— А-а-а...— промимрив Василь. І, помовчавши, зітхнув:— З-над Постолка я. Річка така є.
— Річка...— повторив Пекельник так, наче був невдоволений, що на світі є така річка. І зразу ж діловито запитав: — Із солдатами легше? — І, піймавши непорозумілий погляд, пояснив: — Ну, з харчами, з одягом, з житлом?.. Легше?.. Не виганяють?..
— Як тобі сказати...
— А мене приймуть? — перебив рудий,— Якби прийняли, я також пристав би. Треба що допомогти — поміг би. А якби воювати довелось — не злякався б. Стріляти вмію.
— Та я не воюю... Я так...
— Ти, бачу, дивак. На твоєму місці я вже й на форму постарався б... В галіфе ходив би... Неодмінно в галіфе... В тебе автомата немає?
Василь заперечливо похитав головою. Рудий поліз у кишеню й дістав гранату. Невелика, гранчаста, вона лежала на долоні грудкою ледачого заліза. Він підкинув її, зловив і знову заховав до кишені. Запитав ізненацька:
— Ти холодної води не боїшся? Василь стенув плечима:
— А чого боятись?
— Зараз я кину в ставок гранату,— сказав Пекельник.— Спливе оглушена риба, ми її виловимо — і навтьоки. Тільки навтьоки зразу ж, щоб не попастись...
— А не дозволяють глушити?
Рудий не відповів. Не встиг іще Василь присісти, як він розмахнувся й кинув гранату. Вибухнуло поблизу берега, потім вода довго розходилась колами. На поверхню спливло жабуриння і кілька окунців, зовсім дрібненьких. Здавалося, що після вибуху в повітрі утворилася німа пустка.
— Полізеш? — запитав рудий.
— Немає по що...
— Ну й я не полізу... Якби щось путнє. А тепер тікаймо звідси, бо може хтось наскочити.
Вони хутко подались берегом. Гіркувато пахла молода зелень, і лози аж блищали. Ген там і там тітки копали городи. Рудий крикнув до одної, що, захлявши, відпочивала:
— Бог на поміч!
Тітка зміряла їх допитливим поглядом — чи не насміхаються, та все ж таки відповіла:
— Казали боги, щоб і ви помогли!
— Ми помогли б, але ж віддячити у вас немає чим! Тепер вони йшли поміж садків, у яких чорніли кістяки
спалених хат і високі закурені бовдури. Поблизу хат де-не-де видніли землянки, під яблунями стояли нашвидкуруч збиті з грубих дощок такі-сякі столи й ослони, закопані в землю.
— Це Соболівка, куток так зветься...— пояснив рудий.— Коли німці відступали, то гасом обливали з одного краю до другого й підпалювали... Щоб за димом наші не бачили, як вони відступають.
Яблуні примруженими бруньками дивились у синє небо, у простір.
— А чого це тебе Пекельником звуть? — запитав Василь.
— Бо я нічого не боюсь,— буркнув рудий. А через хвилю показав рукою на великий садок, на спалену хату: — Ми тут живемо. Я сам викопав землянку, бо мати нездужає. Зайдемо?
В землянці темно — осколок скла, вмащений у стелю, майже не пропускав світла. В кутку стояло кілька порожніх діжок, на жердці, почепленій при самій долівці, висіло жужмом якесь лахміття. Рудий покликав свою матір, що лежала на низькому тапчані, але вона не обізвалась.
— Хай спить,— мовив Пекельник— Не будитимем... Ходімо. Вийшли з темної землянки надвір — наче вдруге на світ народились. Рудий опустив погляд, ніби роздумував. Потім повів Василя до всохлої груші, розгорнув сніпки кукурудзиння — і вже тримав у кожній руці по гранаті.
— Бачиш? — запитав радісно.
Поклав гранати назад у схованку, обережно витягнув автомат.
— Бачиш? — знову запитав.
Засунув автомат — і дістав круглі диски до нього.
— Бачиш?.. Оце я все поназбирував, згодиться колись, не пропаде. А в одному місці тол у мене прихований, патронташі.
— Що ти робитимеш із цим добром?
— Ну, гранатами рибу глушитиму... А те—не пропаде.
Старанно заклав кукурудзинням схованку, потім притрусив торішнім побурілим листям. Його вогняне лице дихало хижою радістю.
— Там на горбах,— показав рукою на невидимі за гіллям саду поля,— в одному бліндажі кулемет присипано. Я його також перетягну додому, поки ніхто не рознюхав.
— А навіщо?
