V. Терор панував і в часи Годунова, наводячи страх на всіх, і легко було вислужитися з допомогою брехні та доносів на своїх близьких. Варто було, скажімо, матері князя Пожарського донести в царський палац, що мати князя Ликова зустрічається з дружиною князя Василя Шуйського й веде з нею лихі розмови про царицю та її дочку Ксенію, — й донощиці було забезпечено політичні дивіденди. А осіб, які спілкувалися з Шуйською навіть тоді, коли вони користувалися царською милістю, було піддано тортурам і допитам. До терору вдавалися не тільки верхи, а й низи. Болотников, у минулому холоп і галерний невільник у Туреччині, очоливши повстання, пообіцяв бунтівникам волю й багатство. Заклик не залишився без відгуку, знайшлося багато любителів легкої наживи та розбою, закипіли експропріація та терор по-народному, жертвами стали пани та воєводи. Терор неминуче вів до зрадництва — й зрадництво закипіло в народі. За Василя Шуйського появилися... "сини лейтенанта Шмідта"... себто самозванці, які видавали себе за синів Івана Грозного і Федора Івановича. Самозванство — одна з нескінченних акцій народу, який, постійно виношуючи ідею народу-месії, автоматично виношує ідею народу таки самозванця, бо ж ніхто не висвячував і не збирається висвячувати його на месіанство, хіба що він сам. Як свідчать історики, варто було самозванцю оголосити селянам, щоб ті з них, чиї пани перебували на службі в Шуйського, забирали їхні помістя, вотчини й женилися на їхніх дочках, — і зразу ж появлялася велика кількість охочих служити в них (так що Ленін був ніякий там не жидомасонський оригінал, кинувши лозунг "грабь награбленное", він просто знав традиції, звичаї і ментальність народу, й не помилився: на розбій відгукнулися широкі народні маси — душі їхній був не чужий історично традиційний розбій). Деградація, моральний розклад сягнули апогею. В часи тушинського самозванця родичі збиралися на всілякі п'яні застілля, домовлялися між собою, кому з них служити царю, а кому — самозванцю, щоб мати заступників-охоронців у одному й другому стані у разі перемоги того чи іншого. Вони їздили з табору в табір, і це називалося перельотами. Як свідчить історик, одержавши жалування в Москві, вони вимагали жалування і в Тушино. Язиками мололи що попало, а чинили прямо протилежне, й зрадництво стало нормою. Це все, звичайно, дуже фрагментарно... й на цьому тлі хтось осмілювався чи осмілюється говорити про зрадництво українського народу, українців!
VI. З-під пера О. Герцена в 1862—1863 роках вийшла праця "Концы и начала". Масштаб міркувань — широкий, я ж торкнувся одного аспекту, а саме вдачі росіянина, його ментальності, народного характеру. Йдеться, як сказав Ф. Достоєвський, про "безодню", а перефразовуючи — про дев'ять кіл не так пекла Дантового, як пекла "загадковості" єства, що не піддається, здається, ні контролю, ні самоконтролю, хоча й прагне самоусвідомлення. "Несмотря на нашу наружность, мы все же варвары. Наша цивилизация накожна, разврат груб, из-под пудры колет щетина, из-под белил пробивается загар. У нас бездна лукавства диких и уклончивости рабов. Мы готовы дать плюху без разбора и повалиться в ноги без вины..."
О. Герцен пише, що росіяни в Європі зажили слави найроз— пусніших людей. Це пов'язано з безцеремонністю поведінки і з поміщицькими звичками-вихватками. Росіяни переконали весь світ у своїй порочності. Росіяни за кордоном не тільки без толково живуть, а й хвастаються своїми дикими й розгнузданими звичками. Переїхавши кордон, росіяни, як взагалі недовиховані люди, перестають ніяковіти й церемонитися, розпускаються ще більше і в такому задерикуватому стані приїжджають у Париж і Лондон. Великі майстри покірності і витяжки "во фрунт" удома, вони не хочуть підкоритися місцевим звичаям. Росіянина впізнають у великих готелях, тому що він кричить у спільному залі, регоче на всю горлянку й неодмінно протестує, що не можна палити в їдальні. Все це амбітність офіціанта, який вийшов за ворота панського будинку. З цим нерозривно зв'язана хвалькуватість. О. Герцен: "Нам хочется, как четырнадцатилетним мальчикам, не только напиться, но и показать всему свету: "Вот, мол, как я нализался". А весь свет рассуждает иначе, — он, глядя на то, что русские обнажают, думает, качая головой, что же после этого скрыто-то у них? А там — ничего, как в ранце солдатском на параде, только вид, что туго набито".
Ну, хіба ж не та сама буслаєвщина, коли чомусь весь час хочеться скакати не вздовж каменя, як скачуть усі і як радила скакати рідна мати, а неодмінно впоперек каменя, як не скаче ніхто й мати рідна не радила?
