На початку 1890 року Целіна Журовська виїхала зі Львова. Куди? Ніхто не знав, тільки злі язики подейкували, що їй і нічого не залишалось зробити, як виїхати. Тітка померла, вийти заміж у Львові не вдалось, то чом би тепер не попробувати щастя десь на провінції.
Франко знав про смерть тітки. В його записнику з'являється вірш "Похорон пані А. Г.":
Так сталось! В труні металевій нині
Ота рука проклятая спочила.
Що ген-то в добрій чи лихій годині
Нас розлучила...
Цьому віршу судилось увійти у перший жмуток "Зів'ялого листя"...
Наприкінці квітня перемишльська щоденна газета "Glos Przemysla" надрукувала невеличке оголошення про те, що в місцевому костьолі 29 квітня відбудеться шлюб Яна Добржаyського, магістратського секретаря, з панною Журовською. Ім'я панни не подавалось. Очевидно, було всім зрозуміло, про яку Журовську йде мова. Через деякий час це оголошення передрукував "Kurjer Lwowski", в якому на той час працював Іван Франко. Ім'я нареченої — Целіна Журовська.
Він повірив. Цикл першого жмутку "Зів'ялого листя;) завершується отим знаменитим епілогом:
Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.
В зів'ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнав, який я чуття скарб багатий
В ті вбогії вірші вкладаю?
Ті скарби найкращі душі молодої
Розтративши марно, без тями,
Жебрак одинокий, назустріч недолі
Піду я сумними стежками.
Відкрив другий жмуток "Зів'ялого листя" вірш "В Перемишлі, де Сян пливе зелений...". У тому Перемишлі тепер живе вона. Він багато разів їздив туди. Друзям навіть дивно, чого туди так зачастив Франко.
Відтак настав довгожданий спокій. Рана ніби загоїлась. Зовнішньо він став спокійний, тільки час від часу у його записнику з'являються вірші, подібні тому:
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні...
І несподівано на початку 1896 року Целіна знову з'являється у Львові. Сама, без чоловіка... Лише тепер Франко довідався всю правду. Целіна не була ніколи замужем.
Недавно вдалось розшукати запис у книзі шлюбів перемишльського костьолу, в якому згідно із оголошенням "Kurjerza Lwowskiego" 29 квітня 1890 року повинна була брать шлюб Целіна Журовська з Яном Добржанським. У цій книзі під номером 104 є запис, що з Яном Добржанським 29 квітня 1890 року брала шлюб Анна-Марія Журовська, дочка Філіпа та Анни Валігурської, і що народилась Aннa-Марія 23 липня 1864 року в Перемишлі за Засянню. Отже, не Целіна.
Тоді як розуміти оголошення у львівській газеті? І чому це оголошення було надруковане саме у газеті, в якій працював Франко? Чому не в іншій, адже було тих газет десятки?.. Друзі собі пожартували. Знали про Целіну, про те, що Франко пише їй листи. Потім наткнулись на оголошення в перемишльській газеті і вирішили надрукувати оголошення у "Kurjerze Lwowskim".
Про все це він дізнався лише тепер. Було боляче. Він думав, що Целіна насправді вийшла заміж.
Приїзд Целіни у Львів знову викликає у Франка неспокій. Біль, розпач, скарги на долю тепер сплітаються н одне. Для Целіни він ніхто навіть тепер. Що він, жонатий мужчина, якого обсіли діти, може дати їй? Та й, окрім того, він же русин! Українець. Не для неї.
Львів для Целіни Журовської був тепер більш щасливим містом. Вона виходить заміж, її чоловіком стає Здіслав Зигмунтовський, людина видна, як було прийнято міряти в ті часи, працівник суду, отримує зарплату по дев'ятій шкалі судових чиновників — 2800 корон річно. Франко ж на цей час за каторжну працю в "Kurjerze Lwowskim" отримував тільки 100 корон щомісяця. Целіна досягла того, чого прагнула. Правда, товаришкам вона скаржиться, що вже надто старший від неї Здіслав. На цілих 23 роки. Але це просто-напросто кокетство. Зовсім випадково був віднайдений документ, що трошки спростовує це твердження Целіни.
У 1918 році, виявляється, Целіна Зигмунтовська звернулась у відповідні органи соціального забезпечення у справі пенсії, яка їй належиться, як вдові по високому чиновнику. Про себе вона подає дані, що вона 1856 року народження, а чоловік її, Здіслав Зигмунтовський, помер 1 листопада 1899 року, прослуживши 26 років і 4 місяці, і що останнім місцем його праці був Станіслав. Розрахунки показують, що чоловік був старший за Целіну на 14 років. Зі Здіславом Зигмунтовським Целіна винайняла невеличке партерове [24] помешкання по вулиці Вронських (тепер вул. О. Колесси) в будинку № 5. Якраз коло Лазарівського монастиря. Кімната складалась з покоїка, кухні. "Умебльовання — середнє". Пригадуєте п'ятий вірш з третього жмутку?
