Чакт глянув на пам’ятник і аж схопився з місця. Біля постаменту по бетонованому майданчику прогулювався високий кремезний шхуф. На голові його поблискував звичайний чорний шолом з металевими горбиками на тім’яній частині. Походивши трохи, шхуф сів на лаву і зняв шолом. Голова його була забинтована.
— Ходім! — шарпнувся Чакт. — Ходім скоріше!
— Не роби дурниць, — тихо проговорив Іван. — За нами можуть слідкувати.
Друзі встали і з незалежним виглядом, ніби знічев’я прогулюються по алеї, не поспішаючи пішли до пам’ятника. Шхуф теж ніякої уваги на них, відкинувся на спинку лави, дивиться у небо.
У Івана все аж співало, аж тьохкало в грудях: ще кілька десятків кроків — і вони серед однодумців, у глибокому, надійному підпіллі. Ще кілька десятків кроків… Кілька десятків… І тут Чакт не витримав.
— Скажіть, де можна купити промови Великого Перукаря? — вигукнув він, хоча до шхуфа було не так і близько.
Шхуф здригнувся, з-під лоба подивився на Чакта і… не відповів жодного слова.
— Провокатор! Пароля не знає! — прошепотів вкрай переляканий Чакт і спинився.
Іван стиснув друга за лікоть.
— Дурень! Сам ти нічого не знаєш, іди й мовчи!
Нарешті вони рядом, зовсім рядом. І в цю мить шхуф встав з лави, надів на голову шолом і неквапною вайлуватою ходою побрів у бічну алею. Іван прискорив кроки! Треба ж було цьому Чактові переплутати пароль!
— Ваша схильність! — гукнув Бідило, наздоганяючи шхуфа. — Ви не знаєте, де можна купити кишенькове видання промов Хича Мислячого?
Шхуф спинився, уважно подивився великими стомленими очима. Він був незграбний і водночас красивий: могутні руки з товстими вузлуватими пальцями, високе чисте чоло, чорні острішкуваті брови, круте підборіддя. Іванові він одразу сподобався.
— Ходімте, — густим басом промовив шхуф, — я проведу вас до книгарні. Мені якраз по дорозі.
Яке щастя! Це була умовна відповідь на пароль!
Шхуф одвернувся і пішов собі, наче нічого й не сталося. Друзі — слідом, не тямлячи себе від радості.
Минули хифовий парк, пройшли кілька кварталів по Великому Радіальному Проспекту, завернули на Кільцеву. Попереду на високому будинку Іван прочитав напис: "ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО, КНИГАРНЯ СВІДКІВ ДЕСЯТОЇ ЯЧІ". Шхуф повів друзів прямо до магазину.
Відкрив їм низенький худорлявий служитель.
— Нові покупці? — запитав він і весело підморгнув шхуфу. — Які книжки цікавлять ваші найнижчі схильності?
— Кишенькове видання промов Хича, — пробасив шхуф і теж посміхнувся.
— О, та це ж унікальне видання! Ну, ходімте, ходімте, — і служитель повів трьох "покупців" крізь чималу залу з прилавками і книжковими полицями по якомусь темному коридору, по хитких сходах спершу угору, потім вниз і, нарешті, зупинився. Клацнула кнопка, і перед друзями відкрився прохід до невеличкої, яскраво освітленої кімнати. В кутку височіли напіврозвалені штабелі якихось книжок, погризених шкідниками, вкритих пилюкою.
"Промови Хича Сімнадцятого Красномовного" — поблискував золотом товстезний том-скринька. "Іменем Безсмертного, благочестиві виступи Хича П’ятнадцятого Гнучкого" — біліло на чорній пластмасі ще товстішої книги.
— Утиль? — запитав Іван.
— Сховище унікумів!— потираючи від задоволення руки, відповів служитель. — Скарбниця щактифської цивілізації. Сідайте, сідайте, друзі! Давайте знайомитись — Рейндз! — і служитель торкнувся пучками своїх скронь.
— Анб, — пробасив кремезний шхуф.
Іван і Чакт назвали свої імена.
— Як добралися? — запитав служитель.
— Спасибі, добре.
— А в тебе, Анбе, як справи? Чому так запізнився?
— Причепився хвіст. Півтори тоци водив його по всіх околицях. Зайшов до Гуртожитку 209. Ждав. Тихцем визирнув — стоїть, клятий. Довелося лізти через вентиляційну трубу. І — все гаразд.
— Бачите, — звернувся Рейндз до Івана і Чакта, — як у нашій справі важлива пильність? Анбе, хто на цей раз був? "Штучне око"? Ну, я так і знав. Запам’ятайте, друзі, цього легіонера. Його головна прикмета: праве око штучне. Цей шпиг особливо небезпечний, він сам колишній несхильник. Ну, а тепер давай, Іване, свій дарунок, викладай пакет.
Бідило кахикнув, показав очима на Чакта, але Рейндз або справді не розумів, або намагався показати, що не розуміє.
— Я питаю про пакет. Давай пакет, ти його не загубив, сподіваюсь?
— Який пакет? — здивувався Чакт.
— Та розумієш… — знітився Іван. — Як це тобі пояснити…
— А просто пояснити — та й квит, — Рейндз підійшов до Івана. — Давай пакет, потім поясниш. Потерпить трохи твій приятель.
Іванові нічого не лишалося робити, як витягти пакет і подати його Рейндзові.
— Що це все означає? — якимсь незнайомим, хрипким голосом запитав Чакт.
