Іван Франко. Ользі Хоружинській. Львів, 4 вересня 1885 року: "Ви, певно, й не надієтесь листа від мене, а щонайменше здивуєтесь, що се нараз приплило мені по так довгім часі, як ми бачились, писати до Вас.. А діло, про котре хотів писати Вам, ось яке. Що сказали б Ви, якби який-небудь галичан, приміром, я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?.. Я на хвилину лишаю на боці те, що може сказати Ваше серце... Припускаю тілько, що серце Ваше не скаже безглядно veto, — бо в такім разі всяка дальша розмова неможлива і безхосенна, і коли б справді серце Ваше було противне сему ділу, то я надіюсь, що Ви одним одвертим і щирим словом зробите конець усім моїм мріям і надіям.
Ну, але сли так зле не буде, то що скаже Ваш розум? Поперед всего він може повстати проти зв'язку з чоловіком, живучим в другім государстві, серед інших порядків і зовсім чужих людей та обставин. Я дуже добре розумію всю вагу сего аргументу; знаю, як тяжко чоловікови, що зжився з певними обставинами і людьми, покидати їх, покидати родичів і свояків і йти за границю, та ще й до чоловіка, котрого майже зовсім не знаєш".
Він запевнив Ольгу, що така вже жіноча доля: приходить час, і треба йти з батькової хати між чужі люди з чоловіком. Але хіба між Галичиною та Києвом є китайський мур? Хіба зв'язки з родиною не можна підтримувати? "Мені здаєсь, — намагається переконати він її, — що кожда людина щира і спосібна — а за таку я вважаю й Вас — зможе жити і привикнути у нас, бо зможе знайти у нас роботу, хосенну для загалу і близьку єї серцю. А се, мабуть, нечувана річ, щоб хто вмер з нудьги при роботі, котра єму мила і з котрої він бачить користь для свого народа".
А любов? Як бути з нею? Ах, Олю, мила Олю, хіба ж ця любов дається тільки розумом, знанням? "Хіба вона не так, як той дух, що віє, куди хоче? Хіба ж вона не приходить через ніч, не виростає з тихої симпатії, з уподобання частише навіть, ніж рівности думок і переконання? Знане, взаїмпе поважане, схожість думок і переконань дають їй тривку і здорову підставу, дають їй поле до розвитку і зросту, се так, — але се діло зовсім осібне, не маюче нічого спільного з першим почином того чутя..." Так писав Франко 1885 року.
Пригадайте його листи 1875 року до Ольги Рошкевич, сповнені палкої пристрасті. Лист до Ольги Хоружинської холодний і розсудливий. "В Галичині, — пише він, — аби тілько руки, а діла всякого доволі найдеся. Чи схочете занятися школою, обученєм дітей, чи так-таки працею пропагандовою між жіноцтвом, чи працею літературною або науковою, до всего сего найдете у нас поле і спосібність..."
І Ольга приймає пропозицію Франка. (Лист від 12 вересня 1885 року). Правда, ще нерішуче... 29 вересня Франко пише їй: "Значиться, не тільки розум Ваш тягне на мій бік, але й чуття відзиваєся. А коли так, то чим же відповідь Вашу називати нерішучою? Для мене вона зовсім рішуча і приносить мені більше, ніж я міг і надіятися". Правда, Ольга писала Франку, що для остаточної відповіді вона мусить ще переговорити з "одним родичем з Одеси" та, крім всього, їй дуже соромно, що вона не вміє добре говорити та писати по-українськи. "Нехай се зовсім не конфузить Вас, — заспокоює її Франко, — що недобре виражаєтесь по-українськи. Пишіть хоч і по-московськи. Кожде Ваше слово, на якій воно мові буде, для мене рівно дороге і миле. Адже ж я знаю, що Вам ніде було вивчитись української мови, — так чого ж ту встидатися? Нехай ті встидаються, котрі не дають українцям вчитись на своїй рідній мові".
Згода Ольги стати дружиною Франка наводить страх на її родичів, які вважають, що Ольга не здає собі справи, що робить, на що зважується, її почали відраджувати, а то й просто залякувати. Делікатно кажучи, Франко не такий вже й ідеал, який випестила у своїй уяві молода курсистка. Чи зможе вона, вихована в зовсім "інших традиціях і умовах", стати помічником Франку та його соратником. А ще хай Ольга знає, що він, кажуть галичани, "з тюрем не вилазить". Він принциповий і не поступається у своїх переконаннях. Нарешті, Галичина — чужий край. Як її там приймуть?
Ольга мала над чим задуматись. І все ж таки, геть сумніви, вона буде дружиною Франка!
Є. Трегубова цікавлять "питання економічні", тобто на що Франки будуть жити? "Нам прийдесь, — пояснює Франко Ользі, — хоч би тілько перших кілька літ, вести житє літераторське, об тім, я думаю, і самі Ви знаєте". А життя літераторське на той час у Франка виглядало так: "За редакцію "Зорі" місячно 25 зр., т. є. річно 300 зр. Се, надіюсь, зміниться з новим роком на ліпше, і я думаю, що з того жерела мені прийде minimum 400 зр. річно. За кореспонденції до "Kraju" квартально minimum 50 зр., значить, річно 200 зр. Співробітництво з варшавським "Ateneum", до котрого мене запросили, мусить принести також не менше 200 зр. З львівських газет, Краківської академії і з інших дрібніших праць — 100 зр. річно".
