— Чакте, — нарешті не витримав Іван, — ну за що ти на мене гніваєшся? Вірю я тобі, в усьому вірю! Та не міг же я порушувати наказ.
Чакт, не підіймаючи очей, круто повернувся, зник у своїй спальні. Іван кинувся за ним, але панель засунулась.
Похнюплений, похмурий, Бідило пішов до себе. Спальня була теж трикутна, ліжко таке ж, як і в учбовому комбінаті. Подушка, ковдра, простирадло — все це білосніжне і на вигляд зовсім нове. Особливо свіжою здавалась біла, пухка подушка. Та коли Іван уважніше придивився, то посередині на ній помітив вм’ятину, а в ній сіру пляму.
Шат колись розповідав, що білизну в Щактиф не перуть, а на кілька цот скидають у спеціальний басейн. Кислота з’їдає весь бруд. Щактифські синтетичні тканини такі міцні, що їх не то кислота, а й не всякий вогонь бере.
Так що ж то за пляма на подушці? Невже бруд?
Іван уважно придивляється і з полегкістю зітхає — ні, то був не бруд. Вм’ятина від голови, сіра пляма — просто шхуф, який спав на цій подушці, видно, завжди лягав щокою на одне й те ж місце і тканина витерлась. Та чи один шхуф?
На стінах спальні — плакати: "Іменем Безсмертного — спи"! "Думки перешкоджають сну", "Хочеш бути щасливим? Спи і не думай!"
Але Іван думав: скільки ж поколінь металося в тривожному безсонні на цьому білосніжному, вічно свіжому ложі?.. Скільки неприкаяних шхуфських голів, гарячих од бунтарських думок, терлося об цю подушку, поки не з’явилася на ній сіра пляма…
Роздягнувся, ліг і теж поклав свою неспокійну голову прямо у темну вм’ятину.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
"Штучне око" пильнує. Червоний Вогонь. "Вставайте, вамби!"
Чакт розбудив Івана за кілька цот до того, як мав прийти Анб. Розбудив, міцно обняв.
— Іване, прости, вибач!.. — заговорив він гаряче, скоромовкою. — Такий уже я… Аж самому гидко тепер. Служительська пиха заговорила: як же так, мені — й не довіряють!.. Ти можеш вибачити? Ну чого ти мовчиш? Ну хоч вилай… Іван схопився, згріб Чакта в обійми, підняв високо над головою:
— Не прощу! От зараз підкину і не впіймаю. Боїшся? Чакт щасливо сміявся.
Увійшов Анб.
— О, тут уже повний мир! Ну, ходімте, ходімте, нам ще поснідати треба. Гайда.
Анб пішов попереду, Чакт з Бідилом — за ним. На сходах, продираючись крізь натовп трудівників, що теж поспішали до їдальні, Іван помітив шхуфа із штучним оком. "Клята нишпорка! — вилаявся в думках. — Уже в гуртожиток проліз. Чого це він на мене так дивиться?"
На комбінат прибули за півтоци до початку роботи. У довжезному — кінця не видно — коридорі праворуч і ліворуч панелі, панелі, панелі з номерами. Анб відшукав 34149, натиснув кнопку. Затишна кабінка. Глибоке зручне крісло перед довгим — від стіни до стіни — столом. Підійшовши ближче, друзі побачили, що то не стіл, а частина конвейєра.
Анб наказав Чактові сісти і спеціальними пасками прив’язав його до спинки крісла. Тепер Чакт міг ворушити тільки руками.
— Для чого це? — здивувався Іван.
— Під кінець зміни шхуф так стомлюється, що інколи падає з крісла.
На конвейєрі — він поки що не рухався — тьмяно поблискувала велика деталь з двома нагвинтованими штирами. Тут же, біля деталі, лежала гайка.
— Вимагається одне, — пояснював Чактові Анб, — встигнути, поки деталь рухається повз вас, закрутити цю гайку на оцьому штирі, а звідси, — Анб показав на високий ящик, що стояв біля крісла, — взяти ще одну і покласти на конвейєр біля деталі. Якщо впораєтесь швидко, може лишитись з півтоци на відпочинок.
— І все? — здивувався Чакт. — Ну так це зовсім не важко!
— Подивимось на вас після зміни, — всміхнувся Анб. — Ходім, Іване.
В кабіні 34148 було все точнісінько таке, як і в попередній. Робота теж проста: закрутити гайку на другому штирі і покласти на конвейєр якийсь блискучий шворінь — цілий ящик цих залізяк стояв біля крісла.
— Для чого кабіни? — запитав Іван.
— Щоб мислячі організми не спілкувались одне з одним. Сідай мерщій, прив’язуйся. Зараз увімкнуть конвейєр.
Анб вийшов, панель за ним щільно засунулась. Іван сів, посміхаючись: "Така дурниця! Зовсім, мабуть, не важко!" Неквапно почав прив’язуватись і ледве встиг: під ногами загуло, задвигтіло, конвейєр посунувся.
Бідило вхопив гайку, швиденько закрутив її. Вихопив з ящика шворінь — він виявився дуже важким — хотів покласти, як і годилося, біля деталі, але вона вже упливла в сусідню кабінку. Ледве встиг просунути шворінь в щілину між стіною і конвейєром. А на зміну цій деталі вже під’їжджала друга. Сяк-так з цією упорався — третя пливе…
Важкувато довелося Іванові, а Чактові, видно, ще важче. Деталі від нього приходили з ледь-ледь накрученими гайками. Добре хоч другі гайки класти встигав… Наприкінці зміни Іван так стомився, що, якби не паски, й справді упав би з крісла.