— А те означає… — почав Рейндз, розриваючи пакет і витягуючи звідти кілька тоненьких папірців. — Несхильницький центр прийняв рішення: пакет передати Іваном. Чому саме Іваном? Іван — син земного шхуфа, а ви — служитель. Я теж служитель і знаю, як важко нам заслужити довір’я. Та коли ви чесна енборра, настане час — і вам будуть довіряти. І потім ще одна причина: з Іваном ми встановили зв’язок набагато раніше, ніж з вами. Ще до того, коли ви тут розшукували після вибуху академічного штейпу наші сліди, Бідило виконував уже доручення несхильницького керівництва.
— Це правда?! — Чакт різко повернувся до Івана.
— Правда, — відповів Бідило, густо червоніючи.
— Дворушник… — голосно прошепотів Чакт.
— Ніякий він не дворушник, — спокійно пояснив Рейндз. — Він чесно виконував наказ.
— Чесно… — тихо промовив Чакт, немов щось обмірковуючи. — Чесно… А я, значить… — Враз схопився, кинувся до виходу, гарячково, метушливо обмацав одвірок — кнопки нема, плечем натиснув. — Пустіть! А я вас шукав… Мріяв… Не вірите, так не знущайтесь! Пустіть!
— Куди ваша схильність так поспішає? — в’їдливо примружився Рейндз. — Ви шукали несхильників? Ми несхильники. Не подобаємось? Не ввічливі, правда? Звісно, у Легіоні вас би не так зустріли… Там усі ввічливі, тактовні — тонкі душі!..
Чакт зігнувся, як від удару, прихилився до стіни.
— Ну, це вже дурниці… — пробасив Анб. — І завжди ви, служителі, перегинаєте. Надто ви жорстокі до своїх колишніх колег. — Шхуф підвівся, вайлувато підійшов до Чакта, як хлопчика, погладив по голові широчезною, темною від праці п’ятірнею. — Ну, не журіться, друже! Якби ми, шхуфи, після кожної образи отак розкисали — країна потонула б у наших сльозах… Рейндз, покинь ти вже свої папірці! Хіба не бачиш, енборра от-от заплаче…
"Енборра… Що за дивне слово?" — подумав Іван.
— Нехай плаче, — спокійно сказав Рейндз. — Я теж плакав, коли вперше прийшов до несхильників…
Але Чакт не плакав. Притулився до Анба. як підліток до батька. Шхуф гладив його по голові, басив, задоволено посміхаючись:
— Отак краще… Так краще… Рейндз, давай-но хлопцям шхуфський одяг, нехай перевдягаються.
Рейндз дістав із шафи два шоломи і два чорно-жовті комбінезони з номерами на спинах. Чактові припав № 34149, Іванові № 34148.
— Ці комбінезони, — пояснив Рейндз, — належали несхильникам з металургійного комбінату. Хлопці за наказом центру переправлені у підпільну лабораторію гроундів. Ви станете на їх місця біля конвейєра. Шеф цеху п’є без просипу і нічого не помітить, а шеф зміни — своя енборра.
— Що таке енборра? — не витримав Іван.
— Енборра? — перепитав Анб. — Ну, це важко пояснити. Скажу коротко. Хичисти й служителі всіх, і себе в тому числі, називають "топо". Це так принизливо — ми ж не тварини, не особні! Ми маємо горді душі, вільний розум, могутні руки. Ми не топо, ми енборра!
— Люди! — здогадався Іван.
Людина… Та невже він вперше вимовив це горде слово на щактифській землі? Енборра… Енборра — значить людина!
Тьмяні кубічні зали, десятки, сотні столиків. За столами — шхуфи. Низенькі, карячконогі роботи з кубічними головами подають страви.
Чого тільки нема на підносах! М’ясо — і смажене, й парене, і запечене — жирне біле киптип’якове м’ясо; і мариновані равлики; і всілякі салати з хифового листя; і паштети із солоних метеликів; і різноманітні синтетичні страви — якісь зелені каші, чорні драглі — все це жирне, Ситне і в необмеженій кількості…
На стінах сяють золотими буквами величезні плакати: "Будь ситим, задоволеним і спокійним — так повелів Безсмертний!", "Шхуф з повним шлунком — найкращий шхуф", "Їж і ні про що не думай!", "Іменем Безсмертного, їж!"
Та шхуфи чомусь майже не їли. Задумливо, знехотя копирсалися виделками у розкішних витончених стравах щактифської кухні. А більшість зовсім поклали виделки і сиділи, обхопивши голови руками. Гнітюче, напружене мовчання панувало в залі. Шхуфи думали…
За столиком у кутку сидів Анб, Бідило і Чакт — біля нього. Чакт ні-ні та й погляне на Івана, погляне й опустить очі. Іван же навіть глянути не може — і не винен, а все одно соромно якось… Нарешті Анб підводиться, за ним Бідило і Чакт.
— Ходімте, друзі, покажу вам ваші спальні.
І знову довгий, тьмяно освітлений коридор, точнісінько такий, як в учбовому комбінаті. Біля панелі з номером 34149 Анб зупинився.
— Оце ваша спальня, — сказав він Чакту. — А це твоя, — і показав Іванові на сусідню панель з номером 34148.
"До Чакта на ви, до мене на ти — як це все-таки образливо для Чакта", — подумав Іван і з щирим жалем подивився на друга.
— Зараз — спати, — м’яко наказав Анб. — Завтра вставати рано. За дві тоци до початку пори малого спокою я зайду за вами. Спать!
Анб повернувся і пішов. Чакт і Бідило залишилися стояти, як і стояли. Кожен мовчав, дивився собі під ноги.
(Продовження на наступній сторінці)