— Та як же то? Нічого не розберу.
— Замкни коні в повітку, та ходім у хату, то розкажу.
Дочувшися Тонконоженко, як усе сталося, і радів поверненим коням, і трохи боявся: а що, як це знахаря розгніває?.. А як Денис сказав, що він хоче направити врядника на Романа, то він і зовсім перелякався:
— Ой куме, не роби цього! Хіба ж ти не знаєш того Гострогляда? Та 'дже всі люди кажуть, що його не можна займати, бо як схоче, то таке поробить чоловікові, що й жити не дасть. Кажуть, хворобу насилає і на товар моровицю.
Денис почав сперечатися. Адже тут нема ніякої нечистої сили. Певне, знахар у спілці з коноводами. Діло звичайне, людське.
Та кум ніяк того не слухав. Нехай там і людське діло, та знахар має нелюдську силу.
Щоб не сперечатися більше, Денис замовк. Він заночував у кума, а вранці вернувся додому.
Було свято. Домаха пішла до церкви. Мати поралась біля печі, батько й Зінько були в хаті.
— От, тату, викохали синочка-коновода! — озвався Денис до батька.
Старий мов здригнувся:
— Що ти кажеш, Денисе? Про кого це ти кажеш?
— Про кого ж я казатиму, як не про те ледащо, злодюгу клятого! — злісно відповів Денис, роздягаючися і сердито кидаючи чумарку на піл.
— Не лютуй, а краще до ладу розкажи! — звелів батько.
Денис почав розказувати. Він і поперед сього ще думав на Романа. Та що ж? Не можна було довідатись. А от тепер уже довідавсь... І він поряду оповідав усю подію.
А старий Сиваш слухав, похилившись кінець столу, про свою ганьбу від рідного сина та й не помічав за великим смутком, що пекучі сльози котилися йому по обличчю, по бороді й падали великими ясними краплями на спрацьовані почорнілі руки.
Дожився! Хіба він того сподівався, того дожидав? На старість йому сиву голову таким соромом син покрив, перед усіма людьми і його, і ввесь рід ізганьбив!.. Ніколи цього не було, щоб із-поміж Сивашів злодії були. А отже...
Мати стояла біля печі, прихилившися в кутку до рогачів, та й собі втирала сльози. Зінько сидів такий, як перед смертю. Тяжка хмара налягла на всю сім'ю.
А Денис усе оповідав, не помічаючи того нічого, розпалений своїм оповіданням, згадкою про відбуту боротьбу. Він доказав і змовк, і всі мовчали. Тільки материне хлипання чути було серед тиші. А Денис, незважаючи на те, правив своє:
— Цього не можна так попустити. Це він і далі буде все село грабувати та й нас. Я піду у волость. Хай їдуть у город та щоб там забрали його до тюрми.
— Денисе, чи ти розуму не згубив? — понуро спитав батько.
— Чого б я розум ізгубив?.. А що .ж я — подарую йому троє коней, чи як?
— Ех ти, безсоромний, безсоромний! — гірко й докірливо промовив батько тихим голосом, що ще тремтів од недавніх сліз.— Дак ти підеш ото самого себе поганити, людям розказувати, що Сиваші злодії?
— Та це ви через те так кажете, що ви вже старі, вам байдуже про хазяйство, а нам із Зіньком треба своє добро берегти.
— А ти, Денисе, на мене не здавайсь! — озвався поважно, з притиском Зінько.— Мені честь миліша за добро. Хоч би й тридцятеро коней пропало, я на брата не піду виказувати, самого себе ганьбити.
— Хі! Яка ж то й ганьба! Адже не ми крали, а він. Ну, як собі знаєте, коли такі добрі та багаті! А я того не подарую, бо мені ні з чого дарувати. Я зараз до врядника! — І він почав удягатися.
Мати заголосила на всю хату, кинулась до Дениса і вчепилася за його:
— Денисе! Що ти робиш? Не пущу я тебе! Не ходи!
— Одчепіться, мамо! — сердито гарикнув Денис і вирвав у матері свою руку.
— Облиш його, стара! — озвався батько.— Слухай ти! — загомонів він до Дениса, і голос його задзвенів так гостро, що той ураз спинився.— Я того тобі не дозволяю і велю не робити того. Поки я живий, то я тут хазяїн у своєму добрі, а не ти! Підеш казати — проклену і сьогодні ж викидаю тебе з усіма твоїми манатками з хати, щоб ти мені її не ганьбив! І нічого не дам.
Денис знав батька. Він був звичайно тихий, але як отаким голосом заговорить, то вже що скаже, те зробить. Денис сердито швиргонув чумарку знову на піл і пішов з хати мовчки, тільки дверима грюкнув так, що аж щпаруни посипались.
Він справді облишив іти до врядника, але не міг утерпіти й розказав декому про випадок у Чорному яру. Незабаром поголоска пішла по всьому селу. Довідався й урядник і пішов спершу до Тонконоженка. Але той, боячися знахаря, сказав, що нічого він не знає, а коні самі знайшлися в яру. Покликав урядник Дениса, але й той не сказав йому нічого, бо знав, що не мине батькової кари, як скаже. Так урядник нічого й не міг зробити. Звісно, можна потрусити і знахаря, і Романа, та хіба в їх що знайдеш? Все село говорило про їх, але заняти не можна було, бо ні до чого причепиться.