Після роботи удвох із Чактом пішли до Анба. Сиділи довго — спочивали, мріяли, вчились вамбської мови. Попливли, посунули дні за днями Іванового шхуфського життя. Дні за днями, як деталі на конвейєрі…
Якось після роботи до Іванової кімнати завітав Анб.
— Ходім.
— Куди?
Анб підійшов впритул і ледве чутно прошепотів, не дивлячись на Івана:
— Сьогодні наші збори. Іван підвівся:
— А Чакт?
— За Чактом зайде інший однодумець. На таємні збори можна ходити лише по двоє.
На околиці, біля величезного розваленого будинку, прогулювались дві гарненькі шхуфки. Одна з них, молодша, щось тихенько мугикала. Іван прислухався. Пісня знайома:
Зоряний шхуф — енборра…
Велетень наш — енборра…
— Хич ехип, красуні! Підете зі мною на Свято Пітьми? — звернувся до них Анб і підморгнув Івану.
— Ехип, красеню! Спасибі, з тобою і без свята темно! — задиркувато всміхнулася молодша і злегка кивнула в бік руїн: проходьте, мовляв, все в порядку.
…Під низьким задимленим склепінням на чорній кам’яній брилі слабо світяться кілька кишенькових ліхтариків. Глибокий морок. Крім цих блідих вогників і частини навислого склепіння, нічого не видно. Що це — кімната, зал?
Напружене мовчання. Пітьма дихає десятками грудей.
— Всі? — десь із глибини запитує глухий бас.
— Ерба і Чакта немає, — відповідає дівочий голос.
— Якого Чакта?
— Новоприбулого. Служителя з Міста-1.
І знову мовчання. Глухі кроки, дівочий голос:
— Всі! Тепер всі.
— Дозорці на місцях?
— Всі на місцях.
— Запалюйте Червоний Вогонь!
Чиїсь руки розібрали ліхтарики, направили на кам’яну брилу, освітили її. З пітьми виступило дві постаті. На камінь з шурхотом лягли оберемки хифових гілляк. Клацнули камінці, посипались іскри. Затлів, зажеврів зірочкою сухий ґнотик. Темний велетень — аж тепер Іван роздивився, що то був Анб, — подув на жаринку, червоно спалахнув язичок полум’я, такий земний, давно не бачений, рідний… Запалений ґнотик Анб поклав під сухе галуззя.
— Однодумці, в коло! — пролунав все той же глухий бас.
— Однодумці, в коло…
— Однодумці, в коло…
— Однодумці…
— Однодумці… — лунко відгукуються в пітьмі хрипкі й співучі голоси. Рух у темряві, шарудіння, кроки — і от уже навкруг брили десятки облич, десятки грудей, плечем до плеча — коло. Тісне, нерозривне коло.
— Всі однодумці в колі?
— Всі в колі… Всі однодумці… Всі… Всі в колі… — лунають голоси.
— Ууммб! — владно гримить бас.
— Ууммб… — відлунює в Івановій серці. Анб, Чакт поруч у сталевому кільці однодумців. Сльози на очах в Івана, сльози щастя — так би і вмерти…
— Ууммб! — глухо і всемогутньо виривається з десятків грудей. Вогник блимає — слабенький, ледве живий, от-от погасне… Ні. не згасне, життям Бідило присягне — не згасне! Однодумці затулять його, захистять. Всі нахиляються — суцільне коло облич, — диханням своїм роздмухують крихітний, полохливий вогник. І він розгоряється, охоплює, живий, сяючий, темне сухе галуззя. Тріск, шерех — і буйне червоне полум’я пожадливо лиже склепіння, рветься в задимлений отвір.
На середину кола до вогнища виходить високий широколобий шхуф.
— Умбренд, керівник організації всього Тринадцятого сектора, — пошепки пояснює Анб.
— Енборра! — звучить глухий бас Умбренда. — Ви вже багато чули про нашого іншопланетного однодумця, про землянина Івана. Ви вже знаєте, що на тій Івановій планеті перемогли шхуфи. Прийде час — ми теж переможемо! Зараз Іван Бідило біля нашого Червоного Вогню.
— Він тут!..
— Він тут!..
Глухий гомін, схвильовані, радісні обличчя…
— Хай вийде!
— Хай вийде до Вогню!..
Умбренд наближається до Івана, просить вийти до вогнища. Іван робить кілька кроків.
Гул, вигуки, десятки рук тягнуться.
— Іван!..
— Ось він! Ось він!
— Земля!..
— Енборра!
Бідило хотів щось сказати, але не міг від хвилювання й слова вимовити і, махнувши рукою, повернувся в коло.
— Пісню! Пісню! — загуло навкруг.
І змовкло. Тріщать гілляки, полум’я шумить у темному отворі… Тихо-тихо виводять печальні дівочі голоси:
Шхуфу не треба думать…
Шхуфу не можна думать…
Суне, суне час-конвейер, —
Ніколи шхуфу думать…
Ніколи глянуть вгору,
Ніяк поглянуть вгору…
Годі! Годі! Встань, енборра!
Встань, подивися вгору.
Вогник у тьмянім небі,
Зірка в туманнім небі —
Сяє, сяє знак червоний
В нашім імлистім небі.
Світлого світу вісник,
Вільного світу вісник…
— Воля! Воля! Прийде воля! —
Ось він — землянин-вісник.
Зоряний шхуф — енборра!
Велетень наш — енборра!
Славен, славен, тричі славен
Син трударя — енборра!
(Продовження на наступній сторінці)