Покоїк і кухня, два вікна в партері,
На вікнах з квітками вазонки,
В покою два ліжка, відхилені двері,
Над вікнами білі заслонки.
На стінах годинник, п'ять-шість фотографій,
Простенька комода під муром,
Насеред покою стіл круглий, накритий
І лампа на нім з абажуром.
На кріслі при ньому сидить моє щастя,
Само у тужливій задумі:
Когось дожидає, чийсь хід, мабуть, ловить
У вуличнім гаморі й шумі.
Когось дожидає... Та вже ж не для мене
В очах її світло то блима!
Я, сумерком вкритий, на вулиці стою,
У рай той закрався очима.
Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!
Та як же ж далеко навіки!
І крається серце, та висохли сльози,
Огнем лиш пашіють повіки.
Гаряче чоло я в долоні зціпивши,
Втікаю від тихої хати,
Мов ранений звір той тікає у нетрі,
Щоб в своїй берлозі здихати.
В цей час Франко і Знгмунтовська познайомились ближче. Одного дня він прислав їй листа, в якому просив бути хресною мамою його дітей. Целіна відмовилась, бо сама на цей час чекала дитину. "Шановний пане, — написала вона йому на поштовій листівці 31 жовтня 1896 року, — прикро мені, що не можу задовільнити Ваше прохання, бо я не здорова..."
Всі вірші, що ввійшли до третього жмутку, написані у 1896 році. І відкривається цей цикл майже вбивчо і незвично. Після плачу і туги відразу вдаряє дзвін похорону:
Вона умерла! Слухай! Бам! Бам-бам!
Се в моїм серці дзвін посмертний дзвонить.
Вона умерла! Мов тяжезннй трам,
Мене цілого щось додолу клонить.
Щось горло душпгь. Чи моїм очам
Хтось видер світло? Хто се люто гонить
Думки в душі, що в собі біль заперла?
Сам біль? Вона умерла! Вмерла! Вмерла!
Ось бач, ще рожі на лиці цвітуть
І на устах красніє ще малина...
Та цить! І подихом одним не труть
Її! Се твоїх бажань домовина.
Бам-бам! Бам-бам!..
IV
Збірка поезій "Зів'яле листя" вийшла у Львові у 1896 році.
"Герой отсих віршів той, що в них виявляє своє "я", небіжчик, — писав у передмові до збірки Іван Франко. — Був се чоловік слабої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям, та мало спосібний до практичного життя.
Доля звичайно кепкує над такими людьми. Здається, що сил, спосібності, охоти до праці у них багато, а проте вони ніколи нічого путнього не зроблять, ні на що велике не зважуться, нічого в житті не доб'ються. Самі їх пориви не видні для постороннього ока, хоч безмірно болючі для них самих. Оттим-то, вичерпавши сили в таких поривах, вони звичайно застрявають десь у якімсь куті суспільного життя і токанять день поза день, заважають собі й другим. Герой отсих віршів скінчив трохи щасливіше: раз у своїм житті здобувся на рішучий крок і пустив собі кульку в лоб...
Пощо? Чи варто було трудитися, щоб пустити в світ пару жмутків зів'ялого листя, вкинути в круговорот нашого сучасного життя кілька крапель, затроєних песимізмом, а радше безнадійністю, розпукою та безрадністю? У нас і без того сього добра так багато! Та хто його знає, — думалось мені, — може, се горе таке, як віспа, котру лічиться вщіплюванням віспи? Може, образ мук і горя хорої душі вздоровить деяку хору душу в нашій суспільності? Мені пригадався Гетевий Вертер, і пригадалися ті слова, які Гете написав на екземплярі сеї своєї книги, посилаючи її одному молодому свойому знайомому. З тими словами і я подаю отсі вірші нашому молодому поколінню: Sei ein Mann und folge mir nicht nach" [25]".
У другому номері журналу "Зоря" за цей же рік появилась стаття Василя Щурата "Літературні портрети. Др. Іван Франко". "Крім агітаційної й епічної, — писав Василь Щурат, — знаходимо у Франка й чисту лірику, та сеї є вже значно менше. Зачислити до неї передовсім належить "Веснянки", цикл любовних поезій п. з. "Зів'яле листя", котрий можна вважати об'явом декадептизму в українсько-руській літературі, розумівся тоді, коли під декадентизмом будемо розуміти не ті оригінальні поетичні замахи, в котрих Макс Нордау бачить признаки умислових хворіб, але розумне і артистичне замислом ведене змагання до витвору свіжих оригінальних помислів, образів, зворотів мови і форм".
Збірка "Зів'яле листя", "така несподівана у творчості письменника", викликала гучний резонанс серед широких верств читача і не тільки тим. що була вершиною майстерності Франка, не тільки тим, що дехто, як В. Щурат, добачав у ній ознаки декадентизму.
(Продовження на наступній сторінці)