— А то,— розповідала Ніла далі,— буває, що бачу людину, якої давно нема. Бачу Туркеню, отак недавно бачила, вона ще перед війною переставилась. Наче йде вона з відрами до криниці, а побачила мене, то зупинилась, аби дорогу не перейти впорожні. І все... Отже знаю, що Туркеня давно померла, що це мені лише ввижається, а кортить заговорити, сказати їй добрий день... Звідки це в мене таке взялось? Мати каже, що це хвороба, що треба лікуватись. А як лікуватись? Хто знає, як од цього лікуватись.
— А то ще,— вела вона вже трохи лагідніше, не так розгублено,— я сама себе іноді бачу.
— Вві сні? — запитав Василь.
— Де там! — мовила дівчина, усміхнувшись.— Буває, щось роблю надворі, і раптом бачу — дитина чужа біля хати сидить, бавиться. Приглянусь — аж це я, тільки маленька... Навіть не глипне на мене, од своїх забавок не одривається...
Вона вже, здається, зовсім забула про літаки, стала майже такою ж усмішливою та веселою, як зранку. Сліпа глухота із зору зникла, зіниці із багнистих обернулися на ясні й розумні. Знов уже подобалась Василеві, холодна крижинка ворухнулась у грудях і почала танути, поширюючи тепло, і від того у роті пересихало, а в скронях почала шумувати й погупувати кров.
— Мені позавчора,— сказав хлопець,— приснились олівці. Неначе я назбирав і червоних, і зелених, і жовтих, і голубих... В якомусь сіні лежали розсипані, я повні кишені понапихав і за пазуху. А потім прокинувся, до кишень — нема нічого, за пазуху — теж нічого.
Ніла якось так добре, приязно всміхнулась.
— Ну добре ж знаю,— розказував Василь,— що назбирав олівців, наче аж сліди од них на долонях, на пальцях зостались, а хотів подивитись — і нема. Так шкода стало! Я малювати люблю. Оцей садок намалювати можу — як живий буде.
На Нілиному обличчі поступово згасала жвавість, воно немов замерзало, тьмянішало, губи сіріли, знекровлювались,— ось вона глянула вгору, і Василь також глянув. Небо ще було блакитне, ще безтурботно-вродливе, та ось його спокій пронизав шум, який поступово густішав, ставав погрозливо-відворотним. Літаки наближалися, знову все почорніло навколо. "Бель Паризьєн,— прошепотів Василь незрозумілі слова, прошепотів назву троянди, яку він ніколи не бачив.— Бель Паризьєн". А Ніла накрила долонями голову і дивилась угору розпачливими, здичавілими очима. "Коли це все закінчиться,— думав хлопець.— Коли, ну коли ж..." Йому хотілося обійняти Нілу, захистити її, хотілося заспокоїти її. Але стояв непорушно, неспроможний відірвати погляд від її задертої голови, і ковтав щось сухе й давке... Коли з неї схлинуло заціпеніння, дівчина нетямковито глянула на Василя, наче дивувалась, як це він опинився біля неї, верхня її губа з борозенкою, засіяною пушком, сіпнулась... І Ніла неквапно повернулась — і так само неквапно почала віддалятись од тину, аж поки зникла в сінях.
Василь, не зрушивши з місця, тут же опустився на пеньок. Мимоволі одкусив вишневу гілку, що коливнулась перед очима, і відчув у роті весняну гіркоту. Задивився в землю, по якій лазили мурахи, з якої пробивалися зелені пагінці трави,— і чим довше дивився, тим більшими здавались і мурахи, і пагінці, і грудочки землі. Мурахи стали страхітливими велетенськими істотами, травинки — дивовижними рослинами, а грудочки непривітними горами. Проте набігла сльоза, потьмарила це видіння, а коли знову подивився, то знову все було таке, як завжди... Непомітно задрімав. І одразу ж приснилось весняне поле, забризкане квітом червоних маків, і засиніли волошки, і покотилася пшенична хвиля. В груди вдарив вільний, тугий вітер,— він скакав на коні, а поряд із ним скакала Ніла, обоє вони міцно трималися за гриви, обоє попригинались. Коні неслися легко, а тупоту копит не чутно, тому що вітер зразу ж односив його назад. Синіло в очах од волошок, горіло полум'ям од маків, жовтіло від пшениці, далина блакитніла ніжною парою, мевом, туманом, і здавалось, що вони завжди отак скакатимуть і нікуди не прилетять. Та раптом, глянувши на дівчину, Василь побачив, що вона віддаляється, бо її кінь несеться швидше. Почав бити босими п'ятами боки свого коня, почав просити, щоб скакав швидше, проте той не слухався, вони відставали, а дівчина вже далеко попереду, вона не озирнулась. Навіть крізь сон Василь відчув, як йому стало тоскно й сиротливо, і тоді набрав у груди повітря, напружився й крикнув: "Ніло!" Але
крикнув так тихо, що й сам не почув свого голосу. "Не треба боятись,— подумав,— адже це тільки сниться". Проте і вві сні не міг позбутись відчуття втрати...