А люди, довідавшися, що то свій злодій краде, ще більше почали турбуватися. Цей знає всі закуточки й суточки, то від нього ніде на заховаєшся. Треба добре берегтися. Стукачів ще більше найняли. Ночували завсігди біля коней, кладучи коло себе коляку або киюру добру, а як хто мав, то й рушницю. Всі були на Романа дуже лихі; хто й обороняв його попереду, то той тепер лаяв. А вже що ті хазяї, яких він коней позбавляв, то ті кляли так, що й кісточки в нього не клятої не лишилося. Двоє через це зовсім зубожіло, а всім. іншим довелося позичати грошей на коні. Тепер Романові страшно було й поблизу Диблів проходити, коли не хотів головою наложити.
Але після події в Чорному яру крадіжки притихли; чи то коноводи полякалися, що їх викрито, чи то їм не було ходу за пильною вартою.
Так думали люди; а Роман думав собі інше.
Частина третя
ЛЕВАНТИНА
Левантина не знала, куди саме їй іти. Ішла в сусіднє село: може, знайде там роботу. Тепер жнива, то скрізь рук треба. До села було тільки вісім верстов, і вона вступила в його ще до снідання. Проминула кілька перших дворів і спинилася перед великою, на дві половини новою хатою, з двором, забудованим по-хазяйському зробленими повіткою, возівнею й хлівами. Серед двору стояв запряжений кінь.
"Мабуть, заможний господар живе,— подумала дівчина.— Зайду до його".
Несміливо вступила у двір, і саме в ту мить з хати вийшов господар, кремезний просивий чоловік з короткою підстриженою шпичакуватою бородою, з кудлатими бровами. Лагодився сідати їхати на поле і вздрів Левантину.
— А чого тобі, дівчино?
Вона низенько вклонилася, здоровкаючися, і тремтячим голосом сказала:
— Роботи шукаю... Чи не треба вам наймички?
— Роботи? А звідкіля ти? — спитав господар, позираючи на неї неймовірними очима з-під кудлатих брів.
— З Диблів.
— А чия ж ти? — І так він випитував про все в Левантини, розпитався й про те, через що кинула хазяїв. Вона сказала, що занедужала, а тим часом хазяї взяли іншу наймичку. Хазяїн ще подивився на її білет,— видимо, письменний був,— вернув його, а тоді сказав:
— То що, зоставайсь хоч і в нас. Роботи тепер багато... Дам тобі три карбованці на місяць.
— Дядьку, а тепер же дорожче роблять,— насмілилась озватися дівчина.
— Може, де й роблять, дак піди ще пошукай — поки його знайдеш тієї дорожчої ціни. А тут робота готова.
Подумала Левантина: і справді, поки ще його знайдеш! Може, довго ще попоходиш! Згодилась.
— Іди ж у хату та снідай, та й поїдемо зараз на поле!
Пішла Левантина в хату. Немолода жінка поралась там.
— Оце, стара, несподівано бог послав наймичку,— озвався до неї хазяїн.— Давай їй снідати, та візьму її на поле...
Хазяйка привітала її ласкаво, посадовила снідати.
Потім поїхали на поле...
І незчулася Левантина, як проминув місяць на роботі в Бовкунів (так звалися ці люди). Праця була тяжка, як звичайно по селах у жнива, та Левантина хоч і була собі утла й тендітна, але не боялася ніякої праці. Хазяї й хазяйські сини й дочка, бачачи, що вона добра робітниця, а дівчина звичайна й сором'язна, були до неї добрі. А що за працею не геть було коли й думати про щось інше, опріч роботи, то Левантина таки трохи заспокоїлася й на серці,— не так неначе стали її дошкуляти оті кляті думки про минулі лиха та зла. Про подію у Чорному яру і про все, що потім у Диблях сталося, вона нічого не знала — це зробилося вже після неї. Тут цього нічого не було чути. Левантина думала, що й довго житиме у Бовкунів, але помилилась.
Одного разу, як усі сиділи за сніданням, рипнули двері і в хату ввійшла якась дівчина:
— Здорові були! Ось і я вернулась.
— Ге, Параска! — зраділи хазяї.
Виявилося, що тая Параска — це Бовкунова наймичка. Занедужала в неї мати, дак вона й пішла на який час додому; а тепер мати подужчала, то вона й назад.
Левантина зоставалася ні в сих ні в тих, бо господарі знову брали Параску. Вона не вдержалась:
— Чом же ви, дядьку, не сказали, що у вас наймичка є? Може б, я тоді у вас і не стала, а деінде шукала служби.
— Еге, дівчино! Того ж я й не казав, що ти тоді не стала б, а мені,— сама бачиш,— рук було треба, аж кричало,— по щирості відказав Бовкун...— Та не журися! Я оце завтра їду в город, а в мене там є родич, брат у перших, бакалією торгує... Я оце як був у його, дак він мені казав, що йому треба наймички. Їдьмо завтра в город, то я тебе одвезу до його: може, він не знайшов іще дівки, то тебе візьме. А не візьме він, то візьме хто інший,— у городі людей багато.
(Продовження на наступній сторінці)