— Ну, та дарма! Мені треба поїхати в город. То перекажу Ярошеві, щоб хто з його хлопців вивів коні.
— Ото й добре!..
Приятелі розійшлись.
А тим часом Денис усе думав про знахаря. Він не дивувався, що знахар і коні які вгадав, і все знає,— бо через те ж він і знахар, що може вгадати,— а дивувався, як це коні у Чорний яр потраплять. Де вони там візьмуться? Хто їх туди приведе? Може, злодії там коні ховають? Дак ні — незручно... Хіба самі прибіжать? Ні, не випада, бо казав знахар, що коні будуть прив'язані,— уже ж вони самі не прив'яжуться. А хто ж їх прив'яже?
Ці думки не давали Денисові спокою. А що, якби?.. А що, якби піти та заховатися там поміж кущами та й допильнувати — де коні візьмуться? Може, таким робом викрив би він і коновода. Ото було б добре!
Тільки страшно! А що, як то нечиста сила туди коні приведе? Денис боявся нечистого, хоч і знав, що від його легко оборонитися хрестом. Та хоч би й не нечистий, а самі коноводи, то хіба тих не страшно?
Та хіба вже так він і попадеться? У тому яру можна так заховатися, що й не побачить ніхто. А то можна вдвох із кумом Терешком піти — охотніше буде. Денис пішов з цим до кума, але кум ніяк не хотів пристати до нього.
— Ні, вже,— каже,— як знахар сказав, то так і зроблю. А то як не послухаюсь, то й гроші пропадуть, і коні не вернуться. І ти, куме, не ходи, прошу тебе!
Денис сказав, що не піде, а сам своє думає. Так-сяк суботу перебув, а як прийшла неділя, то нема йому впокою: муляє його той Чорний яр. Чи йти, чи не йти?
Чи вже таки він маленький, що боїться піти? Що буде, а вже піде!
Уже коли хто коні приводитиме, то цієї ночі — під понеділок. Він піде звечора.
Більше нікому вже він не признавався. Дома сказав, що піде на ніч у Чорноус за ділом,— вигадав уже там діло. Узяв з собою добру киюру й завидна ще подався з дому. Поки дійшов до Чорного яру, почало вже трохи смеркатися. Озирнувся, глянув геть навкруги полем — ніде ні лялечки. Тоді тихо пішов у яр.
З поля Чорний яр здавався просто лісом, а як увійдеш у той ліс, то це байрак глибокий. Дуби, клени, осики, берести та всякий чагарник густо поросли й позчіплювалися гіллям. На полі ще було трохи видко, але тут була вже ніч. Денис ішов помацки, находячи ногами знайому вузеньку стежку, розхиляючи гілля руками, заплющившися, щоб хоч по очах не хвиськало вітами.
Він знав того дуба, де мали коні стояти, і простував до його. Але поки дійшов, то добре увесь вид йому подряпало. Нарешті вийшов аж на дно яру,— тут була невеличка прогайльовинка, а посеред неї той дуб.
Велике старезне дерево, чорніючи своїм могучим стовбуром, розкинувши чепурно проти стемнілого неба нерухоме шатро сонного листя, стояло, як і попереду, самотнє, і ніяких коней біля нього не було.
Де ж би його сховатися так, щоб усе побачити, а самого щоб не видко було? Треба недалечко. Почав роздивлятися й незабаром ізнайшов собі добру місцину поблизу дуба, в кущах. Звідти видко й дуб, і всю маленьку прогайльовинку. Відкіля б що не прийшло до дуба — воно Денисових очей не мине.
Положив біля себе кийок і ліг. Хотів закурити, та побоявся: тютюн далеко чуть, то щоб не сполохати злодія. Терпітиме вже.
Ну, а що він робитиме, як побачить злодія? Біда, що темна ніч. Якби по видному, то пізнав би — хто, чи хоч би добре роздивився, коли невідомий. А то, як на лихо, і місяця нема, і зірки за хмарами не дуже світять. Уже ж не спиниш злодія та не спитаєшся — хто. Погано зробив Денис, що послухався кума і нікому не сказав. Треба було зібрати чоловіка п'ятеро людей та тут і заховатися, отоді б вони вже піймали злодія. А так не буде діла.
Чи не вернутися додому?
Подумав трохи Денис. Ні, вже буде тут! Хоч побачить, що буде, а там уже знатиме, що робити.
Холодне вночішнє повітря було в яру зовсім вогке, і Денис аж ізмерз од його. На селі тепліше вночі, дак він і вдягсь у чумарчину, а треба було добру свиту взяти. Устав з землі, позастібався гарненько й сів, зіпершися спиною на якийсь пень. Раз у раз дивився на прогайльовину й на дуб, але нічого не бачив. Почали втомляться очі.
По тому клаптикові неба, який видко було Денисові, снувалися хмари; зірки то потопали у їх, то знову виринали, ледве блимаючи.
"Ще дощ буде,— подумав Денис.— Це кепсько: змерзнеш так, що й не висидиш".
Великі дерева понависали над їм своїм кудлатим чорним гіллям. Товсті стовбури мріли в темряві. Здавалося, що якісь здоровенні люди, якісь велетні похмурі й страшні поставали навкруги мовчки і попростягали над Денисом свої величезні лапи, щоб його вхопити. От саме над головою нависла така лапа, широко-широко розіп'явши товстючі волохаті пальці-кігті. Тільки трохи нижче — і вхопила б його. І враз ті пальці почали ворушитися, вся лапа схитнулася, мов кидаючися вниз йому на голову. Денис хотів вискочити з-під неї, але ту ж мить побачив, що всі ті страшні чорні лапи ожили, заколихалися і простяглися до нього, ворушачи своїми довгими пальцями-кігтями... Холодний важкий страх притис до землі Дениса, не давав йому поворухнутися... Зашелестіло, зашуміло, озвалася навкруги вся темрява... Ще мить...
