Михайло Возник, впорядковуючи архів письменника, бачив листи Целіни Журовської-Зигмунтовської до Франка, навіть використав два із них при встановленні часу написання повісті "Лель і Полель"; знав, що в цей час Целіна Зигмунтовська живе у Львові по вулиці Снопківській, 8, знав, що мусили б бути листи Франка до неї, — але завжди і всюди обминав це питання мовчанкою. Він читав лекції у Львівському університеті, і, коли студенти, котрі вже десь щось чули про Целіну Зигмунтовську, запитували про неї, він відповідав, що це була знайома Франка, звичайна жінка, як і більшість жінок. Чому Михайло Возпяк з такою пристрастю розшукував сліди Ольги Рошкевич, а про Целіну Зигмунтовську, про яку від знав набагато більше, ніж хто-небудь, мовчав? Ніби навмисне викреслював це ім'я з біографії Франка. Що відштовхнуло його? Обмеженість Целіни Зигмунтовської, байдужість до Франка і до його пам'яті? Чи відчуття того, що найкращі твори Іван Франко присвятив або написав під впливом отої байдужої до нього міщанки? Невідомо... Знав же, що рано чи пізно віднайдуться листи, документи, свідки...
Байдужість Целіни до Франка була вражаюча. Вона навіть не читала і не мала наміру читати "Зів'яле листя". Для чого? Їй прочитали, запитали, що її найбільше вразило у тій збірці і вона преспокійно відповіла, що з усього їй найбільше сподобався опис квартири в одному вірші, бо подібну квартиру вона мала на вулиці Вронських у Львові. І більше нічого.
Працівники музею Франка показали їй два листи, написані нею до Франка, щоб той дав їй спокій, бо вона не для нього, — і знову ніякої реакції. "Овшім" листи були, але писала їх не вона, а її тітка...
Тільки після довгих розшуків вдалось приблизно відтворити біографію Целіни Зигмунтовської. І тоді виявилось, що Іван Франко її біографію використав у повісті "Лель і Полель". Ця повість писалася на конкурс, який на початку 1887 року оголосила редакція газети "Kurjer Warszawski". Переможцям було обіцяно дві премії: перша — 1000 золотих та друга — 500. Крім цього, було обіцяно, що премійовані повісті будуть друкуватись по п'ять крейцарів за рядок. Останній термін надсилання повістей був 30 вересня. Опісля термін був перенесений на кінець грудня 1887 року. У Франка, як він сам каже, "борги стоять і гавкають", а тому він надіється, що нова його повість "Leium і Polelum", написана польською мовою, виручить його із складного матеріального становища. Про це він і повідомляє М. Драгоманова 26 листопада 1887 року, називаючи повість романом: "Роман, на котрий я розраховую, що принесе мені трохи грошей і дозволить вибратись з боргів, вже готов і буде швидко переписаний начисто. Штука вийшла доволі широка (аркушів, може, 12 або й більше) і, смію думати, інтересна... Хоча б надія на премію показалась ілюзією, то все-таки я маю вже запевнену можливість надрукування роману одночасно в однім варшавськім тижневику і в "Kurjerze Lwowskim", що, в усякім разі, повинно принести кількасот рублів доходу". Тим "варшавським тижневиком", як гадав М. Возник, мав би бути "Swit", редактор якого звернувся до Франка з пропозицією надрукувати роман по 2 коп. за рядок.
28 квітня 1888 року були оголошені результати конкурсу. Франко премії не отримав. Референт конкурсу Ольшевський обіцяв пояснити, чому так сталось з повістю Франка, і збирався навіть з тим роз'ясненням виступити у пресі, однак цього не зробив. Незважаючи на обіцянку "Kurjerza Lwowskiego" та "Switu", повість Франка не була надрукована. Сам же ж Франко дуже цінив її. Коли виникла можливість надрукувати її в "Зорі", а редактор Борковський висловив ряд зауважень і просив автора "переінакшити" повість, то Франко різко виступив проти цього. З цього приводу Михайло Павлик скаржився в листі від 23 грудня 1888 року Драгоманову: "Фінансові справи, — говорить Павлик, — можна було б поправити, якби Франко погодився із зауваженнями "Зорі", переробив би повість і надрукував її..."
Як це часто бувало з повістями Франка, дана повість починає друкуватись уривками, у вигляді самостійних закінчених оповідань, і то по різних газетах, додатках до газет та альманахах. Решта лишилась у рукописах.
На основі надрукованого матеріалу та рукопису Михайло Возняк пізніше реконструював повість наново. Щодо часу закінчення написання повісті брався листопад 1887 року згідно з листом Франка до Драгоманова. Все було б в порядку, коли б Михайло Возняк, що впорядковував архів Франка, не виявив у ньому два листи до Франка Целіни Журовської.
