Рабство, кріпацтво в своїй позірно полярній структурі неодмінно передбачає деспота-самодержця, так само як комуністична кабала неодмінно передбачає комуністичного диктатора, й ми тепер є свідками, як материнське лоно Росії, яке в різний час із неминучою запрограмованістю народжувало і самодержців, і диктаторів, сьогодні з того самого незмінно живородящого лона намагається випродукувати чергову "сильну руку" — хай то юний монарх з династії Романових, чи хай то психопатична гілка з якогось кривого юридичного дерева. Чи був Ленін тираном і деспотом? Безумовно. Чи був Сталін деспотом і тираном? Безумовно. У "всеподданнейшем докладе" міністра народної освіти Уварова від 1843 року на ім'я царя: "Самодержавие составляет главное условие политического существования России... Спасительное убеждение, если Россия живет и охраняется духом самодержавия сильного, человеколюбивого, просвещенного..." I все це, звичайно, щоб поєднати "все выгоды нашего времени с преданиями прошедшего и надеждами будущего". Зрозуміло, що ці "надежды будущего" — це ми з вами, царський міністр і нам обіцяв райські втіхи від імені російського самодержавства, а які то втіхи — з народної пам'яті не зітреться ніколи. Авжеж, не повинно стертися. Але ж, знову-таки, історія вчить того, що вона нічого не вчить, і, як той сказав, ще живе черево, яке здатне народжувати гада, й ми бачимо не такі вже й фальшиві потуги-позиви.
Повернуся ще до "всеподданнейшего доклада" графа Уварова. Відстоюючи засади "православия, самодержавия и народности", він розумів: "...направление... и его тройственная формула — должны были восстановить... все, что носило еще отпечаток либеральных и мистических идей: либеральных — ибо министерство, провозглашая самодержавие, заявило твердое "намерение возвращаться прямым путем к русскому началу во всем объеме". Як бачимо, побиваючи противників "величия России", міністр освіти граф Уваров твердо й послідовно вказував "намерение возвращаться прямым путем к русскому началу, во всем объеме". І тут ми вкотре повертаємося, як у казочці про білого бичка, як у зачарованому колі, до одного й того самісінького — до "русской идеи", до "русского дела", до "русского н ал во всем его объеме", а що всі ці поняття означали для російського народу і для "народов России", ми знаємо тяжким своїм історичним досвідом і злободенним побутом. А хіба сьогодні не кричать про ту саму "велич Росії", яку начебто втрачено і яку, звичайно, слід повернути, а яким способом повернути — всім відомо, інших способів не існує в природі: фенікс може відродитися лише в полум'ї, він святкує лише очищальну силу полум'я.
Як відомо, колись у Росії зачитувалися тим, що граф де Кюстін написав про Росію. Зокрема йому належить і таке: "Должен ли подобный народ иметь деспотическое правление, или же жестокое правление создает столь негодный народ?" Запитання не випадкове, а закономірне, й граф де Кюстін лише сформулював запитання, окресливши реальну проблему, яка завжди існувала й існує. І якщо виходити з цієї проблеми, яка видається вічною, можна сказати, що в ній усе взаємопов'язано, тут не можна відповісти "або —або", а можна відповісти "і те — й друге". Подібний етнос повинен мати деспотичне правління, він потребує такого правління, як наркоман потребує наркотиків, таке деспотичне правління з природи подібного етносу, це по-перше, а по-друге, деспотичне правління автоматично спонукає подібний етнос перебувати в тому стані та вигляді, в якому він перебуває, органічно потребуючи, знову ж таки, деспотичного правління.
