"Чи в город, то й у город!" — подумала собі Левантина. Вона там зроду не була, дак їй трохи страшно було туди їхати, але ж там був заробіток, а тут уже відбули жнива, то не дуже треба найманих рук. Вранці поїхала з Бовкуном у город.
Чомусь той город здався їй не таким пишним, як вона думала. Такі будинки вона бачила і в панів у своєму селі, тільки що тут їх було дуже багато: дерев'яних, кам'яних, сірих, білих, жовтих... так і мигтять ув очі... Та все один до одного попритулювані — ні городів, ні садків. По вулицях сновигають солдати та пани, лаються якісь москалі; віз торохтить по камінні та підкидає на ямках — аж не всидиш. Не подобалося те все Левантині.
— Тпру! — припинив Бовкун коні. Стали біля невеличкої крамниці.
— Ану, злазь. Левантине, бо оце вже ми й приїхали.
Бовкун прив'язав коня до ліхтарного стовпа, і вдвох увійшли в крамницю.
Крамниця була підхожа до тієї, що Левантина бачила і в себе на селі, тільки більша. По ній крутився хазяїн, Степан Іванович Квасюк, чи то пак Квасюков,— це вже так він себе тепер звав. Чорнявий, з банькатими очима, з підстриженою по-городянському борідкою, не дуже гарний з себе, та й не поганий.
— Здоров був, Степане Івановичу! — привітався гість.
— А, здрастуйте, здрастуйте, Платоне Григоровичу! Заїздіть же в двір, чого ви на вулиці стали? — запрохував хазяїн.
— Нема коли, треба на базар поспішатися,— відказав Бовкун.— А ось я, коли хочете, дівчину вам привіз. Чи, може, вже наняли собі?
— Ні, ні, ще.
— Дак оця хоче у вас стати. Служила в мене місяць,— добра робітниця. Я й далі б зоставив, та не можна.— І він почав розказувати, через віщо мусив Левантину відіслати. А Квасюк тим часом поглядав на неї своїми банькатими очима, і Левантині чомусь не подобався той погляд.
— А яку ціну візьмеш, дівчино? — спитав він.
— Три з половиною на місяць,— несміливо сказала Левантина.
В городі служили по чотири та по п'ять карбованців, але Квасюк побачив, що Левантина того не знає, і сказав, що більш як три карбованці не дасть, та ще щоб вона й на своїй одежі була. Левантина не довго думала й поєдналась. Квасюк забрав у неї пашпорт і одвів її в кухню до своєї жінки.
Квасючка, висока й худа жінка, дуже старіша за свого чоловіка, глянула такими сердитими очима на Левантину, так до неї озвалась, що в тієї аж у душі похололо.
"Боже мій,— думала вона.— Які ж тут непривітні люди! Як я тут житиму?"
Хазяйка зараз же поставила її за роботу до печі. Кілька разів налаяла, що селючка і нічого не тямить, хоч Левантина робила все як треба. Левантина їй не подобалася, бо була молода й гарна. Квасюк був на десять років молодший за жінку і оженився з нею через гроші. Ті гроші він давно забрав собі до рук, завів на них цю крамницю, а жінкою почав поштурхувати. Вона йому вже наприкрилася, бо була стара й негарна. Як він наймав молоду наймичку, то Квасючка лютувала і силкувалася витришкати її геть усякими причіпками та знущанням. Воліла б старих наймичок, бо до тих цей клятий бабій не в'яз би. Але Квасюк проганяв старих так само, як вона молодих. І через те в їх у хаті завсігди кипіло, як у казані.
Того ж вечора вона сказала чоловікові, що Левантина селючка, нічого не тямить, то вона її відішле. Але Квасюк знав уже, через що це.
— Не вередуй! — крикнув.— Через тебе наймички не вдержиш. Щомісяця нова. Одішлеш цю — зостанешся зовсім без наймички, бо ніякої тоді не найму.
— Про мене краще без наймички, ніж із такою, як ця! — кричала розлютована Квасючка, бо в них ще ні одної наймички не було такої чепурної, як Левантина.
— Та мені байдуже до тебе, чорт тебе бери, хоч би й сама все робила — як кобила, здорова! Дак же не поробиш усього сама, то мені через твої вереди кумерції вред буде.
— Кумерції вред! Якраз тобі кумерція в голові! Знаю, чого треба! Дак я за тобою і вночі слідком ходитиму.
Двоє дітей — хлопець шести років і дівчина семи — попрокидалися і слухали сварку, слухали не вперше. Незважаючи на їх, Квасючка кричала:
— Я тебе вночі з постелі не пущу! Не думай, що тобі пособиться, коли ти її зоставиш.
— Тю на тебе, скажену! Я тобі кажу: одправиш цю дівчину, я її знову, тобі на злість, ізнайду, а тебе з хати вижену,— йди геть ік твоєму дурному батькові, що пустив на світ таку пришелепувату дочку!
Квасючка замовкла, пам'ятаючи, що вже одного разу чоловік її вигнав був, а батько не дуже привітав, то їй довелося вертатися додому й коритися чоловікові. Вона знишкла, але наважилась так дошкуляти Левантину, щоб та, не витерпівши, сама втекла.
