Перед Ольгою Франко докладно звітує про витрачені гроші у Відні: "За прочитання дисертації такса 20 г., а стемплі і інші формальності 5 г. За перше ригорозум [29] 60 г., друге — 20, за промоцію — 61 та ще слугам, педелям [30] і т. ін. прийдеться дати з десять — виходить разом 176 г. Проїв я за ті два місяці около 90 г., за хату і прання, світло і ін. заплатив 16, за убрання 31, тобі вислав 15, за дорогу з Нагуєвич до Відня заплатив ок. 15 і на книжки видав також около 15 г.".
Після повернення з Відня Франко трохи затримується у Львові і відразу їде до Нагуєвичів. Лихо йде за лихом. Захворіли діти, вкрай виснажена Ольга "звалилась з ніг". "У неї лучився вибух крові, і хоч лікарі впевняють, що се нічого, катар легких, то все-таки боюся, щоб не було гірше".
Як пише Франко Драгоманову, Огоновський "зробив нам несподіванку: взяв та й умер". Таким чином, звільнилося місце в університеті, і Франко вирішує взяти участь у конкурсі на заміщення вакантної посади, як тоді говорилось "габілітуватись". Реакціонери Галичини піднялись на ноги, щоб перешкодити Франку в його намірах. Правда, деякі, більш далекоглядні політики були не проти, щоб Франка "допустити до кафедри", менше буде "займатись політикою". І ось 20 березня 1895 року газета "Діло" повідомила, що 22 березня 1895 року о 5-й годині пополудні відбудеться пробна лекція Франка на тему: "Розбір "Наймички" — поеми Т. Г. Шевченка". А 26 березня Франко пише А. Кримському: "Я сьогодні або завтра їду до Відня старатись о затвердження моєї габілітації. Якби Ви знали, яке болото сплетень, інтриг і хитрощів я мусив перейти сими часами, поки дійшов до тої габілі-тації, а кільки ще прийдеться перейти на будуще! Та що діяти. Маю надію, що мені удасться перебороти противності, а властиво сказати: переборотії русинів, бо русини різних відтінків і сторопництв дружно стали проти мене". 11 травня Франко знову пише А. Кримському:
"З моїм професорством ще далека історія. Я габілітувався у Львівськім університеті на доцента руської літератури та етнографії, та досі ще не затверджений міністерством.
Колесса габілітувався також у Чернівцях і вже затверджений, та хоче перенестись до Львова". Знову А. Кримському, 30 липня: "Я тепер дуже зайнятий, мушу раз у раз бігати серед нестерпної жари, а до того не маю хати, бо з давнього помешкання випровадився, а нового не найняв, тільки в однім покоїку (вул. Глибока, 1А) звалив на купу книжки і всі наші пожитки і серед тої купи пишу, а ночую, де бог пошле. Отим-то нема ані часу, ані вільної голови, щоб написати Вам докладніше... Моєї габілітації на доцента руської літератури міністерство нз затвердило на внесок намісництва. Маю се завдячувати, без сумніву, нашим новоерцям, головно ж Барвінському та Вахнянинові, котрі чорнили мене всіма можливими і неможливими способами, щоб тільки не допустити мене на кафедру".
Дорога Франкові до університету була перекрита назавжди. Пізніше він подасть прохання університетському сенатові про затвердження його на кафедрі на основі габілітації 1895 року, але сенат навіть не відповість йому, чи розглядалось це питання, чи ні.
V
Для Ольги то був крах. Крах ілюзій. Щезали останні марева. Вона ще довго буде жити спогадами про першу лекцію в університеті. Ось він входить до аудиторії, повної людей, зачиняє за собою двері. Трохи знервований, блідіший, ніж звичайно. Його вітають оплесками. У передніх рядах ті, від кого залежала його доля, які повинні сказати "так" або "ні". За ними — гості та студенти. Ольга стоїть ззаду, ось-ось заплаче, її ніхто не помічає. Ось він став на кафедру. За вікнами із глибоко вставленими рамами ще трохи світла. Воно ніби прокрадається в аудиторію, а вікна його не впускають. "Храм тьми і неуцтва"... Сонце ще жевріє. Уже червоне. Незабаром виповзуть тіні й настане піч. На вулицях запалять ліхтарі. Поки що світить сонце…
Почав спокійно. Навіть трохи затихо. Всі вслуховуються. Закінчив. Ріденькі оплески з перших рядів. Можливо, просто з чемності. Коли б вони знали, що присутні при народженні української наукової критики, що на праці Франка про Шевченка будуть посилатись у майбутньому! Польський професор Кадіна підбігає до Франка і щиро тисне йому руку. Франко схвильований. Ольга не зауважує, що по її обличчі течуть сльози... "Під той час (вона) дуже гордилася ним", — скаже Михайлина Рошкевич.
