Хтось подзвонив у двері. Попросив, щоб його поклали в ліжко: "Ех, коби моя мама мене тепер побачила..."
Дзвінок повторився, і панна Зося, чи Софія Монжеєвська, побігла відчиняти. Вона недавно кінчила курси медсестер і на просьбу старшої сестри Ірини погодилась доглядати за немічним Іваном Франком у притулку по вулиці Петра Скарги, 2.
Сюди його привезли після того, як він залишився сам. Сини пішли на фронт і зараз сиділи по окопах, дочка Анна поїхала в Київ до тітки Трегубової, дружина лікувалась у закладі на Кульпаркові. Довідавшись, що Франко залишився сам, брат Захар з Нагуєвичів прислав свого сина Василя. Стан здоров'я різко погіршився, і всім стало зрозуміло, що скоро наступить розв'язка. Друзі впрохали Франка, щоб він погодився перебратись до притулку, де він матиме теплу їжу, ліжко та лікарський догляд. Панна Зося без вагань погодилась доглядати за хворим.
Одного дня вона прийшла на чергування, але Франка в притулку не було. Знайшла його разом з племінником Василем у недобудованому будинку по вулиці Понінського, 4. Франко стояв коло печі і трясся від холоду.
"Пане докторе, що ви наробили? Чого ви втікли з притулку? Та ви тут пропадете!.."
Він пояснив, що не хоче нікому заважати, що хоче померти у своїй хаті. Софія попросила, щоб Василько збігав за Карпом Бандрівським, офіційним опікуном і товаришем Франка, оповів йому про те, що сталося, і роздобув хоч трохи вугілля, бо в хаті дуже холодно.
Відтепер Софія постійно чергувала коло Франка. Часом її заміняли студенти, часом хтось зі знайомих, котрих тепер можна було порахувати на пальцях, а найчастіше приходила сестра Ірина. Тоді Франко їх обох — Ірину і Софію — просив оповідати про себе, про село і просив, щоб йому заспівали оту: "Ой зацвіли фіялоньки, зацвіли". "Ми робили все, що нас просив, аби вволити йому і трохи розвеселити", — казала пізніше Софія...
На порозі ґанку стояла стара жінка, доста висока, в маленькому ясному капелюшку, що ледве прикривав її сиве, трошки кокетливо укладене волосся.
"Ви до кого?" — спитала Софія. "До пана доктора", — відповіла жінка по-польськи. — "Він тільки що ліг і зле себе почуває. Не знаю, чи зможе прийняти вас". — "Мене він прийме... Бо написав про мене книжку". — "Яку?" — "Маніпулянтка". — "Як маю доповісти доктору?" — "Скажіть, що прийшла пані Зигмунтовська... Пані Целіна Зигмунтовська..."
Коли Софія доповіла про неї Франку, він довго не міг нічого сказати, як би щось йому застрягло в горлі, лиш по хвилі сказав, щоб її не впускала й на поріг.
Софія вийшла до пані Зигмунтовської і чемно сказала, що доктор не зможе її прийняти, йому погано. Целіна, не попрощавшись, повернулась і швидко збігла сходами вниз на вулицю. Софії чогось здалось, що саме в цей час знявся в саду вітер і жбурнув за нею минулорічним опалим листям. Пригадує Софія, що було це саме того дня, коли до Франка приходив посланець від митрополичої канцелярії Теодозій Галущинський, щоб висповідати його, але Франко відправив монаха ні з чим.
Микола Вороний, відомий український поет і перекладач на українську мову "Інтернаціоналу", "Варшав'янки" та "Марсельєзи", у своїх спогадах, надрукованих на сторінках "Всесвіту" в 1926 році під назвою "Перші зустрічі з Іваном Франком", писав: "І ось тепер я, схиляючись перед пам'яттю свого великого учителя і друга, думаю, що не схиблю тим його пречистого образу, а ще більше, може, приверну до нього очі тих, що високо шанують пам'ять його, коли дозволю собі одну нескромність, виявивши таємницю його життя, про котру глухі чутка давно вже ходили поміж людьми і яку в інтимних розмовах він зробив мені честь повідати. Так. Все своє життя він кохав тільки одну пані, і кохав її платонічно, як Данте свою Беатріче. Не назову її прізвища, а тільки, що під іменем Регіни Франко виводить її в своїх поетичних і прозових творах ("Лісова ідилія", "Перехресні стежки"). Власне, це дало мені право в іншому вірші, присвяченому Франкові в час його 40-літнього ювілею, писати:
Стоптані перли, зів'яли листки
Волали його перехресні стежки...
Зрадила доля мужицького сина,
Але, й останній свій ронячи цвіт,
Серце їй слало привіт "Ave Regina".
Нею натхнений, він написав "Зів'яле листя" та інші поезії. Честь їй висока за це. А ще більша честь належить їй за це, що коли вже умирав наш поет... це була вона, та єдина і поважна старша пані, що приходила його навідувати і своєю пестливою рукою назавжди закрила його згаслі очі..."