Ще в ті часи, коли на Заході дебатувалося — вважати Русь азійською державою чи європейською і вважати її державою християнською чи нехристиянською, англієць Д. Флетчер написав книжку "Про державу Російську" (1591), де стверджував, що ця екзотична держава є "тиранічною державою", в котрій живуть "варварські московити". У своїй праці "Росія очима Європи" Дітер Гро писав, що в філософсько-історичній літературі кінця XVI і початку XVII століть згадки про Росію зустрічаються часто... Джованні Ботеро у своїх "Всесвітніх відносинах" (1596) приймає Москву в число європейських держав, але ставить її поряд із Туреччиною. Він також вважає можливим друге нашестя народів, і протиставляє "благородну й дорогоцінну волю" — "врожденному рабству" московитів. Джон Барклі у своїй праці (1607), що є джерелом звичаїв європейських народів, так характеризує Москву: плем'я, народжене для рабства, вороже всякій свободі, воно не бунтує, тільки якщо його пригнічують. Дітер Гро також посилається на акцентовану відміну між Росією і Європою в плані антитурецької ліги, в цьому плані рішуче виключається членство Росії, а також у творі міністра Генріха IV Сюллі, де говориться, що московити — це "варвари, з якими не можуть співробітничати цивілізовані християнські народи". І як тут ще не послатися на працю "Росія очима Європи"! З кайзерської канцелярії Фердинанда І в 1560 році в резиденцію в Римі направлено циркуляр, у якому говорилося, що московський великий князь підкорить собі всю Ліфляндію і матиме панування над усім Балтійським морем. Він нападе на Німеччину, Нідерланди, Англію і таким чином захопить у свої руки всю морську торгівлю. В кінці документа проводиться аналогія з напіес я народів: готи, мовляв, теж, очевидно, прийшли з Півні и нав ть римляни не могли їм протистояти. Дітер Гро: знеменнии ам факт, що в 1560 році "російська загроза" вже порівнювалася з нашестям народів!
Східна деспотія, де рабство сидить на рабстві і рабством поганяє... Йоганн Бальтазар Шупп казав про московита, що той скрізь, де в нього є можливість, пригнічує сильніше, ніж турок. А якщо виходити з філософської антропології, яка проголошує незмінність людської природи? Звичайно, важко й гірко академікові Д. Лихачову виходити з незмінної людської природи московита, тому-то він і декларує необхідність "уйти от самих себя", водночас відчуваючи фатальне — "нельзя уйти": хочеться нового самопізнання, але ж — гріхи старого самопізнання не пускають у сподіваний рай самопізнання нового, та ще ж і філософія історії не пускає. То що — опустити руки й не прагнути, не декларувати? Ні ж бо, звичайно, прагнути й декларувати нікому не заборонено, але тут ми з остобісілою приреченістю знову виходимо на візії "Білої Арапії"...
IX. Чи знаєте ви, що государ Микола І прекрасно грав на флейті? Так, Микола Палкін. І, мабуть, не гірше, ніж Б. Клінтон на саксофоні. Крім того, цар любив грати в карти — в баккара, хоч шеф жандармів Бенкендорф і заборонив таку гру. Проте сміливий цар не боявся самого Бенкендорфа, якого боялися всі. Без царського відома і його дозволу в Росії не зводилась — навіть не перебудовувалась жодна громадська будівля. Це був, як сказав О. Герцен, час "наружного рабства и внутреннего освобождения". Прес деспотичної влади пораблював і пораблював народ.
Фанатичний доктринер, Микола І — наче КПРС — вважав себе відповідальним за все, що діялося в Росії, і є свідчення, що він був утаємничений навіть у кожну сварку будь-якого губернатора з будь-яким предводителем дворянства, керував побудовою будь-якої караульні у віддалених повітових містах. Чим більше він боровся з казнокрадством, злодійством і службовою несумлінністю, — тим пишніше вони розцвітали, а всю офіційну Росію душив формалізм. Цар вимагав сліпого послуху, намагаючись загнуздати невмирущий хаос, постійно вдаючись до зброї жорстокості. Все сміливе й чесне заслано в сибірські рудники, а все рабське й підле склало основу народонаселення. Як говориться в одній книзі, видання 1910 року: на "фронтоні імперії" красувались лише загибель, люта реакція, нелюдські переслідування і подвоєний деспотизм; царський двір став головною гауптвахтою імперії, а інквізиційна армія, схожа на таємну організацію поліцейських масонів, від Риги до Нерчинська мала своїх братів-шпигунів і сищиків; конала розтерзана й розбита Польща і війна на Кавказі ковтала військо за військом — під орудою бездарного та жалюгідного уряду.
Чи не нагадує ця картина (звичайно ж, неповна) нашу вчорашню і сьогоднішню дійсність, яку ми "так добре спізнали? А чи не те нині казнокрадство і злодійство, що й за Миколи І? І якщо вже такий жорстокий цар не зміг впоратися (а він був украй послідовний у своїй жорстокості, "не поступався принципами"), то вже в наш час якийсь новітній диктатор, новітня тверда рука змогла б упоратися? Якими ж методами? Випробувані методи відомі. Як і "конечний результат" (М. Горбачов).
(Продовження на наступній сторінці)