У відмові намісництва про Франкове затвердження будуть звинувачувати Ольгу. Тільки її і нікого більше. Оці самі барвінські, котрі перевершили самі себе, не допустивши Франка до університету, а опісля з єхидно-страдницькою міною співчували: ай-я-яй, яке нещастя. Так, вони, оці "ура-патріоти", оці "святі", "пророки", "проводирі" зробили свою справу.
Ольга заборонила дітям ходити на уроки "науки божої". Міністр фінансів міг не знати про дебет і кредит, диригент міг не знати нот, але майбутньому жебракові заборонялося не знати "засад релігії", молитов і церковних догм... Це розцінювалось як "найбільший моральний злочин супроти держави і громадської опінії". Рука, що намірялась зробити удар, добре прицілилась... Отець-катехит [31] поскаржився митрополиту С. Сембратовичу, що все це з вини Франка і Ольги. Бадені вирішує справу...
Десь у той час усі починають помічати, що Франко стає замкнутим і жорстоким. П. Карманський колись скаже, що він уже тоді уподібнювався до свого майбутнього Мойсея. У вступній статті до збірки оповідань "Галицькі образки", що вийшла польською мовою у 1897 році, Франко написав: "Насамперед признаюсь в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним гріхом: не люблю русинів... навіть нашої Русі не люблю..." Додасть при цьому, що говорить про інтелігенцію, а не про селян. Цього Франку вже не можна було пробачити. "Смутною появою" назвали "патріоти" цю заяву Франка...
Викликає Франко на себе гнів і польського шовінізму та "щирих" польських "патріотів" за статтю "Поет зради", скеровану проти оцього ж польського шовінізму та ура-патріотизму. Цілком безпристрасний спостерігач, бернінський кореспондент однієї з російських газет Михайло Сукенников, присягався, що на Франкові зганяли злість не тільки словесними образами, а й кулаками. Він говорив, що подібні ситуації безпрецедентні, що йому важко знайти якісь порівняння з історії, хіба що їх можна тільки приблизно порівняти з тим часом, із становищем великого Золя, проти якого піднялася вулична юрба. Франку вслід плювали, кидали камінням, вивішували опудало з написом: "Iwan Franko", висилали Франку шнурок, щоб повісився. Хто знає, у кого був націлений камінь, яким розбито голову найстаршому синові Франка Андрієві, що і призвело до його смерті?
Можна собі уявити, як в таких обставинах почувала себе Ольга. З дітьми вона тікає в село на "свіжий воздух"...
Рік 1897 накинувся на Франка, як він про це сам скаже, наче два пси на діда па перелазі: виборами і хворобою — різким кон'юнктивітом. Роком пізніше Галичина святкувала 25-річчя його наукової, громадської та літературної діяльності. Але Ольга вже не зможе розрізнити добра і зла, вона перестає вірити. Святкування ювілею Франка в її очах — просто глузування. І ті вінки з паперових, навоскованих квітів, і та військова "оркестра", і пальмове гілля — усе це маскування, щоб завдати чергового удару.
Кримському були відомі ті розмови, що точилися навколо взаємин Ольги та Франка, ті звинувачення на адресу Ольги, і він запитав про це Франка. 26 серпня 1893 року Франко відповів: "З теперішньою жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитись з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий, і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого, ну, та дарма, судженої конем не об'їдеш".
Це єдине гірке зізнання Франка, необачно кинуте у хвилину болю і розпачу, з задоволенням підхопили ті, які і раніше чесали язики про "невдалий шлюб" і про Ольгу, як про якесь ярмо на шиї Франка.
Їй так хотілося спокою, відпочинку. Хотілося зібратись з силами після оцієї навали польських і українських "патріотів", стати в один ряд з чоловіком. Але цьому не судилось. Події 1895 — 1898 років порушують її психіку. Вона починає боятись людей, ставиться до них з недовірою. Вона тільки чула з кутків шипіння, бачила очі, сповнені ненависті. Де ті коні, ті білі коні? Цокіт їх підків починає переслідувати її. Коні б'ють копитами по бруківці... Навколо привиди і приблуди.
Одні маски...
У 1900 році їй виповнилось 36 років. Важке життя, постійне нервове напруження порушило психіку Ольга. Вона починає боятися людей. "У мене клопіт, — писав восени цього року Франко А. Кримському, — моя жінка тяжко недужа. В неї літом була руптура, яку оперовано щасливо, а тепер проявилось божевілля... Сей останній припадок у зв'язку з тисячами інших страшенно прибив мене, і я іноді й сам почуваю страх, що з б о ж е в о л і ю..."