Денис зірвався на рівні ноги — і враз розвіявся ввесь той страх. Тільки вітер тихо шелестів листом, колишучи віти. Денис зітхнув глибоко, мов що важке з себе скинув, плюнув, думкою сам себе вилаяв, що так перелякався з дурного розуму, і знову сів перехрестившися. Не дурно цей яр Чорним звуть: у йому й дерева страшні.
А давно ще прозвано його Чорним. Батько розказував, що колись, у стародавню давнину ще, тут розбійники жили, кишло їх у цьому яру було. Бо тоді тут не такий ліс був,— це вже його вирубано тепер. Був такий ліс, що й не долізе ніхто сюди, було. А вони, мабуть, отут, саме біля цього дуба, й жили, ті розбійники. То вдень у яру сидять, а вночі на здобитки йдуть, людей розбивають. Переймуть, хто їде, та й пограбують, а то так і вб'ють. А одного разу, кажуть, дак їхав пан багатий, молодий та з молодою панією... вночі... І саме проз цей яр проїздили. А розбійники й вискочили на їх. Пана ж убили, а пані отаман розбишацький, Чорний на прізвище, собі взяв. Уже вона прохала-благала, щоб він її не брав, казала, що й викуп за себе пришле... Дак дуже гарна була, закохався в неї отаман при місячному сяєві та й повів її з собою в оцей яр. Вона спершу пручалася, кричала, а далі й затихла. Як приведено її в яр, то була ще ніч, і отаман узяв її до себе в шатро. А розбійники спати полягали, сміючися та заздрячи отаманові. Попрокидалися вдень — не чуть отамана. Зазирнули в шатро, аж отаман лежить і кинджал стримить йому в грудях, а в другому кутку пані вродлива мертва: сама себе зарізала, отамана заколовши. Поховали розбійники обох тут у яру, а собі вибрали нового отамана. Дак що ж? Не могли вижити. Як ніч, так і ходить мертва пані, ходить, і плаче, й проклинає за свою недолю розбійників. І такий страх їх узяв, що вони покинули цей яр та й подалися кудись далеко. А пані, кажуть, щороку тієї саме ночі, як зарізалась, виходить з ями та й іде байраком. Тихо-тихо йде, вся в чорному, ледве чути її...
І йшло тихо, ледве чути. Але Денис це почув. Дух йому забило, полізло догори волосся. Тупотить... Здалека ще чуть, як щось тупотить... Ось ближче... Ось уже й на прогайльовині...
Якась купа велика чорна наближається. Денис силкується зрозуміти, що то, але темрява не дає йому роздивитися. А купа все насуває, все насуває... Ось одно... двоє... Та це чоловік з парою коней!..
Денисові знову забило дух, але вже не з страху, а з думки: що то зараз буде, що то він довідається?
Підвів чоловік до дуба коні й почав мацати — до якої гілки б краще прив'язати. Прив'язав одного, тоді Другого. Постояв хвилину, мов подумав, що йому далі робити, і пішов стежкою в той бік, де був Денис, трохи навкоси від нього.
Втече! От зараз піде, покриється, і Денис нічого не знатиме, даремні будуть усі заходи, знову нічого він не довідається про те, хто його ворог. І враз мов імпетом що кинуло Дениса назустріч невідомому чоловікові. Вискочив і став перед ним, лівою рукою вхопив його за горло, а правою, держачи кийок посередині, розмахнув і вдарив з усієї сили в бік. Чоловік упав, і Денис опинився на ньому.
Але даремне на свою силу важив. Далеко дужчий за його був чоловік. Відразу вивернувся з-під його, збив його під себе і пригнітив коліном.
— А! Ти мене будеш бити! — захрипів знайомий Денисові голос.
— Роман! — скрикнув Денис.
І змовкли, вдивляючись один одному в обличчя: той на землі, під коліном, а той, нахилившися над їм, з рукою на горлі. Дивилися серед темряви хмарної ночі, силкуючися пізнати знайомі риси.
І враз пізнали...
Денис почув, як Романова рука ще дужче стиснула йому горло, але тільки на мить. Як звір дикий, одним скоком, Роман зник у темряві.
Денис підвівся хитаючись. Груди в нього боліли від Романового коліна. А, проклятий! Як пригнітив! Здоровий, як бугай!..
Денис увесь трусився — з напруження, зо злості. Тепер він знає, хто коні бере. То догадувався, а тепер і побачив. А, злодію, коноводе, харцизе проклятий! Не минеш ти тепер Денисових рук!..
Денис повідв'язував коні й повів їх з яру...
Була ще ніч, як він уїхав у двір до кума Терешка й постукав до його в темне віконце:
— А вийди лиш, куме, сюди! Пізнавши Тонконоженко голос, зараз вийшов. Перед дверима стояв Денис і держав пару коней.
— А що це?
— Твої коні.
— Ой! Та ну?
— Дивись!
Тонконоженко кинувсь до коней і хазяйським оком зараз же пізнав їх, хоч і в темряві.
(Продовження на наступній сторінці)