ці руки, зроду, мабуть, не працювали. Руки, які вміють тільки одне — творити диво...

Руки — диво...

2

— Хороша дівчинко... — неголосно заговорила молодиця. — Дуже хороша... Так, я не помилилася — саме сьогодні станеться з тобою таке, чого ти і не чекаєш...

Варя аж подих затаїла, але розпитати так і не насмілювалась. Якусь хвилину і ворожка, і дівчина сиділи мовчки.

Нарешті ворожка випустила Варину руку і тихо проказала:

— Як гнатимеш увечері додому, то отут... Отут, де ми зараз з тобою сидимо, побачиш... гроші... Скільки? — подумала і сама собі впевнено відповіла: — Десять рублів... О! Десять! Але ти цих грошей не бери, ти їх мини. І руками, гляди, не торкайся. Гляди! От коли витримаєш, не візьмеш, і як будеш уже до села підходити, то отам... аж он за тополею навпроти тієї чорної брили... просто посеред шляху побачиш...

І знову замовкла, немов до чогось прислухаючись. Мовчала вона досить довго.

— Що побачу? Що там буде? — нарешті не витримала дівчинка.

— Все... — Ворожка повільно підняла свої чорні відьомські очі. Було в них щось таке — глянеш і вже несила віднести погляд. Дивиться дівчина, дивиться, і здається їй — летить, падає у сяючу чорноту. — Все буде!.. Всім... і тобі, і мамі твоїй, і таткові. Все... І на все життя! До смерті горя не знатимете... Іди, дівчинко, йди. І роби все, як я сказала. Іди і не оглядайся.

Пішла Варя. Торбинки уже нема, і кози — ну геть-чисто усе розуміють — не смикають за мотузки, ідуть повільно і аж в очі заглядають: чого це їхня господиня така стурбована...

А дівчина й справді схвилювалася не на жарт.

(Продовження на наступній сторінці)