Леся Українка під час поїздки в гори до Ольги Кобилянської 28 квітня 1901 року писала з Чернівців додому: "Бачила я О[льгу] Ф[ранкову], вона мені здалась більш-менш такою, як завжди, т. е. говорила в такому стилі, як і А[итоніна] Ф[едорівна] потрапить при всій своїй нормальності".
11 травня того року Леся Українка просить сестру О. Косач: "Піди, будь ласка, до Трегуб [ова] і скажи йому, що я застала О[льгу] Ф[едорівну] здоровішою, ніж сподівалась, і вона зробила на мене враження таке, як завжди".
Справді, хвороба деколи відступає, і Ольга знову при дітях, знову допомагає чоловікові в роботі...
На гроші, подаровані під час ювілею (серед яких, до речі, була частка від Ольги Рошкевич, від селян із Сільця коло Галича), а також на гроші, реалізовані за виграшні білети Ольги (котрі Єлисей Трегубов передав через Лесю Українку), подружжя Франків вирішує збудувати свій дім. На околиці міста, за Стрийським парком на так званій Софіївці, вони нагледіли і купили клаптик пустиря. З купівлею грунту між Франком та Ольгою почалися суперечки, Ольга, побоюючись, що будинок за борги може піти на продаж "з молотка", вимагала, щоб усі документи були оформлені на неї. Як згадував Г. Величко, згода і спокій щезли з сім'ї Франків.
Будували будинок у 1901 — 1902 роках всією сім'єю. Тарас Франко пізніше з гіркотою писав про той час. Ольга з підозрінням ставилася до майстрів і в приступах хвороби розганяла їх, зупиняючи тим самим будівництво. Нестерпна атмосфера, за словами Г. Величка, залишалась і надалі, коли будинок було збудовано.
В жовтні 1902 року по дорозі до Сан-Ремо Ольгу Франко на прохання киян відвідала Леся Українка. В листі до матері від 23 жовтня 1902 року вона писала: "Була у О [льги] Ф [едорівни], гроші віддала. Далеко дуже той дім, аж за містом. Місце гарне, і хата нічого собі (я, звісно, суджу по виду, а чи практично збудовано, того не знаю), вони вже там живуть (Poninskiego, 42), ледве устроїлись, в хатах дуже порожньо. О[льга] Ф[едорівна] не то, щоб слаба, але й не робить враження здорової і говорити з нею трудно, через її дражливість і несподіване стрибання з теми на тему".
У 1903 році хвороба Франка загострилася, настав параліч рук. По Львову знову пішли плітки, здогади, інтерпретації, дискусії...
22 листопада 1977 року на засіданні медичної секції Івано-Франківського медичного інституту завідувач кафедри патологічної анатомії, доктор медичних наук, професор М. А. Шеремета виступив з доповіддю "Діагноз захворювання І. Я. Франка в світлі сучасної нозології". В доповіді було вперше порушене питання про неправильний діагноз хвороби Івана Франка, встановлений тодішньою медициною, неправильне лікування його і причину смерті Франка. Було створено декілька груп вчених, які зайнялись більш детально встановленням діагнозу хвороби Франка. Результатом їхньої роботи була доповідь М. А. Шеремети та Л. А. Ясинської на третьому з'їзді патологоанатомів УРСР, котра називалась "Ретроспективный анализ болезни И. Я. Франко — особая форма ревматоидного артрита". В доповіді було сказано, що хворів Франко ревматоїдним артритом варіанта Рейтера. Даний синдром викликає неймовірні болі, галюцинації, але в ніякій мірі не впливає на розумові, інтелектуальні здібності хворого. Хіба "Мойсей" не підтвердження цього? І отой розумовий розлад, який приписували сучасники Франку, і провал пам'яті, і маячіння, і деградація були просто необхідні галицькому сутичеві, щоб скомпрометувати Франка в очах сучасників і нащадків.
Неправильний діагноз хвороби і відповідно прийняте до цього діагнозу лікування ртуттю тільки пришвидшили смерть Франка. Такі випадки в медицині називаються просто — об'єктивні вбивства...
Жертвою упав не тільки Франко. Впала й Ольга Хоружинська. То їй нашіптували про невірність Франка, то її систематично нацьковували на нього, а потім вони ж обурювались, як то сміла Ольга бути різкою проти свого чоловіка, як могла не створити ідеальних умов для праці?
Станьте на місце Ольги.
