Лише виняткові одиниці здатні були об'єктивно, з болем та співчуттям проаналізувати безрадісну картину, яку являла собою імперія. До таких винятків належав О. Герцен, і в 1858 році він писав за кордоном, звідки імперія бачилася ще виразніше й контрастніше: "Дворец превращается в смирительный дом, везде дребезжит барабан, везде бьют палкой, бьют кнутом, тройка летит в Сибирь, император марширует, учит эспонтоном, все безумно, бесчеловечно, неблагородно; народ по-прежнему оттерт, смят, ограблен, дикое своеволие наверху... рабство, дисциплина, молчание, рунд и высочайшие приказы. И в то же время Суворов на Альпах, под Требией и Нови, завязывает ту борьбу, которая привела всю континентальную Европу в Кремль, а нашу армию в Париж". Дикий розгул деспотії — і водночас весь народ на дибі рабства, на цій дибі рабства конає все і, не забуваймо, конають "і мертві, і живі, і ненарожденні земляки мої", себто конали в минулому й ми з вами, наша свобода, й наша нинішня суверенна Україна теж конала в страшних муках, тому-то їй, Україні-мучениці, тому-то нам, народу-страднику, так нелегко сьогодні сходити з диби, позбуватися психології рабської диби, вона ж уп'ялася в кров і плоть усіх поколінь, визначивши наші мрії та надії таки за мертвотним образом диби. То як же ми вилюднюємо — вчорашні й нинішні раби? Немає в нас біблійної Сінайської пустелі, щоб там блукати сорок літ, позбуваючись рабської психології, та й проводирів таких немає, як Мойсей, а є Сінайська пустеля нашої історії та нашого буття і надто реальна недоброї пам'яті комуно-соціалістична піфія, або ж — Янус на два лики — Симоненка та Мороза, які зі шкури вилузуються, щоб знову вести Україну в єгипетську неволю імпер-комунізму. Коли навчимося не по-рабськи мислити про демократію та ринок, про незалежність? Коли ми навчимося мислити, як вільні люди, а чи дух розтерзаний так і не захоче зійти з диби, призвичаївшись до її висоти як до висоти піднебесної? Господи, сохрани й помилуй.
XI. Справжня історія і замовчувалася, і подавалася в кривому дзеркалі. В одному з цензурних приписів 1848 року строго рекомендувалося: "Сочинения и статьи, относящиеся к смутным явлениям нашей истории, как-то: ко временам Пугачева, Стеньки Разина ит. п., и напоминающие общественные бедствия и внутренние страдания нашего отечества, ознаменованные буйством, восстанием и всякого рода нарушением государственного порядка, при всей благонамеренности авторов и самых статей их, неуместны и оскорбительны для народного чувства, и оттого должны быть подвергаемы строжайшему цензурному рассмотрению и не иначе быть допускаемы в печать, как с величайшею осмотрительностью, избегая печатания оных в периодических изданиях". Що царська цензура — що недавня радянська: одні й ті самі приписи, одне й те саме криве історичне дзеркало, яке не повинне відображати "буйство", бо це ж образливо для "народного чувства".
Відомий цензор Нікітенко у своєму щоденнику розповідає про цензора Мехеліна, який у 1849 році викреслив із древньої історії імена всіх великих людей, які боролися за волю батьківщини або ж дотримувалися республіканських поглядів — у республіках Греції й Римі, він викреслив без балачок, по суті, ведучи хрестовий похід проти науки... Професор Давидов вимагав, щоб у підручнику історії Смарагдова було вилучено все, що стосується Магомета, тому що він, мовляв, "негодяй" і "основатель ложной религии"... Цензор Єлагін вилучив у фізиці вираз "силы природы", а в одній географічній статті не пропустив місце, де говорилося, що в Сибіру їздять на собаках, мотивуючи останню заборону необхідністю, щоб цю вістку неодмінно підтвердило міністерство внутрішніх справ... Цензор Ахматов зупинив друкування однієї арифметики, бо між цифрами якоїсь задачі побачив якісь крапки: він запідозрив лихий намір упорядника арифметики... Голова таємного цензурного комітету Бутулін навіть хотів вирізати деякі вірші з акафіста Покрові Божої Матері, вбачаючи в них небезпеку: "Радуйся, незримое укрощение владык жестоких и зверонравных" і "Советы неправедных князей разори, зачинающих рати погуби".