VI
До Сергунька та Скоробагатька прийшов старший сержант, що був на постої через кілька дворів од них. Старший сержант був дебелий, говорив трохи в ніс, наче після нежитю. Вони затіяли чи то суперечку, чи то веселу розмову, і Василь, відчувши себе зайвим у їхньому товаристві, подався надвір, сподіваючись побачити Нілу... Щімка порожнеча заливала його груди, хотілося справді-таки скочити на коня й погнати в світи, щоб тільки вітер свистів у вухах, щоб хурделилась на спині сорочка, щоб радість пурхала по вустах...
Він раптом пригадав свою матір. І те, як у них забирали корову. Прийшли сірого досвітку, коли зірки вже погасли, але каганці в хатах ще світили. Подалися зразу ж до хліва, і не встигли вони ще нічого з матір'ю втямити, як витягай на налигачі Конопельку. Звали її так, бо корова любила гасати по городах, а найдужче — по коноплях. Конопелька впиралась, крутила головою, мукала, наче скаржилась. Мати горлицею вилетіла надвір і впала перед коровою на коліна, розняла руки. Вона кричала, що, крім цієї корови, в них нічого ріднішого не зосталось. Конопелька хотіла втекти в хлів, але налигач мало не викорчував їй ріг, корова спіткнулась перед матір'ю, так вони стояли деякий час одне перед одним на колінах, потім Конопелька звелась, обминула матір,— її тягли з двору. Мати знову заступила дорогу, у неї був не погляд, а бездонне горе, і тоді один із тих трьох, що тягли корову, задер чобіт і вдарив матір у живіт, а коли вона впала, то ще раз, у груди, і потім неквапливо, діловито пішов із обійстя, наче нічого й не сталось. Василь прикладав сніг до материних скронь, зазирав їй у вічі, просив обізватись, а потім, із жахом прислухаючись, як глухо шеберхають по землі материні ноги, потягнув її в хату, пробував покласти на тапчан, але не міг. Мати обважніла, обривала йому руки, проте він, ковтаючи кров із покусаних губів, таки висадив її і все молив, щоб розплющила очі, щоб обізвалась.
Із заціпеніння його вивів Сергуньків голос. Василь обернувся — і з виразу солдатового обличчя зрозумів, що той давно вже до нього щось говорить.
— Що таке? — розгублено й відчужено запитав Василь.
— Поїхали в ліс.
Сергунько сидів на повозці, запряженій гнідим та карим. Поруч із ним примостилась Ніла — притихла й задумлива. Коли Василь скочив на повозку, Ніла сказала:
— По дрова 'їдемо.
А Сергунько приязним тоном, наче запобігав у дівчини ласки, додав:
— Я Нілі кажу, поїдьмо в ліс по паливо. Мовляв, паливо вам потрібне, а в нас коні стоять, маємо на чому привезти. А Ніла побоюється, що наша господиня гніватиметься, бо не для неї привеземо. А ми й для господині привеземо, еге ж?..
— Інакше не можна,— мовила дівчина. Мовила так, наче шкодувала, що згодилась їхати.
— Палива в лісі багато,— говорив Сергунько, помахуючи батіжком.— Дерева понівечили доста, а ніхто ж їх не вивозив.
— Жінки на мотузках трохи носять, бо щось же треба в піч кинути,— докинула Ніла.
На Соболівці до них підсів Пекельник. Появився хтозна-звідки і, побачивши на повозці знайомих, зразу ж вискочив до них. Вже їдучи, поспитав, куди путь тримають.
— Ну й добре,— мовив, довідавшись, що в ліс.
З фіалкової хмари став накрапати дощик, коли вже їхали через поля. Легкі й теплі краплини м'яко торкались лиць, осідали вологим блиском на руки. Одяг від них посвіжішав і похолоднішав. Гнідий та карий пішли трохи хутчіш, глухо б'ючи копитами по м'якій дорозі. Ніла зненацька усміхнулась — і одвернулася, щоб ніхто не помітив. Далина була легка, синювата, і веселий туманець заквітав над горбами. Так вони і їхали — сіялись дощинки і падали густим потоком промені сонця. Вже в'їжджали в ліс, але так і не побачили в полях жодної конячини, запряженої в плуг.
"Орють біля залізниці",— подумав Пекельник. І ще подумав про те, що отут, біля лісу, земля так і залишиться непіднятою, бо нема ні тягла, ні машин. Казали, начебто пришлють. Але так і не прислали...
Дерева стояли голі, ледь-ледь у зеленому пушку, а трава вже горіла свіжістю поміж кущами.
— Шкода, зозулі не чути,— мовив раптом Сергунько.
— Ще не прилетіла,— буркнув рудий.
— Це б вона мені полічила, скільки років житиму,— і повернувся до Ніли:— Еге ж?
— Еге ж,— відповіла вона лагідно, зовсім не відчужено, як ото ще недавно.
Спинились на узліссі. Берести сяяли дрібним листям, зморщеним і кволим. Ніла зразу ж почала збирати волохаті квіточки лісового сну. Сергунько й собі зігнувся і вирвав цвіту. Він якось добре й ласкаво дивився на дівчину, що аж Василя пройняв холодний дріж. Зараз хотілось, щоб у лісі нікого не було — крім нього й Ніли. І щоб через чорні поля, через струни дощу та сонця їхали вони лише вдвох. Од гіркого зітхання піднялись його груди й опали.
(Продовження на наступній сторінці)