— Навіщо! Навіщо!..— сердито перекривив рудий.— Колись пригодиться. Ген ті колеса я познімав із німецьких машин,— він кивнув на кілька коліс зі скатами, що лежали біля припіка на долівці колишньої хати.— І оту повозку я сам додому припер. Аж від млина котив. Коли захляну, то впрусь ногами й стою на місці. Відпочину—і знову вперед.— Обвів хазяйським поглядом обійстя й мовив-.—Це ж самому доведеться все відбудовувати, бо мати нездужає... Якби сила була, то дерева наносив би з бліндажів, але не подужаю. Ти не поміг би мені?
— Добре, поможу,— сказав Василь. Пекельник уже подобався йому — було в нього багато завзяття й рішучості.
Мабуть, звик бути самостійним, звик покладатися на свої руки та на свій розум, звик турбуватись про матір, якій, очевидно, несила турбуватись про свого сина.
— Мене в солдати зразу б узяли,— сказав рудий.— Я слухняний і кмітливий. Але ж господарство нема на кого кинути. Ех!.. Ти що — поїдеш із ними?
— Вже ж. Сім'ї в мене однаково нема, а з ними легше...
— Слухай,— загорівся раптом щасливою думкою Пекельників вид.— Зоставайся зі мною. Будеш мені за брата. Якось проживемо. На хату буде легше стягтись.
Василь спохмурнів, наче роздумував. Зрештою мовив:
— Та ні, подамся з солдатами.
— Ну, дивись,— погасли очі в рудого.— В землянці місця вистачить... Рибу глушили б разом! —додав раптом.— Зоставайся...
— Не можу,— твердо сказав Василь.— Вони мене прийняли до себе, а я... Хай уже буде, як є.
III
Солодка гіркота весняного сонця тремтіла на їхніх губах, позолочувала лиця; рідке медянисте поливо розливалося по городах, по шляхах, обновлювало бовдур у підтьоках, а стовбури вишень висвічували теплими бризками. Пекельник щось надумав, бо раптом рішуче гойднув головою, ковтнув слину і, підморгнувши Василеві, пішов у садок. Ходив од вишні до вишні, зривав глей на тріщинах, на обрізаних сучках і їв. Пережовував старанно, аж над силу — неначе тирсу або тріску, і його руді вогнисті очі, округлившись, мало на лоб не вилазили. Василь знайшов вишневий мозоль застиглого соку, драглистий, з іскринками, й поклав у рот.
— А ти знаєш,— обізвався Пекельник,—який буває пахучий чай, коли в окріп накласти вишневих гілок?
— Еге ж,— згодився Василь.— Я пив. Вишнями пахне.
— Трохи вишнями, а трохи неначе вишневим соком. Ти березового соку не хочеш? Отам,— кивнув на левади, де поміж вільхами біліли берези,— у мене й дірочки прокручені є.
— Дерево вже розвивається, хіба зараз сік біжить?
— З беріз іще біжить. Трохи скрутиш клоччя, а він і капає в підставлену гільзу. Буває, за ніч гільза від снаряда повна-повнісінька. І сам нап'єшся, і матері принесеш. Тільки той сік порохом смердить, бо в снаряді ж збирається.
— Добре б у дерев'яний кухоль.
— Хе, то найліпше! Але де їх набрати? А в мене там майже під кожною березою раніше стояло.
— Я не люблю березового соку,— мовив Василь,— Од нього деревом неживим одгонить.
— Кому як,— згодився Пекельник— Є такі, що сома не їдять. Кажуть, нібито він смердить. А мені хоч би що. Я все можу їсти, і ніде не пропаду.
— Я молоденький горох люблю. Зернятка вилущуєш із стручка, а вони самі лопаються в роті.
— Де ж тепер гороху взяти,— зітхнув рудий, немов товариш щойно попросив у нього саме молодого гороху.— А хочеш,— Пекельник перестав жувати вишневий клей, жваві очі засвітились якимось бажанням,— я тебе зараз до вчителя поведу!
Саме зустрічі з учителем йому, Василеві, зараз і бракувало!
— Обійдусь,— мовив, одвертаючись.
— Та ні! — стояв на своєму Пекельник.— Ти такого ще не бачив. І не побачиш ніколи. Він дивак. Всі кажуть, що він не сповна розуму.
— То навіщо ж він нам здався?
— Уже підтоптаний, вже порохно з нього сиплеться,— не звертав уваги на його запитання рудий.— Тільки те й робить, що троянди вирощує. До німців — троянди садив. Прийшли німці — а він своїх троянд не забув, нічого милішого для нього не було. І тепер також! Він на них розуму стерявся.
— Буває,— згодився Василь.— Я бачив одну тітку... Цієї ж зими таки. То вона тільки те й робила, що пісню співала... "Посіяла огірочки низько над водою"... В неї просять, щоб іншої заспівала, а вона тільки про огірочки.
— Ти бач! — засміявся Пекельник— Буває ж таке.
(Продовження на наступній сторінці)