XII. Вам не забулося ім'я П. Кропоткіна, — це ім'я колись так гриміло! Беру до рук його "Речи бунтовщика", видання 1906 року, С.-Петербург. Навмання розгортаю — ось що він пише про державу: "...содержит целую армию чиновников, пауков-взяточников, смотрящих на мир сквозь грязные стекла своих канцелярий, теряющих здравый смысл среди бесконечной путаницы канцелярских бумаг. Это — шайка, имеющая одну религию — религию медного гроша, одну заботу — скорее примкнуть к той партии, будь она черная, лиловая или белая, которые гарантируют максимум оклада при минимуме работы".
Самодурство чиновників не знало меж, і, звичайно, це було самодурство в ім'я "величия России". Скажімо, у 1848 — 1849 роках Захід спізнав усілякі рухи та заворушення, зовсім чужі "імперії зла", що нагадувала відомий крижаний дім, і вже в березні 1848 року заборонено відпускати у відрядження за кордон тих осіб, які працювали в міністерстві народної освіти: аби не привезли європейської зарази! Обмежено виписувалися з-за кордону без цензури книги і періодичні видання. Припинено викладання права європейських держав. Вилучено філософію з університетського викладання, і князь Ширінський-Шахматов, який став міністром освіти, пояснював мету вилучення так: "ограждение от мудрований новейших философских систем". Чи не нагадує це все наше життя-буття за "залізною завісою" упродовж правління всіх генсеків, коли ми були надійно відгороджені від "мудрований", а охочих "помудровать", себто любомудрів-дисидентів, запроторювано до психушок чи до таборів?! З 1850 року викладачі перед початком курсу повинні були пред'являти точні програми викладання з переліком творів, якими користуватимуться, "чтобы в содержании программы не укрылось ничего, несогласного с учением православной церкви или с образом правления и духом государственных учреждений". У цьому драконівському наказі, скажімо, замість учення православної церкви написати учення марксизму-ленінізму, а замість духу державних закладів написати радянська влада й комунізм — і ми один до одного побачимо одну й ту саму машину терору й нищення будь— яких проявів вільної думки в ім'я самодержавства, тобто саме такого, а не якогось іншого "величия России".
Росія була країною рабів, а ми сьогодні — раби рабів.
Літератор князь П. Вяземський писав літератору декабристу М. Тургеневу у 1818 році з Варшави: "...мы на все смотрим, ни во что не всматриваемся. Черт знает, чем мы заняты! Нам все как будто недосужно. Поглядишь на нас, подумаешь, что мы думаем думу: ничего не бывало. На нас от рождения нашел убийственный столбняк: ни век Екатерины, со всею уродливостью своею, век, много обещавший, ни 1812 год — ничто не могло нас расшевелить. Пошатнуло немного, а тут опять эта проклятая медузина голова, то есть невежество гражданское и политическое окаменило то, что начинало согреваться чувством".
П. Чаадаев у "Автобиографическом введении" (1878) писав: "Гоголь, хотя и малорос, то есть человек осторожный и себе на уме, бывал подчас чистокровный великорос, то есть кидался в крайности... Мы любим напролом и наудалую. Запой русскому человеку есть не только физическая болезнь, она и нравственная. Мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспавшись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем".
Хтось, може, й захоче посперечатися з П. Чаадаєвим, спростувати, навести контраргументи (мовляв, що це за таке беззастережне твердження — і від свого імені, і від імені народу, й від імені інтелігенції — "мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспавшись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем"), та мені сперечатись не хочеться, а хочеться згоджуватись, бо так було — й не змінилося.
(Продовження на наступній сторінці)