Коли всі прибутки Франка порахувати, то виходить, що можна рік-два протриматись. Як-не-як, а 800 зр. — все-таки гроші. А коли Ольга допоможе йому отримати доступ до російських газет і журналів, то можна надіятись, що річний дохід з літературної праці буде виносити 1000 зр. Ну а як видатки? На скромненьке життя двох людей, за підрахунками Франка, потрібно мало. За хату — 20 зр., за прислугу — 5 зр., світло, паливо і таке інше — 5 зр. На їжу (сніданок і вечеря — кава або чай, а порядний обід брати з трактиру) — 24 зр. щомісяця. Отже, на рік видатки на найпеобхідніше будуть виносити 640 зр. Решта, тобто отих 160 зр., можна буде видавати на одяг. Згідно з тодішніми прейскурантами на 160 зр. можна було собі дозволити скромненький чоловічий костюм та скромненьке жіноче плаття. Лиш би бути обутому, одягненому та не зовсім голодному.
"Я зовсім не числив, — запевняє Франко Ольгу, — і не числю на ніяке Ваше придане, а коли воно у Вас буде, хоч яке-небудь, то завсігди повинно бути для нас родом асекурації [26] в разі яких непредвижених случаїв, а не жерелом до щоденного житя".
"Зоря" нагло з нього насміється, обіцявши йому пост головного редактора, інші львівські газети та журнали будуть йому пропонувати по 2 — 3 копійки за рядок, його повісті ніколи не будуть нагороджені першими преміями. Заборгованість за видання буде рости з місяця на місяць. Але все це попереду. Він навіть ніколи не досягне того рівня, щоб могти голосувати...
"Питання економічні" Ольгу не лякають. Вона теж буде працювати і не збирається, як "декотрі баришні", сидіти без праці. В Галичині вона почне з того, що стане вчителькою. "Ви кажете, що чуєте до пего (вчителювання. — Р. Г.) ще найбільше спосібности і охоти. Се добре, хоч я маю надію, — підтримує її Франко, — що Вам не доведесь коштувати бакалярського хліба, хіба що схочете робити се для власної приємності. В такім разі Ви могли б легко найти занятє в яким-небудь пансіоні або що. А коли ні, то в публічній школі без польського і рус-кого (як Ви кажете "галицкого") язика у нас не обійдетесь. Ну, та сему лиху швидко зарадити можна, обох тих язиків не штука навчитись".
Франко радіє, що Ольга відважилась через кордон подати йому руку і поділяти його трудне самотнє життя. "Як ви представляєте собі наше остаточне подружене? Коли? Як? А поперед всего, чи і коли Ви бажали б собі мого приїзду до Києва? Скажіть, не затіняючись, бо отеє вже зима йде, а я думаю, що з початком 1886 року, починаючи 30-й рік життя, я міг би й почати й нове житє, родинне..."
Ольга не відповідає. Як написати йому, що всі навколо її відмовляють... А якщо й справді вона не зможе бути Франкові помічником, соратником, другом? Не витримає. Що сказати йому? Що страшно? Що страшно перед невідомим? Чи сказати просто — "ні"? Зранити і без цього зранене серце? Зрештою, він хоче, щоб вона, Ольга, була його дружиною. Значить, він вірить в неї. Як бути?
"Коли впрочім, — пише їй Франко 24 листопада 1885 року, — писанє чинить Вам так велику і неодолиму прикрість, то я звільняю Вас від обов'язку відписувати на мої листи; тільки будьте ласкаві сказати Єлисею Кипріяновичу, а він мені відповість, і будете мати спокій".
Якби він знав, що творилось тоді з нею... Вона просить його почекати. До червня. У червні вони зможуть побратись.
"Те, що Ви нашу свадьбу відкладаєте на іюнь місяць, мені дуже сподобалось", — згоджується він з рішенням Ольги. Справді, гарна пора, можна і Україну побачити краще, ніж зимою. Можна трохи "заробити грошенят". Все буде добре, от тільки не треба мовчати. Потрібно писати кожен день до нього листи. Нехай це буде її обов'язок. Йому від цих листів добре. Ну й справді, докоряє їй Франко, як розцінити ту мовчанку, та ще й після листів, котрі починались словами "Любезный Друг"? Хіба немає про що говорити? Адже ж весілля у червні а скільки не виясненого! Хіба вона, Ольга, мала дівчинка чи дитина, котрій кортить мати на собі шлюбну білу сукню і зелений вінок, "а котрій зовсім рівнодушне те, кому при тій оказії подає руку і що він опісля з тою рукою зробить... Невже ж таки... Вас зовсім успокоїли мої попередні листи, помимо того, що в них осталося дуже багато непроясненого і не зведеного в гармонію? Чи, може, Ви так і читали їх, що сего недобачили?"
Як пояснити йому, що все це не так? Досить. Вона сама скаже своє слово. Ні до кого потім не буде мати претензій. Вона заявила, що все обдумала, зважила і не відступить від даного слова бути дружиною Франка. Все!
(Продовження на наступній сторінці)