Василь слухняно подався до хати. Незабаром на город вийшли Сергунько й Скоробагатько. Окоренкуватий, короткорукий Сергунько, широко ступаючи міцними ногами, приніс гармошку. Всівся на межі й, усміхаючись аж до вух, почав награвати щось швидке й веселе. Скоробагатько, який і потай і вголос пишався тим, що він роботящий, розсудливий і справедливий, що вміє до людини підійти і відійти, що з першого погляду бачить, у чому твій справжній корінь,— цей Скоробагатько взяв у Ніли заступ і став засипати вирву. Почувши звук гармошки, з деяких хат повиходили молодиці, поставали на порогах і дивились. Прибігло кілька дітлахів.
Лукаві Сергунькові брови задерикувато здригались.
— Може б ти, Ніло, потанцювала, га? — поспитав.— А то граю, а ніхто й не танцює.
— Це ж де — на городі? — обізвалась Ніла, яка, здається, була не проти того, щоб пожартувати.
— Атож.
— З ким же мені танцювати? Ти на гармошці граєш, а він,— кивнула на Скоробагатька,— землю вергає.
— Та хоч і з нашим Василем.
— Боязкий він,— насмішкувато мовила Ніла, навіть не зиркнувши на хлопця.
— А ти обійми його, він і посміливішає.
Василь з острахом помітив, що Ніла таки послухала Сергунькової поради. Поклала йому на плечі руки й спробувала крутнути навколо себе. Спершу оторопілий Василь і не ворухнувся, але потім через силу переставив одну ногу, другу,— й помітив, що село навколо нього здригнулося і попливло. Відчував на своїх щоках Нілине дихання, але боявся глянути на неї, наче над усе зараз мусив остерігатись насмішкуватих шпильочок у її зіницях. Лунала музика, чорний город крутився навколо них, раз у раз мелькав веселий Сергунько з гармошкою, зігнутий Скоробагатько, котрий ні на що не звертав уваги. Врешті Ніла відпустила Василя. Він відчував, що в нього закрутилась голова, і переступав із ноги на ногу, наче боявся впасти.
Сергунько все ще розтягував голосну гармошку.
— Ех! — вигукнув. — Люблю шпаркі танці та дженджуристих дівчат!
— А вони тебе люблять? — поспитала Ніла.
— Про це я в них сам питаю,— сказав Сергунько, і його кругле обличчя ще більше поширшало від усмішки.— Пограю отак на гармошці, а потім і питаю.
Скоробагатько вже засипав вирву. Витер спітніле чоло, радісно оглянувся навкруг, наче видивлявся для себе ще якоїсь роботи. Мабуть, зараз думав про те, що з насолодою скопав би весь оцей город, засадив би картоплею чи засіяв цибулею. Хто зна, про що він думав, тільки з обличчя не сходила болісно-щаслива гримаса та зморшка на лобі не розгладжувалась.
— Ану ти заграй нам,— сказав Сергунько, коли вони вже прийшли в садок, і передав гармошку Василеві.— А я потанцюю з Нілою.
Але вона відмовилась танцювати.
— Білий же день,— сказала,— люди зглядаються.
— Та нічого,— твердо сказав Сергунько, і весь зразу ж посерйознішав, став якийсь впертий, наче аж сердитий.
Гармошка хрипко зітхнула. Василеві не хотілося грати. Не хотілось, щоб Ніла танцювала з Сергуньком. Стало на хвилю тоскно й самотньо, наче його хтось щойно скривдив. Проте (Сергунько вже взяв Нілу за руку й запитливо подивився на Василя. Гармошка знехотя, сумовито заговорила, в її грудях розпачливо захлюпало повітря. Проте пальці самі побігли по ладах жвавіше, заспішили, занишпорили по білих ґудзиках,— і струнка мелодія народилась, проснувалась між набубнявілими яблунями. Ніла танцювала з Сергуньком, трохи одхилившись, дивилась угору, поверх його голови, а він незмигливо, наче аж збліднувши, дивився на її лице, на вуста, на шию, і весь він зараз здавався рішучим, запеклим... Скоробагатько присів на пеньок, втупив погляд у траву, і зрідка під шкірою в нього ходили жовна. Руки злегка тремтіли — чи від недавньої праці, чи то з іншої причини.
Раптом Ніла вирвалась од Сергунька, відскочила вбік і якусь мить дивилась на нього не те що сердито, а непорозуміло і вражено. Мабуть, хотіла щось сказати, але так і не обізвалась. Мабуть, хотіла побігти з саду, але повернулась і пішла до своєї хати повільно, наче аж ліниво.
— Та постій! — крикнув навздогін Сергунько.— Куди ти? Вона не обернулась.
— Скоробагатько ще хоче з тобою потанцювати! Вернись!
Але вона вже переступала поріг сіней. Скоробагатько вперто мовчав, ніби нічого й не сталось. Василь віддав гармошку Сергунькові.
— А ти чого посміхаєшся? — визвірився раптом той.
— Чого це б я так сікався, га?—з несподіваною в собі зверхністю мовив Василь.— Не можна вже й посміхнутись, га?