Перший лист датований 13 вереснем 1887 року: "Шановний пане. У відповідь на Ваш лист заявляю, що моя цікавість не сягає так далеко, .щоб я мала переглядати Ваші манускрипти. Дивує мене лише, і не можу зрозуміти, що дало підставу помістити мене у Вашій повісті, бо я нічим не дала причини у бажанні виявити неповагу до мене, тому полишаю собі при відповідній пагоді прочитати її тоді, коли буде для всіх приступною. Щодо інтересу до мого здоров'я, можу запевнити Вас, що я вернулася зовсім здоровою душею і тілом. З високим поважанням Целіна Журовська".
Звідси слідує, що повість була вже готова. Переписана, і то настільки, щоб Целіна могла її прочитати. Однак все питання в тому, чому Франко повідомляє Драгомапова аж 26 листопада про те, що повість скоро буде переписана? Для чого він переписує її ще раз? А може, переробляє? Які моменти чи деталі у повісті дали можливість Целіні Журовській пізнати себе в особі Регіни? Портретна схожість? Ота коротко стрижена голова, одяг? Можливо, що ці моменти видумані самим Франком і ніякого відношення не мають до Целіни? Нарешті, з листа ясно видно, що Целіна повісті не читала. Отже, повірила лише запевненням Франка, що "там про неї написано". Чому Франко після першого листа до Целіни пише другий, в якому, судячи з відповіді на нього, просить Целіну оповісти про себе, бо має намір використати це для повісті. Знову питання: для "Леля і Полеля" чи, може, для якоїсь іншої?
25 вересня Франко отримує відповідь. "Шановний папе, — писала Целіна Журовська. — Моє минуле, а тим більше моя біографія є настільки далеко не цікаві, що зовсім не надаються до повісті. В додатку мушу мати на увазі, що моє листування з людиною жонатою є небажаним". Целіна радить, що коли Франка її особа вже настільки цікавить, то нехай звернеться до дирекції пошт та телеграфів у Львові, де вона зараз працює, і там йому дадуть відповідну інформацію. "Осмілюсь, однак, сумніватись, — твердила у цьому листі Целіна, — чи пан обрав собі вдячну тему до праці".
Отже, знову, про яку повість йде мова? Для чого Франку дані про Целіну? Ц. Журовська, пізніше Зигмунтовська, твердила, що Франко "списав" її у "Маніпулянтці". Якщо ж судити із змісту "Маніпулянтки", то трудно допустити, щоб Франкові було аж щось особливо потрібне від Целіни. Все, що описав в ній, не потребувало додаткових "інформацій". Однак не виключена можливість, що Франко таки був у дирекції пошт і дещо міг дізнатись про Целіну. Але що? Сухі автобіографічні факти, точніше, факти службової кар'єри, про що, зрештою, свідчать листки, які заводились на службовців. Франку було потрібне інше. Живі факти.
Відповідь на поставлене питання дає лист, виявлений в архіві Франка. Відомо, що Франко при кінці життя сам впорядковував свої листи і от після двох листів від Целіни він у папку вкладає лист, отриманий від невідомого адресата з Дрогобича або з Трускавця. "Шановний добродію, — писалось у ньому. — За родину Журовських годі було докладно довідатись. Один тільки житель трускавецький пригадує собі, що Журовський понад 20 роками жив тут, пошукуючи в спілці з Шнейдером нафту, але, стратившії маєток, виїхав звідти. Жінка і діти залишились у Дрогобичі. Син помер з нужди. А донька одружилась з якимось урядником поштовим (прізвище його не знає). Інших відомостей немає".
Вдалось встановити, що автором цього листа був священик зі Старого Кропивника Іван Чапельський. Але чому саме до нього звернувся Іван Франко? Адже ж міг звернутись до людей, котрі жили у Дрогобичі... Проте, здається, Франко звертається до Івана Чапельського на випадково. 87-й номер "Діла" від 28 липня (9 серпня) 1884 року друкує другу кореспонденцію Івана Франка про першу студентську мандрівку по краю. В цій замітці Франко детально описує все, що бачили мандрівники. І от — у Східниці вони заночували у покинутих будинках, котрі колись належали, як кажуть місцеві жителі, якомусь полякові, що хотів попробувати щастя, тобто знайти віск або нафту чи, може, мінеральну "срібну" воду. Але не знайшов. Зі злості чи з розпачу покинув будинки, в котрих планував розмістити майбутню канцелярію, покинув пошуки і подався звідси світ за очі. У своїй кореспонденції Франко детально описує покинуті будинки, покинуте розпочате діло і навколишню природу, котра вже попала в руки капіталісту. Мандруючих студентів у цих місцях зустрічав Іван Чапельський. Він і оповідав цю історію про покинуті будинки. Очевидно, що пізніше Франко, дещо довідавшись про родичів Целіни, згадав, що подібне він вже десь чув... Він звернувся до Івана Чапельського з просьбою довідатись про родину Журовських... Якщо ж зрівняти знову допис Франка до "Діла" про мандрівку по Східниці із повістю "Лель і Полель", то не можна не зауважити ще однієї цікавої деталі: опис місця, куди після шлюбу приїздить Регіна, дуже нагадує ті місця, що у Східниці.
(Продовження на наступній сторінці)