Сотні людей знали його і її. Селяни Дрогобиччини, Стрийщини, Мостиської та Яворівської округ, Тернопільщини. Вони бачили муки Ольги. Але скільки такту, розуміння інтелігентності вони виявили у своїх спогадах про неї, уже хвору. Ніби ніяких сварок не було, а була добра і чула мати, гарні і розумні при ній діти. Згадаймо одну з поданих Кримському "літніх" адрес Франка: Цигани, п. Лосяч. Дочка господаря хати, в якій жили Франки, Дарія Глібовецька, не могла у своїх спогадах надивуватись самопожертві Ольги. То вона сказала, що Ольга для Франка була його руками, очима і захистом. Ганна, наймолодша з дітей, про своїх батьків скаже:
"Нас четверо Франчат виростали під дбайливим оком батька, ведені люблячою рукою матері. Змалку нам прищеплювали любов до природи, дано пізнати її красу і таємну силу, любити звірят, мати співчуття до слабких і немічних, любити свій народ, свою країну. Любити читати книжки, розвивати своє знання і свій ум, любити працю". Про маму Ганна скаже, що вона для тата була "його інспіраторкою" його порадницею".
21 травня 1913 року помер син Андрій, хворий на епілепсію. З ним у Франка в'язалось стільки надій. Що мав пережити тоді?
Влітку 1914 року Іван Франко відпочиває у Криворівні разом з сином Целіни Зигмунтовської. Звідти він писав Ользі: "Вчора вночи одержав я телеграму від Тараса, аби приїздити, бо він покидає Львів (був забраний у діючу армію. — Р. Г.), та телеграма була о два дни спізнена, бо вже від 2 днів задля мобілізації не приймають жодних приватних паперів на залізницю. Значить, нам тепер протягом одного або двох тижнів нема що рушати з Криворівні. Не знаю, коли Тарас виїде зі Львова і відколи ти будеш сама, я думаю, що се буде найліпше для тебе, бо ни оден мужчина не буде тебе тиранити. Щодо грошей на житє, то пригадую тобі, що в книгарні Наукового тов. ім. Шевченка (Ринок, 10) можеш у кождій хвили дістати на мій рахунок 200 корон, що належиться мені ще за липень. Чи не порадно було би тобі тепер, на випадок слабости або небезпеки таки пізнатися з Целіною та попросити підмоги й товариства, се лишаю тобі до волі. Здоровлю тебе. Іван Франко..."
Він радить Ользі шукати захистку у Целіни. Він ще вірить, що Целіна допоможе, врятує її... "Фантастичні мрії фантастичні сни..." В цей час Ольга познайомиться з Целіною ближче, хоч бачила її раніше, тоді, коли разом з Франком ходила на пошту дивитись на цю чарівну маніпулянтку. Неймовірно, але факт: Ользі було дуже боляче від того, що Целіна так байдуже ставилась до Франка.
16 грудня 1914 року Франко віддає дружину на лікування до закладу божевільних на Кульпаркові, звідки вона вийшла лише 1918 року. Одразу вона розшукала Ольгу Рошкевич, що жила тоді у Львові на Підвальній, 9. Вони обидві ще довго житимуть в мареннях про втрачене.
Ольгу кликали жити на Радянську Україну, але вона не змогла поїхати. Радянський уряд призначив Ользі Франко персональну пенсію, що висилалась з Харкова до Львова.
Часом Ольгу Франко будуть бачити біля могилі Франка і ще — на могилі сина. Маленька постать з сумними очима...
Ні в 1926, ні в 1936 році, коли святкували річниці смерті Франка, до Ольги не зверталися, щоб вона написала спогади про Франка, про того, з ким йшла ціле життя, розділяючи його болі і муку. її ніби не існувало.
1940 року в її домі було організовано музей Івана Франка. Сім'я переселилася в окремий будинок поблизу, а Ольга Федорівна залишилася вдома. Працівники музею почали збирати матеріали про життя і діяльність Франка; віднайшли Михайлину Рошкевич, яка тоді жила в Миклашеві, неподалік Львова, і запросили її написати спогади. Прийшла в музей і Целіна Зигмунтовська, вже зовсім старенька. Вони — Ольга і Целіна — знову часто зустрічаються, згадують минуле.
Знову копитами били білі коні, знову забирали її сон-і спокій.
Взимку Ольга заслабла. Все рідше виходила зі своєї кімнати, все рідше чули її голос. Лежала тихо, без скарг. Тільки раз, незадовго перед смертю, вона сіла за піаніно, яке принесли їй нагору, і заграла... Гримів грім, насувалась немилосердна буря, нишкло все навколо, і тільки десь тихо-тихо квиліла перепілка. Сполошені білі коні неслись у провалля. А вона, повна відчаю і болю, хотіла стримати їх... Колишня тендітна панночка, що приїхала з Києва, аби захистити Франка від отого божевільного світу. Коні вихором промчались по засніженому безмежному полі...
17 липня 1941 року її не стало.
Скромний маленький надгробок на Личаківському цвинтарі. Коли сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони дерев, довга тінь од скелі з його могили пригортає її могилу. Вона з ним завжди.