І одвернувся. Бо все-таки був радий, що Ніла не захотіла танцювати, що вирвалась і втекла.
Вони гуртом пішли з Нілиного саду, бо відчули, що він став для них чужий і непривітний.
V
В небі загуркотіли літаки. Вишина дихнула погрозливо, вниз посіявся тремтливий, невидимий страх, і хоча жодна хмарина не набігла на сонце, проте серцю і душі здалось, що навкруги потемніло, згущуються сутінки. Зжалобився усміх дня, зчорніла недавня прозорість повітря, лякливий дріж переповнив галуззя дерев, напружив, хоча й не хитнув. Літаки зникли, а по собі залишили подих смерті і пустки.
Василь побачив Нілу, яка, ставши на своєму подвір’ї, накрила руками голову, наче захищала її, і дослухалась до гуркоту, який уже зник за горбами, але, здавалось, не зник із її вух, не розтанув у повітрі, не звеселилась жалібна усмішка дня. Так дівчина стояла довго, і хлопець подумав, чи не закам'яніла вона. Підійшов ближче і покликав. Ніла не обізвалась. Дивилася вгору, а руки тримала на голові. Василь, сповнюючись гіркотою, ще трохи виждав і знову гукнув:
— Ніло!
Вона почула. Мала такий вираз обличчя, наче з неї щойно спала мана. Руки напівопустила, немов хотіла ось-ось затулитися знову. Василя вона не впізнавала якусь мить, а потім лице наче скресло від страху, порозумнішало.
— Га? Що таке? — поспитала наче аж чужим, не своїм голосом.
Василь не знайшов, що відповісти. Він, кліпаючи, дивився на Нілине обличчя, яке все жвавішало.
— Ти мене кликав?
Тепер уже голос у неї зовсім відтанув, був м'який, із солодким бринінням.
— То я так,— мовив Василь, все ще не знаючи, що відповісти. Ніла хутко підійшла до тину, якусь мить вивчально дивилась
на хлопця, наче хотіла запримітити щось особливе, чого раніше не застерігала. В борозенці над верхньою губою світлою яринкою посіявся пушок.
Щоки її наче аж побронзовіли — після вітрів чи морозів.
— Знаєш,— почала швидко, не відриваючи зору од Василевого обличчя, і вся була поривна, наче й неврівноважена,— я завжди боюсь, коли вони летять. Завжди здається, що коли бомба падатиме, то прямісінько в голову влучить. Або стрілятимуть
і теж у мене... Мати свариться, щоб у хаті сиділа, а я не можу. Н мене ноги самі зриваються й надвір несуть. От викопали ми були яму, ховались од усього. А тільки я почую, як загудуть літаки, то мене вже ніхто не може втримати. Хочу бачити, як воно падає. Тоді ніби не так страшно. А то сидиш у землі—й нічого і не бачиш, не відаєш. Краще вже на голому місці стояти.
Ніла вмовкла, зиркнула вгору, наче хотіла почути гул далеких літаків. Хоча не почула, проте не заспокоїлась. Із її зіниць і не пропадала сліпа глухота, вони були нерозсудливо багнисті. Василь не знав, як її заспокоїти. Лише переминався з ноги на і югу. В ній уже не було того, що приваблювало його, і тепер він уже не побоювався дівчини. Тільки сковувала його ще незручність, наче довідався таке, що не треба або й не хотілося б знати. "Бель Паризьєн,— раптом виринули в свідомості незрозумілі слова, почуті сьогодні від Пекельника. І він ще раз і повторив пошепки — Бель Паризьєн".
— У мене пам'ять,— вела далі Ніла,— дуже кріпка. Я нічого не забуваю. Оце бачу тебе — і через п'ять років не забуду. Не забуду, як ти стоїш, що сказав, у що одягнутий. І так добре примаришся, що мені здається, наче тебе знову бачу. І наче сама з тобою біля тину стала й розмовляю. Думаєш, забуду, як вирву закопували? Чи як оці літаки летіли? Ніколи в світі. Дивна пам'ять, еге ж?
— Це ж добре,— нарешті сказав Василь.
— Добре? — вона, здавалось, аж пополотніла від здивування.
— Ну, все знати, нічого не забувати...
— Ой! — вигукнула.— Краще б не знати і не пам'ятати! Бо оце вчора йшла з матір'ю по шляху. І раптом стала, і раптом вуха затулила, і вся перестрашена. Мати до мене, нічого втямити не може. Що зі мною, допитується. А я все отямитись не можу. А в моїх вухах все ще крик стоїть. Отой давній крик, коли тітка Несвітайлиха несла на руках убиту дитину. Десь воно гралось із дітлахами, а вони гвинтівку знайшли, бавились. Та й стрельнуло котресь... От ішла я по дорозі з матір'ю — й зненацька цей крик чую. Неначе справді хтось кричить, і не давно, а зараз. Ніби Несвітайлиха...
Очі її сповнилися жахом, наче те страшне голосіння чула й зараз, викликавши його сильною своєю пам'яттю.
І Василь, скорюваний її владою, також почав прислухатись, наче і він мав ось-ось почути голос чийогось болю, голос горя.
(Продовження на наступній сторінці)