Не було цього. Не їй, оцій поважній старшій пані, судилось закрити поетові очі...
Софія Монжеєвська, яка запам'ятала Целіну Зигмунтовську, стверджувала, що більше Целіна до Франка ніколи не приходила.
Так вже вийшло, що їй, Софії Яремівні Монжеєвській, пізніше Гончар, судилось закрити очі Франку і обмити його тіло до домовини. Вона так ніколи і не довідається, хто такою була ота пані Зигмунтовська для Франка. Колись її до дрібниць будуть випитувати про ці відвідини Зигмунтовської і будуть просити, щоб навіть інтонацією передала, як говорила Зигмунтовська і як говорив Франко. Вона ніяк не могла пояснити, чому Франко не захотів бачити цю поважну паню.
Незадовго до смерті Софії Яремівни її віднайшов в Івано-Франківську старший науковий працівник тамтешнього краєзнавчого музею і, розуміючи всю важливість свідчень Монжеевської, записав її спогади на магнітофонну плівку.
II
Особа Целіни Зигмунтовської цікавила багатьох. Навколо Франка почали кружляти, як казав Микола Вороний, "глухі чутки". Целіна Зигмунтовська, справді, жила в його домі, він сам признався, що через неї з'явилось його "Зів'яле листя".
Ось свідчення: Іван Франко — Є. К. Трегубову, Львів, дня 27 н. с. травня 1915 року. "Бувши змушеним іще в грудні минулого року віддати жінку до закладу божевільних, я рівночасно був змушений прийняти до свого дому одну вдову з двома дорослими дітьми й дати їй, окрім квартири, майже повне вдержання. Се уможливило мені перебути сю тяжку зиму та небезпечну хворобу". (Є. К. Трегубов — чоловік Антоніни Хоружинської, сестри Ольги Франко).
Іван Франко — В. Якіб'юку. Львів, 4 грудня [суб] 1915 року. "Сини оба при війську; Тарас кадетом (хворував весною), тепер на Угорщині, а Петро лейтенантом, тепер у ровах недалеко Підгаєць. Гандзя як поїхала літом 1914 року до Києва, так і досі не вернула. Я прожив від половини грудня 1914 сім місяців з мамою Здіся, з його сестрою та ним самим і можу сказати, що одною з причин моєї хвороби та її тяжкого стану були відносини тої жінки та її сина до мене. Коли, нарешті, літом явився в мене син мого брата 17-літній парубок з Нагуєвич, я був рад, що він мусив лишитися ві Львові, відправив у вересні паню Зигм[унтовську] з дітьми зі свого дому (Здісь, не попрощавшись навіть зі мною, вибіг наперед, приставши до польського легіону) і лишився дома вдвійку з братаничем". (Василь Якіб'юк — селянин в Криворівні, в якого останнім часом зупинявся на відпочинок Іван Франко разом із сином Целіни Зигмунтовської, Здіславом).
Широкому читачеві про Целіну Зигмунтовську вперше оповів син Франка, Тарас, у книзі "Про батька", що вийшла у Києві в 1964 році.
"Пізнався, — писав Тарас Франко, — Іван Франко з Целіною Журовською, замужем Зигмунтовською, ще в Дрогобичі, коли та сиділа при поштовім віконці і, обслуговувала різношерстну публіку. Вона і була тією маніпулянткою, яку так живо описав письменник в однойменній новелі. Франко почував себе при ній несміливим, ні постаттю, ні красою не міг їй заімпонувати, його розуму дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку, якого у Франка не було. Не дивно, отже, що вони не зійшлися вдачами і не спарувалися.
Целіна вийшла заміж за поліційного комісара, мала з ним двоє дітей і швидко повдовіла. Є переказ, що Зигмунтовський загинув, виступаючи зі зброєю в руках проти українських виборців. Він змальований у драмі Смілянського "Мужицький посол".
Вдова Зигмунтовська служила на поштових відділеннях різних міст, коли ж вибухла велика війна 1914 року, вона опинилася у Львові. Деякий час проживала з дітьми в хаті Франка по вулиці (тоді) Понінського, 4. Там я познаиомився з нею особисто. Незважаючи на похилий вік, вона робила імпозантне враження: висока і повна, з дивним чаром і одночасно несамовитим холодом в очах. Замолоду мала незвичайний колір волосся: попелястий. Держалась просто, хід мала маєстатичний, українською мовою не хотіла розмовляти, тільки польскою мовою переписувалась з Іваном Франком. Окремі її листи до Франка збереглись. Своїх дітей виховувала в польськім патріотичнім дусі. Син Здісь загинув на фронті.
В музеї Івана Франка збереглась скромна фотографія Целіни. Вона сфотографована в претензійно-кокетливім профілю. Цей знімок — остаток спопелілого жару великого серця Івана Франка".
Так, по Целіні Зигмунтовській залишилось лише вісім листів до Франка та невеличкий портретик...
(Продовження на наступній сторінці)