Про цю саму буслаєвщину О. Герцен міркує й далі. Мовляв, дворянство, зрікаючись ладу життя народного, водночас уперто зберегло усі грубі панські звички — та ще й татарську неповагу до себе й до інших, не прищепилось аристократичне поняття честі, ні громадянське поняття честі, самобутності, а поза службою дворянин перетворювався з битого денщика в Петра І, який б'є; у селі йому була повна воля, тут сам він ставав капралом, імператором, вельможею і батьком вотчини. "Из этой жизни волка и просветителя вместе и вышли все колоссальные уродства — от Бироновых заплечных мастеров и Потемкиных большого размера до Биронов-палачей и Потемкиных в микрометрическом сокращении; от Измайлова, секущего исправников, до Ноздрева с оборванной бакенбардой; от Аракчеева всея России до баталионных и ротных Аракчеевых, заколачивающих в гроб солдата; от взяточников первых трех классов до голодной стаи пернатых, записывающих бедных мужиков в могилу, — со всеми неистощимыми вариациями пьяных офицеров, забияк, картежных игроков, героев ярмарок, псарей, драгунов, секунов, серальников.
В их числе там-сям изредка попадался помещик, сделавшийся иностранцем для того, чтобы остаться человеком, или "прекрасная душа" Манилов, горлица-дворянин, воркующий в господском доме близ исправительной конюшни".
Зі знанням справи змальовано національні типи, національні характери, національну вдачу — яка вражаюча картина (звичайно ж, неповна), який іконостас (звичайно ж, тут не вичерпаний до краю, бо вичерпати нікому не до снаги)! Так що, все це відійшло в минуле, позначає відшуміле море часу? Ні ж бо, те самісіньке море часу шумить і сьогодні, з його безодні-прірви живими воскресають ті самі реліктові типи й характери, творячи ту саму реліктову ментальність у своїй незглибимості й незмінюваності, й так само бачимо якого-небудь ліберала-демократа, "воркующего в господском доме близ исправительной конюшни", ото хіба що вся країна виглядає як "исправительная конюшня".
Цигілізація "исправительной конюшни" з лібералом-демок— ратом, "воркующем в господском доме", — чи не цю самісіньку трагедію й частково фарс бачимо ми й сьогодні на неоглядних просторах імперії?.. Ото хіба твоя свідомість відмовляється вірити, що жива історія може бути водночас і трагедією, і фарсом, але це так, і якщо фарсом, то кривавим, коли історія уже бодай частково не фарс, а багатократна трагедія.
VII. Російський учений В. Єгоров, досліджуючи історичну географію Золотої Орди в XIII— XIV століттях, акцентує, що за 58 років свого існування в XIII ст. Золота Орда була найсильнішою державою в Європі й Азії. По всьому периметру своїх кордонів вона не припиняла воєнних дій. Будь-які конфлікти розв'язувалися силою зброї, й Золота Орда була джерелом цих будь-яких конфліктів. Вона ходила в походи, які мали грабіжницький характер. Ходила в походи, щоб посилити політичний тиск і данницьку залежність, водночас чинячи грабунки й забираючи полонених. Ходила в походи, щоб захопити нові території.
Таку саму політику Золота Орда проводила й щодо Русі: захопити якомога більше території і мати якомога більшу данину. Як засіб — періодичні військові експедиції й впровадження системи баскаків. Таке монгольське владарювання унеможливлювало накопичення значної військової сили у великого князя й підживлювало міжусобиці. За подібних умов хани з Золотої Орди, здавалося б, уже не агресори й грабіжники, а третейські судді.
які залагоджують непорозуміння між руськими князями. Історики особливо підкреслюють, що якби хтось із князів не кликав, то золотоординське військо не появлялося б на Русі. Але ж бо річ у тому, що золотоординські хани проводили таку політику, що руські князі змушені були кликати їх, і їхня поява була не причиною, а наслідком, як підкреслює у своїй роботі В. Єгоров.
Князі Галицько-Волинської Русі не запрошували золотоор— динських ханів розв'язувати їхні внутрішні конфлікти, вони самі доволі успішно протистояли їхній експансії. То до якої політики вдалася Золота Орда? Нав'язувала Галицько-Волинській Русі насильницьке союзництво, прагнучи політичного підкорення й ослаблення князівської влади, а й залучаючи князівські сили до походів на Литву, Польщу та Угорщину, ослаблювала ці сили, створювала міжрегіональне напруження, унеможливлювала їхнє об'єднання проти нашестя ординців і водночас сприяла черговому пограбуванню і розбою на всіх руських територіях, по яких проходили ханські війська.
(Продовження на наступній сторінці)