І справді дошкуляла. Левантині просвітку не було за роботою, за лайкою та за штурханцями. Сердита Стручиха була така добра проти цієї худої, як суха тараня, носатої, рудої крамарки, розпаленої заздрістю й невірою до чоловіка. Левантина мусила вставати вдосвіта, як ще темно було, а лягала опівночі,— і ввесь день на роботі. І що не зробить, як не ступить — усе було не так, усе не до ладу, за все гримання, а то й штурханець межи плечі. Квасюк же був до неї добрий, і як не було жінки, то все так поглядав на неї, як кіт на сало. Левантині від того погляду ставало так моторошно, що вона тоді бажала, щоб швидше повернулася Квасючка з своєю лайкою. Вона силкувалася не стріватися з ним на самоті, а він робився до неї ласкавіший та ласкавіший і нишком силоміць пхав їй у руки кілька разів цукерки з крамниці. Левантина любила ласощі, але ті цукерки було їй чогось гидко їсти, і вона віддавала їх дітям або викидала. А одного разу хотів подарувати їй гарну червону стрічку. Вона не взяла і втекла від його.
Проминув місяць. Левантина стомилася так, що наважилася кинути службу і сказала про це хазяїнові. Той здивувався:
— Чого? Через що?
Вона почала казати, що дуже важко жити, що ніколи спочинку нема, сама лайка, а то й бійка. Але Квасюк ніяк не хотів її пускати:
— І не вигадуй! І не видумлюй! Що це ти? Яке ж ти маєш право кинути мене без наймички? Мусиш бути, аж поки я нову знайду. А що тобі важко, дак цього більше не буде.
Мусила Левантина зостатися, і справді їй покращало: хазяйка вже не годувала її потиличниками і менше лаяла, хоч позирала на неї ще лютішими очима, бо як засварився з нею чоловік за Левантину, то аж попобив її.
Але сам Квасюк почав чіплятися дужче. Скоро Квасючка одвихнеться з дому, він зараз посадить дітей у крамниці, а сам до неї та й починає підлабузнюватись. Одного разу хотів обняти, дак вона йому такого стусана дала, що аж поточився.
— Оце, яка сердита! — каже немов ласкавенько, а в самого банькаті очі так і зайнялися.
— Не в'язніть, дядьку! — закричала Левантина.— Бо, їй-бо, втечу!
— Дурна ти! — відказав Квасюк, знову підходячи до неї та заступаючи їй дорогу так, що вона опинилась аж у кутку біля печі.— Чого тобі тікати? Не будь така сердита до мене, то я тебе как куколку наряджу, а хазяйка не посміє й слова тобі сказать. Любить буду так, що аж!..— І його нахабні очі зажевріли, впиваючися в неї.
— Не займайте мене, бо кричатиму!
— Пустяки! Разлі я звєр якой, чи що, щоб од мене кричать! Та я й займать тебе не буду, коли ти не схочеш. Я до тебе добрий, то й ти будь до мене добра.
Левантина почала совати рогачем у печі, а він тим часом ущипнув її за руку.
— От одійдіть, дядьку, бо, їй-бо, оцим рогачем так і дам! — скрикнула вже зовсім сердито Левантина.
— А я рогач у тебе одніму, а тогда тебе поцілую.
— У вас є жінка,— її й цілуйте, а не мене!
— Стану я таку погану цілувать!
— А нащо брали?
— Бо глупой тогда був.
— Ну, то будьте ж тепер розумні та не в'язніть до мене!
У другій хаті почулась Квасюччина хода, Квасюк зник з кухні в двір.
Прийде Левантина в крамницю чогось узяти в хазяйство,— він їй знов те співає. Вона вже була рада, що Квасючка не допускала її до крамниці, а сама туди ходила. Та те мало помагало, бо він завсігди так прирозуміє, щоб де самому її застукати.
— Дядьку,— казала Левантина,— коли ви до мене чіпляєтесь, то давайте мені рощот!
— Не дам.
— То я втечу; хай вам і гроші зостаються.
— Не втечеш, потому шо в меня твой пашпорт, а без пашпорту тебе в одну минуту в поліцію заберуть.
Левантина бачила, що вона в неволі, все думала, як би з сієї неволі визволитися, і не могла нічого вигадати.
II
Як хазяїн виходив чого з крамниці, то замісто його сиділа хазяйка, а як і хазяйки не було або їй ніколи, то, на другий місяць служби Левантининої, Квасюк став посилати туди Левантину. Замкне шухляду з грішми та й посадить дівчину, поки сам увійде. Згодом, привчившися, вона, було, часом дещо й продасть іноді — таке, що йому ціну знає.
Одного разу вона сиділа отак у крамниці, коли ввійшло щось. Був осінній хмарний вечір, а скупі Квасюки шкодували рано світити,— у крамниці було поночі, і Левантина тільки й побачила високу постать якогось чоловіка в пальті.
— А дайте чвертку табаку! — попрохав покупець.
Левантина здригнулася вся, всією своєю істотою.
Перед нею стояв Роман.
І він пізнав її і спинився здивований, навіть уражений, не знаючи, що казати. Та швидко схаменувся:
— Левантина!.. Штука! Каким таким образом тут очутилась?
(Продовження на наступній сторінці)